Кожного дня ми слухаємо новини зі Сходу країни, бо там іде війна. Але ми пам’ятаємо ще про одну неоголошену війну, на якій віддавали життя наші хлопці, – у далекому і чужому Афганістані. Учасником тих подій був і Василь Баник, котрий працює в моторвагонному депо Королево. Він пройшов майже всі дороги цієї війни. І це в прямому значенні, бо був військовим-сапером. Тож його підрозділ був завжди на передовій.
«Всі дороги, які зв’язували наші війська, «душмани» постійно мінували, – розповідає Василь.– А наше завдання було ці мінні поля знешкоджувати. Особливо важко було знаходити і розбирати нові американські пластмасові міни, які навіть міношукач не міг вловити. Тому траплялися і трагічні випадки, коли мої побратими підривалися на них».
Ще одна небезпека підстерігала солдатів зверху. Адже дороги були між горами, де ховалися душмани, і часто сапери гинули від їхніх куль. Та наші хлопці вперті і метр за метром просувалися вперед, обвішані мінами різного калібру.
«Ще одне цікаве ми помітили там, в Афгані, що гори з білими сніжними шапками, а в низині +45 градусів. Вражало те, що навкруги саме каміння, а воно всіяне маком. Він тут росте всюди, а від його червоних квітів земля, ніби вкрита барвистим килимом, – розповідає афганець. – Але ця країна нас не любила. Афганці – народ гордий і войовничий. При всій своїй гостинності (якщо ти завітаєш до якогось подвір’я, ти будеш тут шанованим гостем хоч на тиждень, хоч на місяць, навіть на рік, і купатися, як сир у сметані) вони можуть тебе одразу вбити як тільки ти вийдеш на вулицю і навіть не поховати. Ця країна ніколи не буде зрозумілою іншим народам, бо там свої закони, яким вже не одне тисячоліття і ніхто не наважиться їх змінити». Василь Баник хоробро виконував свій інтернаціональний обов’язок. Вони з товаришами робили все, щоб якнайменше наших вояків полягло на мінних полях. Про це свідчать його нагороди – їх у нього аж сім. Як кажуть, всі груди в медалях. І це заслужено, бо бути сапером – дуже відповідальна справа. Адже сапер помиляється лише один раз в житті.