У Келечині теж з жалобою били церковні дзвони по загиблому в ході антитерористичної операції на сході України. Хоча його ховали на Полтавщині, де він жив поряд з батьками і звідки був мобілізований на початку квітня до українського війська визволяти від бандитів-найманців Донеччину та Луганщину. Справа в тому, що 26-річний Руслан Рущак, який ціною життя відвойовував нашу свободу, народився і підростав саме у цьому селі на Міжгірщині. Тут мешкає його старша рідня – дідусь Іван з бабусею Оленою, а також у сусідньому Пилипці – сестра Лілія…
Важко говорити, коли ще свіже несподіване горе ятрить серце і душу. 73-літня Олена Коваль, яка на обійсті ні на крок не спроможна ступити без палиці, вже й без хустини не може обійтися. За зустрічі з нею вдома у Келечині повсякчас платком витирає сльози з очей, оплакуючи любимого онука.
“Дуже був чесним, тихим”, — такими словами характеризує його пенсіонерка, котра, як і чоловік, все трудове життя віддала роботі на місцевій фермі. Скупо розповідала про долю родини. Виховали п’ятьох дітей. Дочка Аня була найстаршою. Її сім’я теж виявилася багатодітною – з чоловіком Олександром Рущаком, коріння якого з Негрівця, виростили шістьох: серед дівчаток Руслан був єдиним хлопчиком. Спочатку Ковалі і Рущаки жили під однією стріхою, а потім, коли розпався СРСР і у верховинському краї стало туго з працевлаштуванням, молода сім’я вирішила податися у білий світ. За підказкою земляка переселися на Полтавщину. У селі Пузикове Глобинського району місцева агрофірма надала не лише роботу, але й житло. Чоловік столярував, а дружина доїла корів. Поруч з ними згодом почав працювати і син. Руслан був механізатором, а після служби в армії за сумісництвом ще й оператором холодильних установок. З-поміж своїх захоплень надзвичайно полюбляв ремонтувати різну техніку. Безвідмовно і безкорисливо у вільний час виконував замовлення друзів, котрих мав повно зблизька і здалека, коли прохали починити покалічені мотоцикли чи автівки. 55-річний батько, який на даний час за станом здоров’я вже лиш сторожує, у телефонній розмові з гордістю сповістив, що син від «а» до «я» був порядним. Що був слухняним, а що працелюбним...
За першої ліпшої нагоди Руслан радо приїжджав на Міжгірщину, бо шанував батьківщину предків і мальовничий край, де народився. Зокрема, навідався сюди одразу після «дембелю» з війська у 2007 році, а три роки тому побував на весіллі сестри. З нею зустрілися на околиці Келечина біля відомого мінерального джерела, де з батьком за чергою випасали худобу громади. «Ми в щоці від того, що сталося. Не віриться, що брата вже нема в живих», — сумно каже, теж стримуючи сльози. Згадала і дитинство: «Ми з ним ходили у Келечині в дитсадок. Змалку вже заступався за когось з несправедливо скривджених».
Мужньо пішов захищати і Вітчизну. Недобре рідня завіщувала невдовзі після визволення Слов’янська, в якому брав безпосередню участь. Руслан не відгукувався на їхні настирливі дзвінки по мобільному. Через певний час з чорною звісткою до оселі Рущаків завітав місцевий голова сільради. Сповістив, що їхній син загинув 4 липня у селі Ясенівка на блокпосту під час мінометного обстрілу терористами.
Провести в останню путь Руслана з’їхалися родичі як із Закарпаття, так і з Львівщини, Київщини… Серед них була і сестра Лілія. Повідомляє, що такого масового похорону ще не бачила. Три дні район перебував у жалобі. Останні почесті прийшли віддати всі, хто його знав, хто цінує своїх героїв.
Кажуть, що у Руслана було багато добрих мрій. В тому числі, щоб з дружиною Світланою нажити своїх діточок і мати від них щастя. Але цьому завадила неоголошена війна, яку тепер зазнає Україна, виборюючи в муках свою незалежність.
Василь Пилипчинець