Скільки насправді переселенців із зони АТО нині проживає в Ужгороді, достеменно не знає жодна офіційна інстанція. Реєструватися вони не зобов’язані, а роблять це лише в тому разі, коли потребують допомоги з поселенням або хочуть переоформити соціальні виплати за новим місцем проживання.
«Ужгород» дізнався, де в місті розселили вимушених переселенців та з якими проблемами вони стикаються в пошуках мирного життя.
«У своїх областях вони звикли до вищої оплати праці»«У нашому Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді зареєструвалося 170 сімей із Донецької й Луганської областей, – розповідає директор Центру Іван Фленько. – Більшість із них мешкають у готелях «Закарпаття» і «Гостинний дім» (колишня «Неємія»). У нас вони можуть отримати послуги юриста, психолога, соціального працівника. Це, зрозуміло, не всім потрібно – більше приходять в управління праці та соціального захисту населення, бо саме там переселенцям компенсовують вартість житла й оформляють ті соціальні допомоги, які вони отримували за місцем проживання: пенсії, допомогу по догляду дитини тощо».
Умови проживання в готелях міста підходять не всім переселенцям, передовсім скаржаться на відсутність кухні. При цьому коштує проживання в готелях майже стільки ж, як оренда квартири. Тому, знайшовши роботу і трохи освоївшись, родини з Донбасу та Луганщини воліють усе ж покинути житло, надане державою.
«Ми думали, що в них будуть проблеми з відсутністю теплого одягу, але з цим якраз труднощів не виникло. Зі школами і садками теж особливих проблем нема – всіх дітей у навчально-виховні заклади приймають. Трохи складніше було зі студентами. Нині вони вчаться в УжНУ, однак до кінця не вирішено, чи зможуть потім отримати диплом цього вишу. З роботою у переселенців теж непогано – принаймні Центр зайнятості готовий надати пропозиції всім. Людей, звісно, непокоїли невисокі зарплати, які їм пропонували роботодавці, адже у своїх областях вони звикли до вищої оплати праці. Є поодинокі проблеми з тими, хто не має на руках трудових книжок чи не може пройти спецперевірку», – розповідає Іван Фленько і додає, що загалом жоден переселенець не залишився без підтримки місцевої влади чи волонтерів.
Так нещодавно благодійники подарували кожній родині переселенців продуктові набори вагою в кілька десятків кілограмів. Там були і крупи, і солодощі, чай, м’ясні консерви, а ще додатково – мийні засоби та засоби для догляду. Це поки що одноразова допомога, але меценати готові й надалі підтримувати родини переселенців матеріально.
Дітей переселенців нема лише в угорській та словацькій школахОднією з найбільших проблем, що постали в Ужгороді з напливом переселенців, була освітня. Ціле літо працівники міського управління освіти ламали голови над тим, аби вмістити всіх новеньких у школи і садки міста. За словам начальника управління Оксани Бабунич, тепер у навчальні й виховні заклади міста влаштовані всі 140 приїжджих дітей. Проблеми виявилися лише з однією дитиною, котра має обмежені можливості та проходить індивідуальне навчання.
«Є думка, що всі переселенці просилися виключно до школи з російською мовою навчання. Це перебільшення. У ЗОШ № 3 ми влаштували стільки ж дітей, скільки й у ЗОШ № 6. Загалом же майже в кожній школі є по кілька дітей вимушених переселенців. Винятком є лише школи з угорською та словацькою мовами навчання – туди ми, зрозуміло, не влаштовували нікого», – розповідає Оксана Бабунич.
Серйозних проблем з організацією навчання новеньких не виникало. Нестачу підручників потроху ліквідовують; пішли назустріч і в тих випадках, коли дитина потрапляла до спеціалізованого навчального закладу з викладанням предметів, які вона не вивчала раніше (наприклад, більшість наших шкіл практикують вивчення двох іноземних мов, тоді як на Донеччині та Луганщині такого в дітей не було).
Власне, 140 дітей – це не остаточна цифра. Щотижня до Ужгорода прибувають усе нові переселенці, для дітей котрих теж потрібно буде знаходити місця у школах і садках.
Працездатна особа не повинна стати утриманцем державиІ все ж найбільш організовано переселенці реєструються в міському управлінні праці та соціального захисту населення. Там від жовтня вони можуть отримати щомісячну допомогу для покриття витрат на проживання. Розмір її не вражає: 442 гривні на працездатного члена родини і 884 грн. – на непрацездатного. Проте нічого дивного в цьому немає, адже основний посил урядової ініціативи в тому, що працездатна особа не повинна ставати утриманцем держави.
Начальник управління Андріана Сушко в коментарі роз’яснила, що допомога нараховується лише тим, хто стоїть на обліку в управлінні праці та соціального захисту населення як вимушений переселенець. Допомога виплачується від дня звернення отримувача і до моменту зняття з обліку, але не довше ніж шість місяців. Загальна сума допомоги на сім’ю не може перевищувати 2400 гривень.
«Якщо у складі родини є особи працездатного віку, які протягом двох місяців з дня призначення допомоги не працевлаштувалися, розмір допомоги на наступні 2 місяці зменшується на 50%, а на подальший період – взагалі припиняється. Це не стосується працездатних осіб, котрі доглядають дітей до 3-х років або дітей, які потребують такого догляду згідно з медичним висновком; громадян, котрі мають трьох і більше дітей віком до 16 років та доглядають їх, мають на утриманні інвалідів тощо. Також допомогу не дають родинам, які володіють житлом в інших регіонах (але не в зоні АТО), двома автомобілями (якщо вони не експлуатуються понад 10 років) або великими депозитними рахунками. Детальніше про перелік документів та умови можна дізнатися за телефоном 63-01-04», – зазначає Андріана Сушко і запевняє, що управління робить усе, аби максимально спростити процес отримання допомоги, зокрема й обслуговує переселенців позачергово.
«Назад не поїдемо, поки в Луганську не відновиться українська влада»Утім, далеко не всі переселенці приходять по допомогу, адже процедура ця не є обов’язковою, а багато хто з колишніх жителів Донбасу і Луганщини є матеріально забезпеченими, вже змогли придбати в Ужгороді власне помешкання й навіть відкрити свій бізнес. Загалом, для переселенців життя в Ужгороді триває. Тут уже народилося троє немовлят, старші дітки пішли до садочків та шкіл, дорослі працевлаштувалися. Але є й такі, що потроху повертаються додому, в основному до мирних міст – Краматорська, Маріуполя, Слов’янська.
Не збирається поки що покидати Ужгород багатодітна родина переселенців з Луганська. Мама чотирьох діток Ольга розповідає, що їхнє житло в Луганську стоїть без вікон, одна стіна дуже пошкоджена, немає ні світла, ні води, ні газу. Тому жити там, а особливо з дітьми, неможливо. Чоловік Ольги займається протезуванням і наразі має дистанційну роботу, досить часто їздить у відрядження до Харкова. Подружжя мріє, що згодом вони зможуть відкрити в Ужгороді власне протезне підприємство і допомагатимуть тим, хто втратив здоров’я.
«Коли ми лише приїхали до Ужгорода, нас поселили в готель. Але з чотирма дітками було важко жити в помешканні, де немає кухні. Тепер ми вже знімаємо дачу в районі «Шахта». Знайти житло, яке здається в оренду, до речі, теж було непросто – нам відмовляли, щойно чули, що в нас четверо дітей. Нині вже більш-менш обжилися, старші діти ходять до 9-ї школи з українською мовою навчання. Їм не складно – навпаки, все там подобається. Назад не поїдемо, поки в Луганську не відновиться українська влада», – впевнена Ольга.
Тетяна ЛІТЕРАТІ