То з одного кінця, то з іншого доходили повідомлення про місце знаходження автобусів з нашими захисниками. «Вони вже біля Чинадієва!», радісно закричала жінка. Вона розповіла, що разом з невісткою та мамою зустрічає брата Руслана Товтина з Дубрівки «Ми з ним двійнята, тому, хоч він нічого й нам не говорив, щоб ми не хвилювалися, я все відчувала. Щимило серце, коли він був у небезпеці, спокій, коли все було добре. Зараз ледь можу дочекатися миті, коли його побачу», – ділилася переживаннями Людмила Шпонтак. Ось, нарешті, з’явилася машина міліцейського супроводу… За нею – автобуси. Натовп неможливо було стримати. Попри небезпеку потрапити під транспорт, люди бігли до кожного з під’їзджаючих автобусів, вдивлятися в обличчя кожного солдата, який виходив з нього. 

Але, через коротку мить все впорядкувалося, колони вишикувалися й усі військові зайняли місця на плацу для урочистого вітання. Представники області, міста, військові керманичі, волонтери та духовенство вітало хлопців з поверненням живими на рідну землю. Матері не стримували сліз, дружини тремтіли від хвилювання, а діти щиро раділи. Військових вітали квітами, повітряними кульками, голосними вигуками… Переважно всі військові перебували в зоні АТО під Дебальцево з вересня – жовтня 2014 року. Для багатьох із них це був перший досвід. Визнають, було важко, але були впевнені один в одному. «Там ми чітко знали, хто й що має робити». Більшість не називала своїх імен та прізвищ, але всі раділи найбільше двом речам: «що не померли там й повернулись додому», дякували добрим людям за допомогу та волонтерам за постійну підтримку. Трохи сумний стояв осторонь молодий мужчина, у якого очі говорили про досвід дорослого чоловіка. Іван Боднарюк, який проживає в с. Свидовець (Рахівського р-ну) ледь чекав побачити своїх близьких. «Не бачив їх з 2 жовтня минулого року», – говорить хлопчина, «Мамка дуже жде, а я ще тут». Але біля припаркованих автобусів були й інші солдати. Хто вони й чому помітно нервують? 

Виявилося, що вони – військові 15-ї бригади з Ужгорода. А в той же час вже з прапорами та оркестром ужгородці зустрічали перших воїнів. Неочікувано два автобуси з військовими з обласного центру не заїхали на територію частини, а прямо поїхали в Ужгород. Решту воїнів – ужгородців про це не попередивши. Хлопці були надзвичайно знервовані, заспокоювали своїх рідних по телефоні, які не розуміли, як так можна було вчинити. «Найбільше я хотів одразу потрапити додому, мені не потрібні були ці всі «тралі валі». Невже не можна було скоординувати рішення й відправити нас прямо в Ужгород?», – обурювались хлопці, ледь стримуючи лайку з поваги до нас, бо, ми також їхали з ними в одному автобусі. Серед бійців в цьому ж автобусі виявився й знаменитий «угонщик» російського танку Т-72 Тарас Пономаренко. 

Скромний 31 річний Тарас розповів, що він разом зі своїми 6-ма товаришами вийшли у прямий бій з ворогом, й один танк «затерялся…, а мы ночью пошли и забрали», з посмішкою додає він, згадуючи події. Потім в дорозі до ужгорода всі просто мовчали, іноді впізнавали місцевість, де саме їхали. Але це було зробити доволі важко, бо було темно. На горизонті показались нічні вогні Ужгорода. Аж раптом хтось з них сказав: « Дивіться, а наше місто гарне! І свтло всюди світить! Так, це вам не зі свічкою сидіти…» Перебуваючи в дорозі 29 годин, останні хвилини до зустрічі найважчі. Звісно, кожен з них хотів пришвидшити цей момент. Не дивлячись на багатогодинні чекання під дощем та холодним вітром родичі, волонтери та просто небайдужі ужгородці близько 21.00 таки зустріли решту 15-ї бригади. А Командир 128 мукачівської бригади Сергій Шаптало насамкінець озвучив кількість втрат, що понесла його бригада при виході з Дебальцева. Таким чином 7 бійців загинуло та більше 30 поранено, але в цілому – втрати є більшими» – заявив він. Загалом офіційних даних по кількості загиблих під Дебальцевим закарпатців поки немає. Наступних 18 діб хлопці м’яко спатимуть, ситно їстимуть й спокійно прогулюватимуться з родинами по вже майже весняному Ужгороду. А далі хто зна, життя покаже…