Військова служба припала йому до душі, і він вирішив підписати контракт на її продовження. Згодом отримав помешкання, одружився. Там проживає уже майже півстоліття.
Зараз на заслуженому відпочинку, однак ще працює на місцевому ракеторемонтному заводі. Треба зауважити, що матеріальне забезпечення його родини значно краще, ніж моє та другого брата Івана тут, в Україні.
Зокрема, він має можливість щороку приїжджати до нас у гості, дозволяти собі витрачати гроші на розваги, подорожі, купувати дороговартісні товари, які нам, простим закарпатським пенсіонерам, не по кишені. Та є у нього й уже твердо сформовані погляди на політичні та економічні події, які відбуваються в Росії та Україні. Це пов’язано й з тим, що чималий вплив на його свідомість має дружина Олена, росіянка, донька відставного радянського офіцера, вихована в дусі комуністичної ідеології. Отож не дивно, що вони боляче сприйняли розпад Радянського Союзу.
А тепер дуже сердяться, коли хтось намагається схвально відгукуватися стосовно західної демократії. Якось кілька років тому, перебуваючи у нього в гостях, у розмові натякнув, що Україні було б добре вступити в НАТО, це, мовляв, така собі парасолька, під якою ми могли б надійно сховатися у разі якоїсь агресії. Та він і його приятелі, інші відставні військові, до речі, теж вихідці з України, надзвичайно обурилися, як я смію навіть думати про це, адже братньому народові нічого загрожувати не може, його захистить могутня російська армія.
А в листопаді почався київський Майдан. Брат з великою тривогою сприйняв ті події і щодня з роботи поспішав додому, вмикав телевізор, дивився телебачення, а потім виходив у скайп і висловлював мені своє невдоволення подіями в Україні. Дарма я намагався переконати його, що ЗМІ Росії однобоко висвітлюють те, що відбувається у Києві й у нашій державі загалом. Марно було говорити про неймовірні масштаби корупції в нашій державі, про значне погіршення життя народу і що люди хочуть бути вільними, мати блага такі, як у наших західних сусідів.
«Це ви продалися тому Заходу, який ваші мізки заполонив ворожою пропагандою, — кричав мені брат, — тому й ненавидите росіян, котрі хочуть вам тільки добра, всіляко допомагають і підтримують.
Замість того, щоб бути вдячними за таку турботу, ви ще й хаєте Росію». Особливо загострилися наші суперечки під час останніх подій у Криму. Моє переконливе твердження, що на півострові вільно розгулюють російські вояки, творять беззаконня і нагнітають напруження Анатолієм не сприймалися.
Там, мовляв, такі ж бойовики, як і у Києві на Майдані. «Ось до чого привела ваша демократія, — казав він, — ви пожинаєте те, що посіяли. Захід навчив вас анархії, а не порядку. Слухайте, слухайте їх уважно і робіть, як вам радять, то скоро від України залишаться ріжки та ніжки».
Це його висловлювання мене настільки обурило, що я скипів і виговорив йому все, що думаю про Росію. Не міг він мені відповісти, чому Чечня не змогла отримати незалежність. По різні боки барикад ми опинилися й у обговоренні питання російської агресії стосовно Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я. Того дня ми спілкувалися востаннє. У самий розпал нашої суперечки втрутилася дружина Анатолія Олена, вона назвала мене потурачем бандерівцям, фашистом, людиноненависником, націоналістом.
«Це у Львові, де ти навчався, — гнівно кричала вона мені, — ти набрався цього бандерівського духу й став русофобом. Ви хотіли західної демократії, от і маєте те, чого заслужили». Вона заборонила брату виходити на зв’язок зі мною, і відтоді ми більше не спілкуємося.
Газета "Новини Закарпаття"