«Які тут кав’ярні! – захоплено ділиться першими враженнями від міста Тетяна. – У нас у Макіївці всього одна кав’ярня хороша була в центрі міста, а тут їх повно на кожному кроці. У кожної свій неповторний інтер’єр, свої «родзинки». Я обходила, мабуть, їх усі, бо дуже люблю хорошу каву, не уявляю собі, як почати без неї день! Словом, кавою мене Ужгород підкупив одразу».

Але яскрава посмішка сходить з обличчя Тані, коли я прошу розповісти про її життя в Макіївці. Видно, що навіть їй, психологу за фахом, непросто переосмислити різку зміну в житті її родини. У Макіївці Таня працювала на двох роботах: психологом в обласному тубдиспансері та у відділі кадрів перинатального центру Макіївки. У травні минулого року залізничний вокзал у Донецьку обстріляли, були перші жертви. Тоді Тетяна звільнилася, зібрала речі й разом із сестрою та 10-річною донькою виїхала з міста. Зробити це було непросто, на вокзалі у Донецьку в ті дні спостерігалася справжня паніка: люди намагалися за всяку ціну дістати квитки на поїзди, сварилися з персоналом вокзалу і між собою.

«Ми вже знали, що будемо їхати до Ужгорода. В цьому місті жили наші рідні, котрі переїхали ще кілька років тому. Вони й приютили нас на перших порах. Везли ми із собою дуже багато речей, бо були налаштовані залишитися в Ужгороді надовго. Власне, ми і до війни збиралися сюди переїжджати, нам лікарі радили. Річ у тім, що у моєї 10-річної доньки алергія на цвітіння амброзії. У нашому місті її було дуже багато, тож з літа по пізню осінь дитина не могла нормально жити. Нам вже давно рекомендували переїхати, казали, зокрема, що на Закарпатті хороші для цього умови, мало амброзії. Вже потім тут я чула, що вам здається, що тут її теж багато. То я вам скажу, що її в Ужгороді, порівняно з Макіївкою, вважай, взагалі не має. Донька нарешті все минуле літо спокійно жила.

До Ужгорода ми прибули у червні, ще тоді, коли переселенців тут було зовсім мало. Та вже тоді ріелтори при пошуку квартири нам радили: не кажіть, що ви з Донбасу. Я цього не розуміла, завжди чесно зізнавалася, звідки приїхала. Одного разу на цьому і попеклася, бо попали ми на такого господаря квартири, котрий взяв завдаток, сказав почекати два тижні, поки він не закінчить ремонт, а потім заявив, що відмовляє нам. Я до сих пір на нього дуже серджуся, хоча розумію: якби не той випадок, ми би не знайшли сьогоднішньої нашої квартири з чудовою господаркою, котра дуже приязно до нас поставилася і не піднімала нам орендну плату навіть тоді, коли всі у місті почали це робити.

Крім цього випадку, жодного разу не зіштовхувалися з поганим до нас ставленням. Але я людей і не звинувачую. Пам’ятаю, коли у Макіївку почали приїжджати біженці з Нагорного Карабаху, ми нічим особливим їм не допомагали. Я не пригадую, щоб ми організовувалися, аби їм допомогти, чи якось особливо їм співчували. Тому я розумію все».

Донька Тетяни нині навчається в ужгородській лінгвістичній гімназії, дуже задоволена школою. Разом з нею навчаються ще кілька дітей з родин переселенців, ставлення до них дружнє. Мовного бар’єру дитина не відчуває, бо вона і в Макіївці навчалася в українській школі. Вже знайшла багатьох друзів в Ужгороді і Тетяна. «Я не знаю, скільки років мені знадобиться для того, щоб я могла сказати, що я ужгородка. Та, вважаю, головне бути просто хорошою людино, корисною для суспільства. Я вдячна Богу, що не мала важких життєвих випробувань. Бо усе це я не вважаю випробуванням. Ми живі, здорові, маємо, що їсти. Гріх скаржитися на таке життя.

Хоча спочатку, зізнаюся, було дуже важко. Був момент, коли здалося: життя закінчилося. Це трапилося, коли ми з часом витратили всі заощадження, і я змушена була піти у дім милосердя «Карітас», аби попросити для доньки осіннє взуття. Мені там сказали: звичайно, допоможемо, а потім ще продуктів дали. Тоді я раптом розплакалася. Відчула свою безпорадність. До цього часу я не розуміла, чому люди допомагають незнайомим. А тоді мені теж захотілося віддячити добром на добро і комусь допомогти.

Офіційної роботи в мене поки немає, у центрі зайнятості вакансії пропонують, але вони, на жаль, виявляються уже зайнятими. Тому я вирішила переключитися на громадську роботу, хоча досвіду жодного не маю. Ми з іншими переселенцями створили громадську організацію «Закарпаття-Донбас». Тепер у нас стільки задумів! Та найперше хочемо вирішити найгострішу проблему всіх переселенців – відсутність житла. Ми розуміємо, що в межах Ужгорода вільної землі немає, тому просимо владу передати нам невикористаний житловий фонд, якусь запущену недобудову, яку за допомогою міжнародних коштів та власних сил могли би відбудувати. Якщо не вийде, шукатимемо землю для будівництва за межами Ужгорода. Можливо, у перспективі у нас вийде не лише переселенців житлом забезпечити, а і всіх, хто цього потребує. І хоч зараз ми натикаємося на дуже багато бюрократичних перепон, я все ж дуже сподіваюся, що колись побачу результат своєї роботи. Аби люди, котрі вимушені були покинути свої домівки, могли нарешті знайти себе і знову підняти голову».