Рівно місяць тому, коли Віталій під час короткочасного різдвяного відпочинку був в Ужгороді, я підготував інтерв’ю з ним, для «ФЕСТу» та «ДНЯ», яке в обидвох газетах побачило світ 23 січня. Уже повертаючись на війну він зателефонував мені наступного дня з Мукачева і сказав, що скупив у вокзальному кіоску усі примірники газет і везе на фронт, бо туди не доходить жодне друковане слово. «Ми сподіваємося лише самі на себе» - сказав тоді майор, характеризуючи настрої наших захисників українській, і розповів, чому.

Довідавшись про цю трагічну і вбивчу новину я відродив у пам’яті чи не все, що знав про нього за багато літ нашого знайомства. Склавши воєдино крупиці споминів пересвідчився, що зріз його життя – це багато в чому характеристика сьогоднішнього Закарпаття, надто тісного, аби біль його родини не торкнувся й тисяч інших. У тім числі й моєї. Батько Віталія - Андрій Федорович – етнічний закарпатський румун, радіожурналіст, з яким мені у молоді роки пощастило кілька літ попрацювати в одному колективі. Мама – Калина Миколаївна – українка, вчителька іноземної мови, свого часу навчала в школі мою дружину. Вони виховали не лише чудову людину, яка чесно робила свою справу та правдиво жила, але й мужнього патріота, який дуже любив рідне Закарпаття, а надто - Україну.

Майора запасу, екс-депутата обласної ради та відомого на Закарпатті громадського діяча В.Постолакі до армії не викликали повісткою. Навпаки, він сам оббивав пороги військкомату, хотів іти добровольцем, однак йому щоразу відмовляли. І лише після письмового звернення до міністра оборони та начальника Генштабу він опинився на фронті. Будучи майором не сидів у штабах, а повсякчас перебував в епіцентрі найважчих боїв. При цьому не лише зберігав спокій і витримку, а й заряджав впевненістю як своїх бійців, так і мирну громаду. На запитання, яка ситуація, він завжди впевнено казав: «усе нормально, все добре, воюємо».

Востаннє я спілкувався з ним по телефону пізно ввечері 5 лютого, коли під Дебальцевим ворог у кровопролитних боях намагався оточити 128 бригаду, розповсюджуючи при цьому панічну інформацію про оточення бригади. Віталій Постолакі тоді спростував ці слухи та передаючи привіт землякам, прохав не поширювати неперевірену інформацію та свято вірити у нашу перемогу над ворогом.

Гадаю, що не перебільшу, якщо скажу, що увесь Ужгород, у якому 16-17 лютого оголошено днями жалоби, щиро сумує та розділяє непоправне горе з мамою Віталія Постолакі - Калиною Миколаївною, дружиною Оленою, донькам Мариною і Дариною, родиною його тестя Олексія Корсуна.

До свого 50 –річчя, яке мало настати 20 лютого, наш Герой-захисник не дожив кількох днів. На війні він мав позивний «Апостол». У нашій пам’яті він так і залишиться Апостолом Непереможності Українського Духу.

Герої не вмирають!