Офіційно наш земляк стане лауреатом після відповідного указу Президента України, а нагороду отримає 9 березня, в день народження Кобзаря. З цьогорічним лауреатом найвищої державної премії країни зустрівся кореспондент «Закарпатки».
Журналістика й література – антагоністи
– Мирославе, ми знайомі ще з студентської лави, тож звертатимуся на «ти». До початку 90-х ти працював журналістом, а потім зійшов із дистанції. Чому?
– Журналістика й література – антагоністи. Бо перша описує, а друга зображає. Журналістика примітивно запитує: що, де, коли? А література – як і чому? У газеті зародилися зерна мого стилю: чіткість, ясність, подоба легкості, картинність епізодів і ефект присутності. Але та ж газета й досі тримає мене кістлявою рукою спокуси спрощеного, часом примітивного, письма. Я видираю це, як бур’ян. Кожен рядок прози – нещадна боротьба зі штампом.
– Але ж ти був першим редактором газети «Мукачево». Такі переміни настрою мене дивують…
– Нехай так, але нині шурхіт шпальт для мене – мертвотний звук. Так само, як хиже око телевізора (хоча добрі фільми добрих режисерів дивлюся часто). Газети, телевізія, Інтернет, мобільники – це жахливі хронофаги. А час – єдина монета, що належить нам.
– Про роман «Горянин» один із критиків сказав, що це «народна книжка», бо в ній – «новий сенс правди, сили і волі в нашій українській хаті». Торік її видали трьома накладами...
– У «Горянинові», здається, мені вдалося добитися ефекту присутності, переживання, подільних дій із героєм – горянином, загубленим у карпатських хащах, відкинутим світом і долею. Кожен із нас із чимось і кимось бореться. Та перемагає лише той, хто йде до кінця.
– Тоді вже охарактеризуй, будь ласка, і книгу «Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії». Саме вона, разом із першою, і вирішила на твою користь долю національної премії.
– Події відбуваються наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століть в Угорській Русі, у Війську Запорозькому, в Туреччині й Єгипті… Старий малописьменний верховинець, котрий вимушений боротися з гірською річкою, втратив дружину, сина, самого поранило, зруйнувало оселю – річка забрала майже все і підкрадається до останнього – родинного цвинтаря. І він починає дивовижне протистояння зловорожому світу. З нього дивувалися, сміялися, боролися з ним, а він таки переміг – і грізну стихію, і обставини, і себе! Зрештою, цей роман – про внутрішній світ унікальної людини, яка звільнилася від страху й злиднів. А ще – про взаємини людини з природною стихією.
– Твоя творчість тривалий час була пов’язана з жанрами малих форм. Тепер перейшов до романів. Це сталося досить несподівано для читача. І для тебе?
– Мій улюблений жанр – новела. Можливо, це й найважчий жанр. Це хліб літератури. Недарма в Японії найвища державна премія – за новелу. Новела сформувала мене як літератора, а афористика допомогла поставити ритмічний стиль. Це дуже добра школа для кожного прозаїка.
«Я пишу історії душі»
– До художньої літератури письменник вдається тоді, коли хоче сповістити вічні істини. Ти теж так це розумієш?
– Література походить від волхвування. А отже – її завдання полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух доброчесності, підводити до головного сенсу життя, котрий, як відомо, – в наближенні до Бога. Особисто я пишу історії душі, часова історія мене цікавить менше. Всі мої книги – про Служіння, Гідність, Віру, Надію і Любов. Про необхідність «прямостояння і прямоходіння» як для тіла людського, так і для душі. Але кожен герой приходить до цього по-своєму. Не хвалися розумом, добротою і вірою – покажи діла свої.
– На книжковому ринку «Петрівка» в Києві прізвище Дочинця не сходить із вуст продавців і покупців. Твої книги часто продають у відділах «езотерика». Звідки ж така популярність?
– У мене багато вдячних читачів, але найбільше ціную фанів збірки вибраних новел «Хліб і шоколад». Я ніколи не став би романістом, якби до того не був автором книг оповідань і афоризмів. Це незамінна школа. На відміну від роману, афоризм прочитують до кінця. Це жарт, хоча скільки видано романів, із яких не вилущиш навіть кількох афоризмів – концентрованих, елегантних думок. Я навчався від новелістів Стефаника, Чехова, Буніна, Акутагави, Меріме, Хемінгуея, Бйоля, нашого дивовижного фольклору.
– Про що буде наступна книга?
– Цей світ таким, яким він є, залишають тобі ті, що відходять. Тож і ти його залишай хоч на мізерію ліпшим, добрішим, бодай на гірчичну зернину багатшим. Про це й писатиму.
Пророцтва Андрія Ворона
– У твоєму творчому доробку особливе місце належить Андрієві Ворону – карпатському мудрецю-довгожителю. Нариси про нього вже багато разів перевидавалися. У чому секрет?
– Коли я був молоденьким газетярем, доля подарувала мені знайомство з дивовижним чоловіком. Він бачився мені карпатським Робінзоном, Монте-Крісто і Сковородою в одній особі. І не тільки мені. З тим дідом-відуном (хоч сам він не любив цього слова) радився знаний медик Олександр Фединець, до нього потайки приводили вельможних пацієнтів із Києва та Москви. Його спогади й розповіді інших я ретельно занотовував, та що мав робити з тими зшитками? Тема для того часу була мертвою, герой неприйнятним. Всю цю інформацію я опрацьовував, осмислював, а потім вирішив, що це має бути подано як системна світоглядна річ унікальної людини. Тут є навіть поради на щодень для духовного скріплення будь-кого. Я знайшов відповідну тональність і форму – розумів, що це мають бути короткі замітки в дуже довірливому, переконливому тоні, без усякої літературщини.
– Але зараз не менший успіх випав і на долю роману, в якому вгадується той самий герой...
– Роман, попри більший формат, теж розійшовся вже в тисячах примірників. Прийшов час, і старі нотатки перелилися в художнє письмо. Життєпис Ворона став кістяком для книжок «Вічник» і «Світован».
– Складно поєднати художню цінність твору та його привабливість для читача?
– Безцінний дар – викликати в нього довіру. Це основа основ літературного успіху. Я не переймаюся тим, щоб мені вірили. Але я хотів би, щоб довіряли тому, що пишу. Мої правила такі: ніколи не намагайся виглядати розумнішим за читача, не бійся показати свої слабості. Головне не те, що ти пишеш і як, а в якому стані твоя душа при цьому. Тоді не ти читаєш книжку, а вона зчитує твоє серце.
«Моє серце належить Мукачеву»
– Скільки вже маєш виданих книг?
– Десь двадцять. Це романи, новели, есеї, афоризми.
– Ти народився й виріс у Хусті, однак дві третини життя провів у Мукачеві. Що це місто означає для тебе?
– Для мене воно означає більше, ніж місто. Але щоб зрозуміти це, треба тут не просто жити – вжитися в нього. Колись я провів день у Парижі й, крім Нотр Дам, нічого мене особливо не вразило. А Мукачево продовжує вражати своєю загадковою внутрішньою мелодикою, застиглим мовчанням вулиць, двориків, мурів і дерев. Як тіло одяг, так людина приміряє зручне для себе середовище, вибирає рідний простір. Я його знайшов для себе тут.
– І від туристів іноді чуєш: Мукачево їм подобається більше за Ужгород…
– Багато людей приїздять сюди саме через прочитані книги. Адже в них моє місто – один із головних героїв. Це вже, певно, бібліотуризм, що постає поряд із релігійним, гастрономічним, винним, секс-туризмом. Люди шукають якісь заклади, ресторанчики з мого «Лиса у винограднику»… До речі, під час фестивалю вина в Мукачеві продаж книг зріс удвічі.
– А де ще тобі протягом життя вдалося побувати? Які з цих поїздок знайшли відображення в творах?
– Острів Крит, Єрусалим, Єгипет, Париж, Відень, Угорщина, Туреччина, Крим – дух цих країв живе в моїх книгах. Але подорожами не надто захоплююся. Моя творчість – не література вітру, а книги Дому. В мене така філософія: там, де ти народився, ти потрібен найбільше. Тут твоє серце. Куди б ти не пішов, принесеш із собою тільки те, що маєш.
Мараморош – колиска талантів
– Закарпаття має вже 5 лауреатів Шевченківської премії – Чендей, Скунць, Кремінь, Мідянка, Дочинець. Всі вони народилися й виросли в історичному регіоні Закарпаття, назва якому – Мараморош. Це закономірність?
– Мараморош як територіально-адміністративна одиниця, що існувала до розпаду Австро-Угорщини, завжди був дуже продуктивним на таланти високої проби. Розгадати таємниці такого явища належить мистецтвознавцям, але вже ясно: тут знаходяться згустки народної енергії такої сили, що вона просто вибухає високообдарованими людьми, причому не лише митцями, а й науковцями, воєначальниками, священнослужителями тощо. Може, наша своєрідність у енергетиці гір, чи в воді, щільно насиченій кремнієм і мікроелементами, чи в неймовірній суміші культур, традицій, мов, релігій, чи в нашій строкатій історії, цивілізаційній древності… Так чи інакше, ми ходимо по скарбах, і я пробую показати їх світові. Відрадно, що світ це радо приймає.
– Чи є ще, так би мовити, лава запасних у місцевої письменницької братії, які мають підстави претендувати на премію?
– Звісно, щонайменше двоє – прозаїк Дмитро Кешеля і поет Василь Кухта – можуть змагатися за найвищу літературну нагороду.
– Упродовж багатьох років ти успішно поєднуєш письменництво з видавничою практикою, заснувавши «Карпатську вежу». Що дає такий симбіоз?
– Сповна випробувавши на власній шкурі наш дикий видавничий і книжний ринок, я дійшов способу Толстого, який все, що писав, сам видавав і реалізовував. Тобто відповідав за своє слово до кінця. Я створив у Мукачеві маленьке видавництво «Карпатська вежа». Десять людей мають постійну роботу. І це для мене дуже втішно, якась моральна сатисфакція.
Василь БЕДЗІР.
Закарпатська правда