Нещодавно повернувся додому після лікування у шпиталі Рівного внаслідок важкого поранення наш земляк, учасник АТО Степан Блажин. Вояка радо зустріли родина та друзі, дякували Богу, що живий. Але до повноцінного життя ще далеко, бо попереду на нього чекає тривала реабілітація. У Виноградові його добре знають як спортсмена – призера змагань з бодібілдингу та учасника духового оркестру. Та, насамперед, Степан – військовослужбовець-контрактник саперного батальйону «Тиса». Під час несення служби вояк проходив навчальну підготовку, а от справжнього пороху довелося як кажуть «понюхати» в зоні АТО. Відтепер його життя поділене на до і після війни.
Свою поїздку на Схід відтерміновував як міг, адже вони з дружиною чекали народження малюка, тож важко її було залишати одну в такому стані. Коли ж донечці виповнилося два місяці, настав вирішальний час відправлятися боронити країну. Спочатку вояків запевняли, що вони поміняють своїх хлопців, які охороняли кордон із Росією з боку Сумщини. А через два дні повідомили, що формується нова колона в напрямку Луганська. До останнього військові достеменно не знали, куди їдуть. Врешті дісталися Луганської області, де їх розмістили на території старої ферми, а звідти відправили охороняти блокпости, зведені навколо кордону.
– Блокпост на автошляху – бойова одиниця, яка займає кругову оборону і облаштовує життєдіяльність, – розповідає Степан. – Тут близько сотні вояків, а також техніка, кулемети, гранатомети, міномети. Служба непроста, нервова, особливо для нас, хто вперше в справжніх бойових умовах, а таких – переважна більшість. Головне бути пильним, відповідальним та чітко виконувати накази, бо на кону твоє життя, а також товаришів. Ми були як одна сім’я, спали поруч, їли з одного казана, при нагоді самі готували їжу. Сухпаї в нас теж були і вітчизняні, і американські. Та скажу вам чесно, що наші були смачніші, а їхні – практичніші.
Як сапер він повинен був встановлювати розтяжки з сигнальними мінами навколо блокпоста, щоб до нього не дісталися сепаратисти. Три місяці перебував Степан із товаришами, серед яких був і Станіслав Кіш із Оноку, в цій небезпечній зоні, курсуючи від одного блокпосту до іншого. Затим їх перекинули на Луганський аеродром, який контролювали українські десантники. Вони очікували, що їх нарешті відправлять додому на відпочинок. Тут хлопці фотографувалися, навіть не здогадуючись, що для когось це було востаннє. Вранці 3 серпня отримали наказ командування вирушати колоною в інше місце дислокації. Неподалік села Єгорівка їх обстріляли з «Градів» та мінометів, але тоді вони залишилися неушкодженими, хоч «Урал», в якому їхали військові наскрізь прошило осколками.
– Ми окопалися та прийнялися встановлювати міни, – розповідає Степан. – Коли залишилося замінувати останній відрізок, раптом почувся свист, а потім вибухи снарядів та розриви мін. Розпочався черговий обстріл. Ми кинулися в укриття. Я побачив, що Славик, який біг попереду, впав, наскрізь прошитий осколками. Навіть бронежилет не врятував від тої сили удару, яка припала на нього. А мене навпаки «бронік» захистив від смерті, одне тільки побачив, коли падав на землю, мов підкошений, – залиті кров’ю ноги. Я чув, як Славик кликав мене, але підповзти до товариша не зміг, через поранення. Навколо все горіло, у мене навіть мобільний телефон сплавився від жару. Я знайшов у собі сили зателефонувати і покликати на поміч, до останнього сподіваючись, що хлопчина теж живий. Але потім дізнався, що його рани були несумісні з життям. Гірко втрачати хороших хлопців. Вічна їм слава і пам’ять!
Степану надали першу допомогу, а потім відправили у польовий шпиталь, до якого важкопоранений 12 годин їхав «Уралом» на солдатських носилках, знемагаючи від страшного болю, на самих знеболюючих, де на нього чекав вертоліт. Затим була лікарня Харкова, в якій йому надали більш кваліфіковану допомогу – прооперували і вибрали основну частину осколків. А відтак літаком перевезли до Рівного у шпиталь. З усіх поранених Степан був найважчим, тому його негайно доправили до реанімації. Два тижні боротьби за життя тягнулися дуже довго, за які натерпітися довелося чимало. Коли стан стабілізувався, його перевели у хірургію. Два рази приїжджала дружина, яка переживала і за чоловіка, і за маля, розриваючись між ними. Саме найближчі – кохана Надія і донечка Вікторія стали для нього стимулом для видужання. Дуже допомагали й підтримували поранених небайдужі люди. Ніколи не забуду жінку, котра приносила йому теплий бульйончик. Уперше відчув у собі сили підвестися на свято Успіння Пресвятої Богородиці в храмовий празник Виноградова. Немов якась сила підняла його з ліжка і покликала до церкви, що зведена при шпиталі. Перемагаючи біль, він вперше встав на ноги і поцілував ікону – це було справжнім дивом. Є Бог на світі, який дав сили піднятися з візка.
Цілий місяць вояк провів на лікарняному ліжку і ось нарешті повернувся додому. Та лікування ще не закінчилося, бо не всі осколки вибрали з його тіла. Залишилися ще два, за які не бралися лікарі через певні ризики пошкодити життєво важливі органи. Казали, що вони «закапсулюються». Інші рани також щохвилини нагадують про себе постійним болем, та й нервова система порушена – виснажена і збуджена. Зараз Степана чекає курс реабілітації, під час якого планує пройти відповідну медкомісію і зробити все необхідне, щоби видалити осколки і стати повноцінно здоровою людиною та батьком. Якщо не погодяться наші медики, звертатиметься по допомогу за кордон. Та спершу йому потрібно зробити паспорт, а для цього необхідні будуть додаткові кошти. Всі, хто бажає допомогти Степану Блажину можуть переказувати кошти на його картку у Приватбанку №5168742017767538.
Йому довелося пережити будні та миттєвості, які назавжди закарбувалися в пам’яті. Він пізнав військове братерство, взаємодопомогу, мужність та інші чесноти українського воїна, які докорінно змусили переосмислити життєві цінності. Кажуть, людина до всього звикає, але все одно звикнути до війни неможливо. Важко виносити поранених товаришів з поля бою, а ще гірше втрачати їх навіки. Бо рани на тілі з часом загояться, а на серці не зарубцюються ніколи.
Любов Токач,
Дзеркало Закарпаття