Тому можемо з певністю сказати, якою ця людина була насправді, а не в якомусь хрестоматійному сенсі, де діють тільки велич і пафос.
Візьмемо з цього приводу хоча б Михайла Томчанія: «Мій няньо цю ниву під землею у Бельгії заробив. Шматки лігніту вп'ялися йому в плечі».
З творчості письменника, наче з полум'я, О.Ігнатович вихоплює пронизливу метафору, яка стилістикою та силою нагадує «Тіні забутих предків»: під землею заробити на рідну землю!
Читач І.Чендея сам не помічає, як опиняється всередині твору: «Розповідь про мізерну хату змушує схиляти голову при читанні аби й самому не уразитися в її сволок, спогад про лахміття селянина примушує мерзнути».
У доробку Юрія Шкробинця багато перекладав із угорської, зокрема, антологія «Угорська арфа». Ужгород взагалі був без нього немислимий. Площа Театральна, зокрема, асоціювалася в письменника із теплою долонею.
О.Ігнатович згадує також літературознавця Василя Попа. Не був він причетний і до розправ чи публічного каменування колег. А навпаки – ставав для них громовідводом або ж заступником. А ще стояв біля витоків студентської студії ім. Ю.Гойди: «Студійці могли й іронізувати над наставником: він - гойдокритик, гойдознавець, на Гойді критику гойда». Але атмосфера в цьому літературному товаристві була дружньою й демократичною.
А от Надія Панчук прийшла у літературу в «золотому сяйві шістдесятництва, коли утверджувався попит на професійність».
Петро Скунць був наймолодшим у Спілці колишнього Союзу. І от О.Ігнатович простежує дуже цікавий, деколи болісний та бунтівливий шлях від поняття «сам» до «один». Дослідниця нагадує про перегук П.Скунця із Ю.Боршошем-Кум'ятським: «Я відливав слова у кулі, боровся я, а він любив».
Цікава також розвідка про твори В.Фединишинця – «подекуди утопічні, подекуди до болю категоричні й дошкульні, подекуди вульгарні й егоцентричні, але завжди пристрастні».
У 1973 з'явилася стаття академіка М. Шамоти. Дісталося після цього на горіхи молодим поетам, зокрема і Василю Густі. Попри те, що вірш 15-річного юнака на республіканській нараді уподобав Тичина.
Але, починаючи з тих підліткових віршів і донині, О.Ігнатович простежує основу всієї поезїї В.Густі – відповідальність за долю іншої людини. Прагнення «оберігати кожну форму життя, розуміючи її жагу до існування».
У буремні 70-ті Дмитро Кешеля публікує у студентській багатотиражці прозові монологи.
У центрі його Всесвіту постала гора Ловачка. І люди, які там живуть: «Його персонажі-характерники мають здатність рятувати навіть ворогів».
При житті відчувалася настороженість щодо творчості Миколи Матоли. Проте ті, кому випало жити в новобудовах, у так званих нових районах, пізнавали у цих віршах себе: «Ну що ми, ну хто ми в новеньких масивах! Незнані нікому – маленькі та сиві, Птахи перелітні в незграбних шпаківнях. Занесене вітром живуче насіння».
А от Дмитро Кремінь поєднав Україну гірську й степову, вважає О.Ігнатович. Але в нього «відсутній нудотно-солодкий етнографізм, звичний для нашої поезії».
Гнат Ігнатович стільки зробив для крайової культури, що у різних її сферах це ім'я прочитується й сьогодні з неабияким трепетом. Сам Г.Ігнатович прожив красиве, яскраве життя. Праця у «Молодому театрі» Л.Курбаса. Цікаві ролі. Участь у організації знаменитого об'єднання «Березіль»... Ну, а потім каменування, звільнення з роботи. Згодом була праця з О.Довженком, який просто-таки рятує свого колегу. А потім був Ужгород. З тією самою сценою, на якій працював колись М.Садовський. Г.Ігнатович був також редактором художнього мовлення, редактором багатьох незабутніх видань. Адже сам казав, що редактор - це режисер книги.
Працю його важко осягнути сьогодні. Але він любив свою працю. Бо ж недаремно березільці вітали одне одного словами: «Доброї роботи!»
Про Марію Пільцер не знайдете багато інформації в академічних виданнях. Проте ця перша професійна актриса-краянка, яка могла б прикрасити європейську сцену, як одного разу це й довела. Після головної ролі у п'єсі «Маруся» величезний успіх прийшов уже із ранковими газетами. І взагалі це зіркове подружжя – Гнат Ігнатович та Марія Пільцер стало знаковим для нашого краю.
Цікавий твір Івана Яцканина «Вернісаж». Йдеться про ті «дотики душі», які тримають двох у зрозумілому матеріальному світі. Та чи справді незвичайні події відбуваються з незвичайними людьми? І образною несподіванкою, по-літературознавчому задиркувато завершує дослідниця свою розповідь: а у вашому місті відбувся вернісаж?
Твір «Площа» Сергія Степи переносить нас у 1966-й. І площа в містечку стає своєрідною сценою. От з'являється дівчина Ганнуся. Вона погоджується на любощі з пацієнтом лікарні, котрий уже приготував для цієї справи 3 карбованці. Підлітки підглядають за коханцями. Учитель дорікає колишній учениці. Рятує світ, як уміє. Все набуває шаленої швидкості. «Аж поки «у містичній круговерті часопростору площа просто зникає». І «набирає символу батьківщини, яку в спогадах прив'язуєш до того ландшафту, котрого вже насправді немає».