Черг на гемодіаліз – очищення крові від токсинів через апарат штучної нирки – на Закарпатті немає. Цим можуть похвалитися далеко не всі області України. Хоча для проведення процедури деяким пацієнтам тричі на тиждень доводиться їздити за сотні кілометрів від рідної домівки. Щоб наблизити допомогу до хворих, яких щороку стає на 40 більше, в нашому краї розширюють мережу сателітних центрів відділення нефрології та програмного гемодіалізу ЗОКЛ ім. А. Новака. Буквально минулого тижня відкрили такий у Міжгір’ї. За яким принципом з’являються нові центри й на кого вони розраховані – спробувала розібратися «Закарпатка».
Цьогоріч проведуть 27 тисяч гемодіалізних процедур
«У здорової людини нирки очищають кров безперервно. Але коли вони зовсім перестають виконувати свою функцію, хворого доводиться підключати до так званої штучної нирки – інакше організм отруїться власними токсинами, що неминуче призведе до смерті. Процедури проводять тричі на тиждень по 4 години. Для наших пацієнтів між гемодіалізом і життям можна ставити знак рівності. А спровокувати хронічну ниркову недостатність можуть не тільки вроджені чи набуті вади цього органу, а й цукровий діабет, серцево-судинні проблеми, зокрема гіпертонія, хвороби сполучних тканин тощо. У нас черг на гемодіаліз, як у деяких інших областях, немає, персонал відділення працює на совість, маємо нову апаратуру, тому більшість хворих, котрі до нас потрапили в критичному стані, витягуємо з того світу. А завдяки цьому кількість закарпатців, які потребують замісної ниркової терапії, постійно збільшується – протягом останніх 5-6 літ щороку на 40», – розповідаєзаввідділенням нефрології та програмного гемодіалізу Закарпатської ОКЛ ім. А. Новака Михайло Гранчак.
Для наочності Михайло Павлович наводить кількість діалізів колись і тепер: якщо літ 20 тому він починав із 350 процедур на рік, то в 2000-му їх було 800, у 2013-му – десь 24 тисячі, а в 2014-му в області вийдуть орієнтовно на 27 тисяч. Це, звичайно, з урахуванням того, що роблять сателітні центри. Обласна клінічна лікарня самотужки фізично не впоралася б із таким навантаженням.
Де відкривати нові відділення: підхід географічний і економічний
За підтримки крайового управління охорони здоров’я та керівництва області на Закарпатті відкрили 7 сателітних центрів гемодіалізу. За яким же принципом визначають місце їх розташування? Михайло Гранчак пояснює: згідно з рекомендаціями Європейського діалізного товариства, людина має жити максимум за 30 км від місця проведення процедури. Чому? Бо завдання замісної ниркової терапії не просто зберегти життя пацієнту, а й соціально адаптувати його – щоб діагноз не заважав працювати, приносити користь собі, сім’ї й суспільству. «Наприклад, у мене є одна хвора з Тячева, яка вже 13 років ходить на діаліз. Знаєте, скільки кілометрів вона намотала, доїжджаючи до Ужгорода? 150 сеансів помножте на 300 км (туди й назад) і на 13 років. Вийде 585 тисяч км! Найближчим часом плануємо відкрити реконструйований сателітний центр у Тячеві, й пацієнтам не доведеться чверть життя проводити в дорозі. Утім, визначаючи географію нових відділень, враховуємо не лише відстані, а й економічну доцільність. Приміром, Мукачево від Ужгорода не так і далеко, та й сполучення між ними чудове. Але там є 44 хворі, котрі потребують замісної ниркової терапії, й відкриття сателітного відділення було доцільним. Так само в Виноградові, де 24 такі пацієнти, у Хусті. Але, з іншого боку, якщо врахувати віддаленість гірських районів краю, то й у Рахові, за 250 км звідси, воно необхідне, хоч там усього 11 хворих, і в Міжгір’ї (150 км й 11 пацієнтів) теж. У Тячеві набралося 25 хворих, тому там робимо реконструкцію: замість однієї діалізної палати відкриємо три. В міру потреби й у інших населених пунктах з’являться такі центри. Наступна в черзі – Іршава. Маємо обласну Програму розвитку та вдосконалення нефрологічної й гемодіалізної служби на 2011 – 2015 роки, за якою й фінансуються такі проекти – за рахунок державного, обласного та місцевих бюджетів», – каже Михайло Павлович.
Насправді хворих відсотків на 50 більше – вони просто зволікають із візитом до лікаря
Наразі в області на звичайному гемодіалізі перебуває 177 чоловік, ще 19 – на перитональному (коли функцію очищення крові бере на себе очеревина). Але насправді хворих, які потребують замісної ниркової терапії, на Закарпатті більше – щороку їх мало б додаватися не 40, а 60-70. Просто у нас менталітет такий – іти до лікаря, лише коли дуже припече. «От і привозять людей у термінальній стадії, коли допомогти вже дуже важко. Приміром, завтра (Розмовляли ми в середу. – Авт.) чекаємо 35-літнього чоловіка з Берегова, у якого рівень креатиніну перевищує норму в 20 разів! У таких випадках діаліз може й не допомогти, адже токсини свою справу вже зробили. Якщо ж починати процедуру вчасно, людина може жити ще десятки років. Маю хворого, який на замісній терапії з 1997-го – то на гемодіалізі, то на трансплантованій нирці. Адже цей орган, з одного боку, не завжди приживається, а з другого, його «термін придатності» – років 10», – пояснює Михайло Гранчак.
Саме тому він радить не тягнути з візитом до терапевта при будь-яких недугах – як уже згадувалося, ниркова недостатність може стати наслідком багатьох із них. На неї можуть вказувати навіть такі «невинні» симптоми, як слабкість, нудота, блювота, а вже якщо припинилося сечовиділення – бігом до лікарні! Діагностувати ниркову недостатність легко, але її важко лікувати, якщо людина пізно звернулася по допомогу. До речі, за спостереженнями Михайла Павловича, не завжди занедбане здоров’я – наслідок неосвіченості. До нього потрапляли хворі, котрі ставили понад усе роботу, а на себе часу не вистачало. Але, слава Богу, вдалося витягнути з того світу.
«Діалізники» за характером мусять бути бійцями
«У нас усі хворі такі, що якби не гемодіаліз, уже б із Богом розмовляли, – веде далі завідуючий. – Але я їм завжди кажу: ви маєте бути бійцями, мусите боротися за своє життя. Адже від настрою дуже багато залежить. От жінку з Тячева, про яку я вам розповідав, свого часу принесли на ношах у дуже важкому стані – фактично, то був мішок із водою. Я взяв її на жорсткий діаліз – без належної поступової підготовки, бо йшлося про життя й смерть. І ось вона після цього ледве встала, дійшла якось до телефона – тоді ж мобілок не було – й дзвонить додому, мовляв, у новій хаті в тій кімнаті такі занавіски повісьте, а в іншій – такі. Тобто вона вмирати не збиралася. І вже скільки років до нас їздить, дочку виростила – дівчина на першому курсі медфаку вчиться».
Йдучи до відділення гемодіалізу, зустрічаю пацієнта, котрий уже пройшов сеанс. Чесно – по ньому не скажеш: бадьорий, мало не біжить додому. І жартує: «Процедури переношу спокійно, от би ще якісь комп’ютерні ігри туди, щоб не нудитися 4 години!». А ось і палата. Жінка, про яку згадував Михайло Гранчак, якраз на діалізі. Питаю в неї, чи це боляче? Запевняє, що ні. Аби потрапити на замісну терапію, вона почерез день виїздить із Тячева о 7-й ранку, а ввечері о 8-й повертається додому. «Це втомливо, але я вже звикла, – зізнається. – Добре, хоч дорога безкоштовна – діалізники мають так званий нульовий квиток. Коли в нас у Тячеві запрацює відділення, звісно, ходитиму туди – це буде набагато зручніше. Хоча тут, в Ужгороді, медики чудові. Спасибі їм за професіоналізм і турботу».
З останнім твердженням згодні всі пацієнти в палаті. Але ті, кому на процедури доводиться доїжджати здалеку, теж сподіваються на сателітні центри поближче до дому.