– Працював хірургом у Закарпатській обласній лікарні. Чому вирішив іти в АТО? Складне питання… Знаєте, я ж коли в армії служив, то був військовим хірургом, отже, знаю особливості такої роботи не з теорії. Тож коли прийшов запит про потребу в лікарях у зону АТО, якось подумалося: кому, як не мені? Певна річ, не буду брехати, бозна-якого палкого бажання йти на передову не було: всі ми люди, і ніщо людське мені не чуже – і страх, і ризики я розумів прекрасно. Але всередині «гриз черв’ячок» – соромно було «відмазатися». Тяжко далося те рішення, відверто скажу, рідним особливо нелегко, але всі знали, що таке моє рішення, й від нього не відступлю. Більше того: із друзів мене тоді ніхто не зрозумів, і зараз, оглядаючись на власний досвід життя та роботи на передовій, я прекрасно усвідомлюю, чому товариші так усе сприймали – можливо, краще відчували, що тут чекає. Але, знову ж таки, – якщо всі так думатимуть, то хто рятуватиме хлопців у цей час?

– Що таке передова? Навіть не знаю, як це охарактеризувати… Це – життя під пострілами, до яких – наче в страшному сні – дуже швидко починаєш звикати. Спершу, безперечно, страху не було, він з’явився після перших обстрілів. Зараз до цього звик – і я, і всі навколо, і це відчуття доволі погане, бо ігнорувати небезпеку не можна в жодному разі.

– Виключно надання першої медичної допомоги. З дрібними ранами, пораненнями, осколками я тут справляюся, обробляю їх, роблю перев’язки, а з чимось важчим одразу відправляємо до найближчих госпіталів. Для цього маємо спеціальну машину й перевозимо постраждалих.

– Ні, на щастя, практично все, з чим я стикався досі, – це легкі поранення. Може, всього один день видався таким, коли справді багато постраждалих виявилося на передовій, щоправда, це все також були легкі поранення. Певна річ, траплялося й таке, що приїжджав надавати допомогу, але рятувати вже не було кого… Це – найстрашніше.

– Ні, що ви, які операції? Можна б їх робити, але наразі не виходить. Я ж працюю, фактично, в польових умовах! Ось і зараз обладнав собі, гучно кажучи, кабінет у… старому гаражі, який цілим вдалося віднайти. Розгорнув тут усередині два ліжка, маю підготовані інструменти, медпрепарати.

– Так, тут далеко до справді ідеальних умов, але намагаюся все стерилізувати, максимально обробляти і, на щастя, вдається уникати заражень. Та відверто кажу: насправді мало би бути не так. За всіма правилами, протоколами це роботою назвати справді важко. Організація медичної допомоги нині в зоні АТО взагалі не відповідає жодним критеріям. Ось, до прикладу, є у нас спеціальний хірургічний автомобіль із генератором світла, подачею води, хірургічним столом та набором медичних інструментів. У разі потреби до нього з двох боків прилаштовуються спеціальні намети, в одному приймають поранених і потім, надавши в такому хірургічному кабінеті допомогу, переводять в інший – а-ля післяопераційний. Фактично, я як хірург постійно маю бути при цій автівці чи вона при мені – називайте, як хочете, але разом, як єдине ціле. А як воно є? Та «хірургія на колесах» лишилася десь у тилу, а я тут, на передовій, реально без усього того обладнання, за допомогою якого й можна було б надавати допомогу. Хіба це правильно?

Ліки є, лікарів – бракує

– Тиберію, а як із забезпеченням ліками? Все маєте?

– Із цим – жодних проблем, практично повністю всім забезпечені. По волонтерській лінії отримуємо основну допомогу, та й Збройні сили України забезпечують нас усім.

– Так, я також слухав сюжет про те, що в АТО є проблеми з забезпеченням лікарями. Так воно й є. І мені вкрай неприємно це чути, адже скільки ми говоримо про те, що в Україні постійно перевипуск медиків, що вони не мають роботи. Так де вони зараз? Чому тоді, коли треба захищати, допомагати, виконувати клятву Гіппократа – їх немає? Нікого ж не просять брати зброю до рук і йти стріляти у ворога, мова ж іде про виконання свого обов’язку! Зайдіть сьогодні в будь-яку лікарню і спитайте, хто готовий піти в зону АТО: лікувати, допомагати? Ніхто навіть не говорить про передову, просто в будь-яку з ближчих до передової лікарень, де в першу чергу приймають поранених. Спитайте, і даю вам гарантію, що одразу всі, хто міг би, втечуть на лікарняний, або знайдуть ще мільйон причин, аби лише не йти служити.

Хоча загалом я би говорив не лише про відсутність чи наявність фахівців, ліків, медикаментів, умов – наразі треба казати загалом про організацію військової медицини. Це – проблема.

– Підхід до роботи. Ось, до прикладу, отримав наш військовий поранення. Таке, якому я за відсутностіумов не можу зарадити, хоча й маю знання. Постраждалого везуть у найближчу лікарню (за всіма канонами, вона має бути на відстані 60 – 70 км у тилу від передової, хоча у нас – далі), надають допомогу й після одужання такий військовий повертається в лави. Насправді ж пацієнтів привозять, приміром, у Артемівськ, там чомусь, зазвичай, не дуже горять бажанням займатися пораненим і відправляють його далі, в глибокий тил. Поки всі ці роз’їзди – скільки часу витрачається?! Найголовніше, що виїхавши звідси й одужавши, мало хто рветься назад. А тут, на передовій, замінити одного бійця, вже не кажу про десяток, надзвичайно складно. Ось так втрачаємо і час, і людей, і можливості.

«На кожному кроці слухати небо – це страшно...»

– Яку би Ви як лікар визначили найбільшу проблему з-поміж того всього, що бачите наразі на передовій, у війську?

– Найбільша проблема – психологічна. Той стан, у якому перебувають практично всі бійці, назвати нормальним важко. Важко після мирного життя потрапити під обстріли, бачити щодня поруч із собою смерть. Не десь там, за кільканадцять кілометрів, а тут, поруч, справа, зліва… А ще на кожному кроці слухати небо – ось це насправді страшно й це дуже впливає. Люди надзвичайно знервовані, якісь «засмикані». Ось і зараз був тут, на передовій, психолог із Міноборони. Він мене розпитував про стан бійців, про те, як їм допомогти, власне, йде мова наразі про певний проект надання психологічної допомоги учасникам АТО. Що з того вийде – побачимо, але це мусить бути. Бо основна проблема, яку ми матимемо по закінченні цього жаху, це справді психологічна реабілітація учасників бойових дій.

– Настільки! Уявіть собі, що є дорослі, сильні чоловіки, які від одного пострілу падуть на землю і забиваються чи в глухий куток під ліжко, чи в якусь шпаринку й буквально трусяться! Так, ховатися – це нормально, але ж я бачу, що не настільки. Хіба може така людина далі воювати? Який із неї сенс? Тому головне, якщо людина отримала зрив, терміново забирати її звідси, вивозити й надавати допомогу.

– Названі вами причини – не основні, головна проблема – невизначеність! Людина має знач­ний ресурс, особливо внутрішній, вона може багато чого витримувати, усвідомлюючи, що так треба, що так захищає рідну землю, родину, близьких. Можна грати на патріотизмі до нескінченності. Але не можна при цьому не казати людям, скільки це триватиме. Так, ми не знаємо апріорі, як довго тягнутиметься протистояння, але чітко повинні казати людям, що за місяць чи два, чи за півроку буде ротація. Звичайно, розумію, за військовими законами не можна озвучувати такі речі, особливо по телефону, бо тоді напевно колона потрапить під обстріл чи щось подіб­не. Але принаймні при мобілізації треба чітко людям повідомляти: «Ви тут два місяці, відтак стовідсотково (!!!) відбудеться ротація». І треба, щоб вона відбулася на ділі, а не на словах. Бо, приміром, правоохоронці, котрі також прибувають у зону АТО, їдуть на 30 днів, відтак ротація. Вони чітко знають час і готові до нього морально. Бійцям складніше – визначеності жодної…

– Є й таке, чого гріха таїти? Це велика проблема, і як її побороти – я особисто не знаю. Бійці п’ють, іноді – по-страшному. З одного боку, розумію: стрес якось знімати потрібно, з іншого боку – якщо ти напідпитку, про яке несення служби можна говорити? В такому стані будь-що може трапитися!

– Чи є намір відстоювати? Є. Є бажання боротися, відвойовувати клапоть за клаптем рідну землю, не пустити в мирні села й міста наволоч. Так, усі ці відчуття досить часто розбиваються об стіну непорозуміння, якою ми оточені. Ось поруч зі мною – зараз посміхають­ся, слухаючи нашу розмову, але дружно кивають головами! – мої друзі, котрі пройшли Євромайдан, котрі з перших днів добровольцями прибули на передову в зону АТО. Вони прагнуть незалежної європейської країни, вони патріоти до глибини душі. Але повірте мені, тут патріотизм тане, зникає. Сьогодні з огляду на те, що відбувається навколо, ми говоримо про ідіотизм! Вибачте, що так висловлююся! Але ми не розуміємо, чому ми тут сидимо, нічого не роблячи, тільки, образно кажучи, прихиляючи голови під час обстрілів? Так, ніби зараз перемир’я, але бойовики постійно нас обстрілюють! Ось і вчора (запис нашої розмови відбувався 27 листопада, і якраз перед тим з’явилося повідомлення, що наші війська вкотре були обстріляні. – Авт.) нас обстріляли, ми вже не витримали і відповіли. І що? Нам одразу повідомили, що бойовики вже телефонують в ОБСЄ і скаржаться, мовляв, ми їх обстрілюємо. Ми – їх, а те, що вони нас по кілька разів упродовж дня – це не рахується? Ось тому й говоримо про ідіотизм ситуа­ції… Але стояти будемо – стільки, скільки потрібно! В цьому всі свято переконані!