Про що бесідували у книгозбірні – читайте у нашому матеріалі. За спиною мукачівського письменника зо два десятка авторських книжок: від найпершого “Гірчичного зерна” і до найновішої праці “Світован”. Як підкреслює автор – це роман-намисто. Це розповідь про мандри в горах із мудрецем Андрієм Вороном, знаним з попередніх романів Мирослава Дочинця. Експозиція увінчується написом: Мирослав Дочинець – гордість нашого міста”. “Гордість” скромно, майже непомітно заходить до зали вщерть набитої людьми. - Христос воскрес! Слава Україні, слава Мукачеву! – вітається Мирослав Дочинець, розпочинає і цікавиться в мукачівців і гостей міста чи читали вони його книжки. 

- Авжеж, звичайно! – вибухнув зал. - Ну, то що ви хотіли ще почути, я щось недописав? Чи щось між рядками там?! – Парує письменник. – Мене найбільше цікавить не те, що я скажу на цих зустрічах, а що би ви хотіли почути від мене? Щоб ви хотіли почути ще? – запитує і бере до рук невеличку книжеку “Многії літа. Благії літа” у м’якій палітурці. 

– Така “величезна”, потужна “товста” книжка писалася 17 років! – Із посмішкою автор демонструє тоненьку 144 сторінку книженцію, щоб було зрозуміліше – це одна з тих книжок, яку читають за день, а пам’ятають усе життя. Книжка Мирослава Дочинця “Многії літа. Благії літа” розйшлася тиражем 360 тисяч (!) примірників - Судилося так волею Бога, волею долі, волею Мукачева, щоб оці книги пішли по Україні і не тільки по Україні, а далеко за її межами. І мене вже витягають вони в світ, хоч я людина не дуже публічна. Слово “публічна” – погане слово. 

Це російська калька. “Прилюдна” – гарне українське слово, тож я людина не прилюдна. Але чому люди відчувають потребу у цих книгах? Ця книжечка, про яку я сказав (“Многії літа. Благії літа”, – ред.), вона має найбільший тираж за всю історію незалежної України. Найбільший серед усіх виданих книг – 360 тисяч екземплярів. Це контрольованих книг. А скільки іде піратським способом, друкується у Львові, під Києвом на Петрівці, на привозі в Одесі, у Харкові і так далі. 

Тобто, виявляється, що книги у наш час іще підробляють, як то горівку. Я маю лише одну відповідь на це запитання (чому люди відчувають потребу у книжках Мирослава Дочинця, – ред.) – наш час дуже нестабільний. Рівновага добра і зла абсолютно похитнулася. Ця рівновага десь на стільки вже впала у бік зла, що хтось дуже мудро сказав, що Бог тримав цю Землю одною рукою, тепер він тримає двома і ледве-ледве двома утримує її. 

У цей час ворожого світу, цих викликів страшних, які на нас сипляться лавинами, люди спазматично шукають якусь опору. Чому? На що упертись, на патріотизм в Україні? Він є? Він є, просто, він має ціну свою. Він продається, перепродується з п’ятирічки в п’ятирічку, від виборів до виборів, з року в рік, від фракції до фракції. Національна ідея українська – її не було, її немає і я не знаю чи вона колись буде у нас, і чи її потрібно взагалі українцям для такої України, такої непростої, такої складної, яку дуже важко об’єднати. Гривня девальвує. 

Навіть валюта, долар і євро, теж нестійкі, виявляється, в час криз. Я ходжу на базар – сьогодні молоко по такій ціні, вчора молоко було по такій ціні. Питаю, що таке, чому вже по іншій ціні? Долар, каже, долар, не чули долар який?! Корови взнали це першими і кури. І воно все накладається і чогось ми на стільки залежні від цього… Люди ж генетично шукають якогось іншого опору, справжнього, на який можна впертися і чому можна вірити. 

Що це є? Це є слово. Бог не знайшов якогось іншого інструменту, як подати нам свою науку через слово, своє вчення: як не впасти в цьому світі, а якщо впасти то як піднятися. Слово це сакральний інструмент. Слово це більше, ніж слово. Це справді якась енергія, це опір, це якась рівновага у цьому світі. Якщо слово чесне, якщо слово наше, родове, давнє, намолене, благодатне, карпатське… Виявляється, що наша мова, українська, збереглася найкраще тут, в Карпатах, за Карпатами. Всі дивуються цьому і люди читають ці книги в Україні, за межами України і вони просять ці книги українською мовою, хоча вже 6-7 моїх книг перекладені російською мовою. Замовляють книги з Одеси, Дніпропетровська, дуже багато з Криму і вони просять саме українською мовою. Я запитую – чому? Не мучтеся, кажу, вам то легше буде, мабуть, читати російською мовою? “Нет, – відповідають, – когда мы читаем эти книги, у нас как будто пробуждаются приспанные казацкие гены”. Тобто та частина України, якій зараз найважче, та частина України, яка зараз лише народжується, яка в муках зараз себе знаходить, відновлює, яка починає сама знайомитися з собою, десь вона жила з підрубаним коренем, довгий період. Але душу не обманиш, вона мусить шукати свого вітаміну. Того вітаміну, як тіло наше шукає вітаміни, щоби жити. Так само душа шукає якоїсь поживи. “Я писав відколи себе пам’ятаю, ще навіть коли не вмів писати…” У Вікіпедії досить скупо написано про цього талановитого українця і нашого земляка Мирослава Дочинця. Утім екскурс до своєї біографії він провів сам. - Народився у сім’ї вчителів, батько був філософом, містечковим філософом який відсидів 7 років за націоналізм. Націоналізму як такого ніколи на Закарпатті не було, але була рознарядка в той час. Після війни розумні люди, освічені люди були завжди піж ковпаком (мій батько вже закінчив гімназію тоді і був коректором газети). 

Проти таких як мій батько і молодих хлопців, 15-17 років цілою групою – 30 з чимось чоловік, засудили на 15 років, а потім іще на 10 років. Так що він пройшов велику школу життя, духу і університету у тому світі, який називався “Гулаг” (з рос. – главное управление исправительно-трудовых лагерей, – ред.).Це дуже цікавий, це унікальний світ. Світ, де люди верталися людьми з якимось стержнем, хребтом. Він став філософом. Закінчив філософський факультет, працюючи робітником на лісокомбінаті. Я навчився читати завдяки йому, я засинав на його плечі, він читав Спінозу, Канта, Баха, Гегеля, Сковороду і так, зазираючи на за плечі, так навчився читати. Якщо тепер мені хтось каже, що у стільки мудрості у ваших книгах, у вас стільки філософічності… Ну, не знаю, може, то десь ті насіння, ті якісь зерна далися взнаки. 

Дитина – губка і вона всотує в себе ті всі речі і воно, мабуть, десь закладається. Писав я відколи себе пам’ятаю, ще навіть коли не вмів писати – виникали якісь образи, бажання, потреба зафіксувати, потреба передати, потреба вхопити цей незбагненний, динамічний, благодатний, цікавий, тривожний світ. Потім писав журналістом, писав якісь новели. Все життя я писав-писав-писав. Не стільки, правда, як Василь Васильович Пагиря (підморгує почесному мукачівцю, що прийшов на зустріч з побратимом, – ред.). Але скажу чесно, що зрозумів я суть свого призначення зовсім недавно, років 4, можливо, 5 тому. Це сталося випадково. Тобто я писав, до кінця не знаючи для чого я пишу і як я пишу. І от в один прекрасний день, в один прекрасний момент, це було в церкві, це була одна фраза. Я почув одну фразу від хлопчика і ця фраза мені просто стала як зблиск, як якесь одкровення, і я зрозумів, що таке слово, що таке письмо. 

Слово (книга) це не те, що викликає цікавість, інтерес чи забаву, це те, що викликає довіру, тільки довіру. Це називається харизма, коли ти читаєш і думаєш, що це написано про тебе, тільки про тебе і для тебе. Це є справжність тому, що хороша книга читає нас. Не стільки ми її читаємо, як вона нас читає. Вона намагається вгадати, що потрібно нашому серцю. “Ці книги учать як не бути дурним і бідним” - Я не учу у своїх книгах. Кажуть, у вас стільки мудрації, у вас стільки мудрого, афористичного. 

Кожна моя книга – це є якийсь духовний мій конспект, мого духовного якогось пізнання, духовного якогось розвитку. Це моя школа. Моя школа, це пошук того, що мені потрібно було в той чи інший період і того, що зараз потрібно. Я це шукаю, я це знаходжу чи не знаходжу і я ділюся цим. Це історія душі. Історія душі, яка намагається у цьому світі себе знайти, себе реалізувати, просто на просто себе осмислити: для чого вона прийшла у цей світ, з чим вона прийшла, що вона залишить чи не залишить. Про це мої книги. Про служіння, про велике, вічне служіння. Про саме основне з чим ми приходимо у цей світ. Чим швидше людина приходить до цього знання, до цього відчуття – чому саме цей сперматозоїд (мій, ваш, його), чому саме він із мільйона вижив і є нами з вами – це значить великий якийсь код, великий якийсь задум небес. Колись я виступав у Львові, мені влаштувала зустріч Ірина Фаріон. Харизматична особистість, до речі, дуже. І там один професор на першому ряді встав і каже: “Я не читав ще Ваших книг нічого. Ви мені розповідайте, не рекламуйте, скажіть мені двома-трьома словами чому я Ваші книги маю читати?”. Двома словами, кажу, не вдасться, але до кінця нашої зустрічі я спробую сформулювати Вам якесь таке резюме. І тут піднімається один з іншого боку аудиторії, велика аудиторія була, 400 з чимось людей, поважна людина (піднімається) і каже. Можна, я прочитав усі Ваші книжки, можна я попробую відповісти своєму колезі? Кажу – Ви полегшите мені місію. І він каже: “Ці книги учать як не бути дурним і бідним”. 

Ну, я не чекав того, чесно кажучи. Мудрі люди, вони мають якийсь погляд свій на світ і вони вміють формулювати це дійсно якоюсь такою афористичною манерою. Частину цієї книжки, сторінок 5 – 6 масово ксерокопіюють, тисячами. - Криничар, з однойменного роману (який удостоєний Шевченківської премії) – це унікальний чоловік, – каже письменник. – 

Цей персонаж унікальний не тільки на теренах нашого рідного Закарпаття. Це чоловік, який із безрідного сироти виріс у найбагатшу людину Мукачівської домінії на той час. А вона була більшою, як зараз Закарпаття.

 Це була частина і Угорщини, частина Словаччини, частина Галичини. І от цей хлопець, цей безрідний вроді, байстрюк, він почав хлопчиком копати криницю. Це історична особистість, Він помагає майстру чистити криницю в замку (“Паланок”) і до чого він потім докопується, до яких істин, не тільки до багатства. Він справді став дуже заможною людиною, але до яких духовних, до яких моральних істин він докопується. Про це ця книжка. Частину цієї книжки, сторінок 5 – 6 ксерокопіюють. Просто, ксерокопіюють масово, тисячами. Так само, як колись копіювали книжку “Многії літа. Благії літа”. Колись не було ще достатньо її, з неї переписували, копіювали, конспектували і так далі. Так само і в “Криничарі” ці сторінки. Знаєте про що ці сторінки? Про гроші. Людина хоче бути не лише щасливою, довго жити. Ми всі хочемо довго жити, ми не хочемо старіти. Бути щасливими, здоровими, але й багатими. Це нормальні речі. Не суди книжку за її обгорткою? Через скромне оформлення, книжки Мирослава Дочинця соромилися дарувати впливовим і заможним людям. - Книжок багато. Самому аж, страшно (оглядається на експозицію за спиною, – ред.). Книжки дуже різні. Книжки так, як сироти: тоненькі, дешеві, але як не дивно якраз ці книги… Бог любить сиріт, так. Ці книги йдуть між люди, вони знаходять свої стежки і нарешті з’явилася книжка європейського ґатунку. Її видали без моєї участі, просто, серйозні люди сказали: “Скільки можна видавати такі брошури, що не подаруєш порядному чоловікові, подумають, що десь найшов на лавочці – єговісти лишили:)))” І маса тих випадків, ви не уявляєте собі. 

От у Львові олігарх мав 50рчіччя, два роки тому, і думали, що йому подарувати, у нього ж все є: і коні якісь бронзові, і човни, і картини і т.д. І щось треба йому таке подарувати, що у нього нема, що його вразить, а йому потрібно. Вирішили подарувати йому книжку “Вічник”. Ну, але де можна таку книжку давати такому чоловікові серед інших подарунків, стояти в черзі…. (з низкою розкішних дарунків, – ред.). Вирішили замовити інкрустовану скриньку (для книжки, – ред). Два місяці робив її майстер. Книжку так і вручили, і той іменинник телефонує згодом: “Дуже гарно дякую! Який це подарунок!” Що, кажуть, скринька? 

Та в мене тих скриньок, каже, стільки, що… ця книжка, ця книжка! Нащо, каже, треба було в ту скриню класти. Але нарешті вже з’явилася книжка нормальна, називається “Лад”. Це три в одному, трикнижжя. Тут все, що стосується цього чоловіка великого – Андрія Ворона: “Многії літа. Благії літа”, “Вічник” і “Світован”. Вона надрукована, крім всього, ще й на папері з соломи. Це подзвонив мій читач з-закордону і сказав: “Ваші книги мають друкуватися на папері, на який не зрубано жодне дерево. Це принципово” Кажу, що я за, але це, мабуть, буде дорогий папір…. Ні, каже, на третину дешевший. Легший, дешевший. приємніший на дотик, навіть на запах і вночі, під місячним сяйвом він світиться, випромінюється. до того ж, художниця зробила такий малюнок на книжці, який складається з 12ти символів. його самого можна читати як книжку. “Вічника” увіковічать в кіно - У мене купили права на цю книжку. Ініціатором був канадець, мільярдер. Він по всьому світу має якісь представництва, а його батько, виявляється, українець. І от, коли вийшла ця книжка, канадець сказав, що це є матеріал, щоб показати українця світу, відкрити якийсь його духовний сенс, якийсь образ, щоб це було цікаво світові, і люди готові давати готові гроші на це. 

Тобто це буде не чергова якась опереточна українська, декоративна історія про дідуся, який крихтить і щось там провіщає такі істини вічні українські, плачеться на нашу бідну історію, на нас бідних. Це буде український герой на тлі боротьби європейського поля. Чотири фахівці з Європи писали сценарій до фільму. Готується вже група знімальна. 

Дуже відомі актори я чув там будуть. Англійський буде, кілька українських, польський, російський. Українців найбільше. Четверо артистів будуть виконувати головну роль “Вічника”: маленький хлопчик, юнак, зрілий і старий. Найважче було підібрати очі. Загримувати актора не проблема, а от очі… Ну, зараз комп’ютерна система, вони підбираються з тисяч-тисяч, щоб подібні були. Буде дуже відомий якийсь оператор з Росії. 

Йдуть переговори з режисерами Єжи Гофманом (польський кінорежисер) та Емирем Кустурицею (сербський кінорежисер) та з іншими з Голівуду. Сценарій зараз складається докупи. В майбутньому, коли дійде вже до зйомок фільму, вони хочуть мене залучати консультантом там. Зйомки мають розпочатися десь влітку, вкінці літа. Будуть знімати найбільшою мірою на Закарпатті, потім у Трансільванії (Румунія), в Греції та на Колимі (Росія). Що цікаво – усі зйомки будуть в природі. Жодної зйомки не має бути у павільйоні. Це все має бути живе і буде відзняте на дуже якісній, дорогій плівці, щоб можна було передати природу. Все таки той дух природи, його треба відчувати, ті відтінки, щоб прямо аж подих перехоплювати. “Я мукачівцем вічно був, бо батьківщина людини не там, де вона народжується, а там, де вона знаходиться” Відомий сучасний український літературознавець Михайло Слабошпицький влучно підмітив, що майже у всіх книгах Мирослава Дочинця є три головні герої: мова, природа і Мукачево. 

Попри таку віддану любов до Мукачева, Мирослав Дочинець народився не тут. - Я мукачівцем вічно був, бо батьківщина людини не там, де вона народжується, а там, де вона знаходиться. Повірте мені, це сакральні речі. Радіймо, що ми – мукачівці, що ми живемо в такому прекрасному, благодатному, такому світлому, європейському місті. В мене є багато афоризмів про Мукачево і їх дуже люблять інші, не мукачівці цитувати. Особливо цей: “Всі, хто не живуть не в Мукачеві – лише прикидаються, що живуть”. Народився я у Хусті, не менше прекрасному, благодатному містечку. Місто теж із замком, зруйнованим, правда. 

Місто з історією динамічною, буремною, місто з українською історією – Карпатська Україна. У моїй книзі “Вічник” є чималий розділ про всі ці події які є неоднозначні і дотепер. Я думаю, вони ніколи не будуть мати чітку і конкретну оцінку, яка влаштує всіх. Тому, що наша історія дуже багатовимірна. Вона не одновимірна. І те, що робиться зараз в Україні, ніхто не скаже одним-двома словами, що це робиться і чим це все закінчиться. Це дуже все складно. Виявляється, не просто людина міняється на клітинному рівні циклами там за 7 років, а й за 70 років міняються народи, міняються країни. І якщо поляки колись були нашими найзапеклішими ворогами, то зараз вони найбільші наші друзі, а наші брати, кровні брати, найрідніші… “Путін хоче бути імператором, але це початок розвалу імперії” - А який подальший розвиток подій в Україні Ви бачте, – цікавиться аудиторія.

 - Мені здається, що навіть Путін не бачить розвитку подій, це тупий… Я знаю дуже чітку відповідь на це запитання. Розвиток подій буде лише такий, який ми самі захочемо. Завтра буде те, що ми сьогодні робимо, що ми хочемо, щоб було завтра. І Путін це знає дуже добре. Тому вони пробують, вони постійно дожимають, дотискають цю пружину. Все залежить від духу, від сили, від волі, від потреби, від жертв на які ми готові піти. Якщо нам це потрібно, воно буде наше. Якщо ні – це буде не наше. Це початок дороги. Це початок великої боротьби тому, що те, що нам упало 23 роки тому, такі речі не приходять просто так, безкоштовно не приходять. 

Це сакральні речі, найбільший дар – незалежність. Ми його не цінили, ми його не оцінили, ми його не прийняли і дорогою ціною не заплатили за нього. Історію не можна перехитрити. Ми мусимо це тепер вибороти. І ці всі страшні речі, які тепер відбуваються і які ще відбудуться – це все велике горнило, яке обов’язково створить Україну такою, якою вона має бути і яку ми заслуговуємо. Ми повернемо Україну до “раю” (від похідних “УкРАЙїна”, “рай”, “раїна” “країна”). Путін хоче бути імператором, але це початок розвалу імперії. Україна цьому послужить і він це знає. Варто додати, на наступне засідання сесії Мукачівської міської ради винесене питання про присвоєння Мирославу Івановичу Дочинцю звання почесного громадянина Мукачева.

Панорама Мукачева