Після землетрусу у 1965 році радянська влада серйозно взялася за дослідження сейсмічної активності в нашій області. Усе Закарпаття було умовно поділене на тридцятикілометрові ділянки, на кожній з яких з’явилися сейсмостанції. Так вони опинилися в Ужгороді, Мукачеві, Нижньому Селищі (Хустщина), селі Тросник (Виноградівщина) та Берегові. Років з десять тому мені довелося потрапити на сейсмостанцію в Н. Селищі. Скажу чесно, екскурсія сама по собі особливого враження не справила – звичайна хатина, а в ній кілька малозрозумілих «гуманітарію» приладів в цілодобовому автоматичному режимі. А от потрапити на сейсмостанцію в Берегові було моєю давньою мрією. Скажу чесно, не так на саму станцію, як до будівлі, в якій вона знаходиться, а ще точніше – до її підвалів. Мрія здійснилася лише цього року, кілька тижнів тому. І не обманула очікувань…
Сейсмостанція в Берегові знаходиться на горі Ардов (або ж Чопівській), трохи вище від підніжжя.
На відміну від своїх родичів по науковій службі, ця станція міститься не в пересічному будиночку, а в солідній мурованій садибі, викладеній з каменю, наче фортеця. Достеменно невідомий вік цієї споруди, але це, на око, початок ХХ-го століття, тобто років із сто. Довгий час це був будинок, куди зносили на переробку виноград з оточуючих виноградників. Тут з грон чавили сік, а далі вино зріло в підвалі.
Щодо підвалу, то він значно старший за будинок, і тут вік можна припустити й на кілька століть солідніший. Підвал не такий вже й довгий, але вражає висотою – в добрячих ледь не три людських зрости! Важко уявити, що таку схованку видовбали в камені. Втім, геологи знають, що це перлітова порода, яка доволі м’яка. Ну, м’яка то вона, звісно, лише в порівнянні – а як довбати її кайлом, то не одні руки, напевно, були в кров збиті…
Виноробством будинок на горі жив до кінця 1980-х. А тоді, вочевидь, постраждав від «антиалкогольної кампанії» з її вирубкою виноградників. Тому десь в 1988-1989 рр. в його підвалі спробували вирощувати печериці, а з 1989-го будівля докорінно змінила профіль.
Разом із оточуючою територією вона перейшла до Академії наук, і стала сейсмостанцією (точніше, режимною геофізичною станцією), в якому статусі перебуває й досі. Наразі комплекс належить до Інституту прикладних проблем механіки і математики відділу сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики Національної Академії Наук України. Завідуючим відділом, що міститься у Львові, з 2000 року є Сергій Тарасович Вербицький, вчений, кандидат фізико-математичних наук, рідний брат Юрія Вербицького, Героя України, сейсмолога, альпініста та громадського активіста, звіряче вбитого в січні 2014 року, після викрадення в Києві. Батько обох вчених, Тарас Зиновійович Вербицький, і був свого часу ініціатором створення сейсмостанції саме на цьому місті, обидва ж сини не раз бували тут. Як на мене, це привід увіковічнити пам'ять Героя Небесної сотні меморіальною табличкою на стіні сейсмостанції.
Вибір місця був невипадковий: в підвалі можна забезпечити найкращий режим для дуже чутливої техніки, ну а сама будівля добре відповідає науковому образу «вежі зі слонячої кістки» - в чудовій місцині, на схилі гори, в старовинній будівлі, з балкону якої видно навіть Мукачівський замок. Щоправда, умови для науковців чим далі, тим скромніші, та й штат діючого персоналу скоротився аж до трьох чоловік на вкрай скромній зарплатні. Стежити за приладами, які в автоматичному режимі через інтернет передають інформацію про коливання в земній корі (сподіваюсь, сейсмологи пробачать мене за таке профанське й примітизоване розуміння їхньої діяльності) працівникам станції доводиться ледь не на чистому ентузіазмі та любові до власної роботи. А ще охороняти станцію від непроханих гостей (об’єкт режимний!) та підтримувати загальний порядок.
В робочій кімнаті знаходиться апаратура для зчитування та передачі інформації.
Найважливіші ж прилади покояться в вищезгаданій основній камері підвалу, де від кожного вимагається вести себе тихо та обережно – апаратура дуже чутлива.
Цікаво, що один з приладів тут встановив геофізик з Чехії – аби отримувати інформацію з-під землі, яка інтернетом доправляється йому в Прагу. Як вже говорилося, інформація ця «постфактумна», про непомітні людині коливання земної кори, коли ті вже відбулися. На жаль, до передбачень землетрусів науці ще далеко…
Наприкінці хотілося б трохи помріяти й про справи земні, а не лише підземні. Нещодавно стало відомо, що мерія Берегова розробляє амбітний план облаштування пішохідно-велосипедної доріжки від парку «Оазис» вздовж берегу Верке (причому в центральній частині міста – по нині зовсім необлаштованій наразі частині) аж до гори Ардов, яка має стати парковою зоною з оглядовою вежею.
А вигляд з гори відкривається панорамний, як нині кажуть – «точно як на гугл-мапі». Хотілося б вірити, що ці плани колись будуть реалізовані (надія є, бо інтерес до проекту проявляють і місцеві бізнесмени). Відтак, нині мало відвідувана гора Ардов має шанс стати рекреаційним об’єктом, до якого можна буде добратися пішки, велосипедами, а може, й вузькоколійним поїздом – його колія проходить у підніжжя. Чи могла б стати геофізична станція частиною цього рекреаційного парку? Теоретично – так. Станція разом з гектаром землі навколо належить Академії наук. Владі міста та громадськості треба знайти правильний підхід до науковців і переконати їх в можливості проводити до закритого нині об’єкту хоча б епізодичні екскурсії. В вільних приміщеннях можна навіть влаштувати щось типу музею сейсмології. А може, й ширше – поєднавши його з геологією, ботанікою тощо, облаштувати виставку природних багатств Берегівських пагорбів. Невеличкий внесок за екскурсію добряче б допоміг вирішенню нагальних проблем станції, яку наразі (як і всю науку України) грішми не балують. Та й саме приміщення колишньої винарні, нині практично невідоме ані берегівчанам, ані туристам, є цікавим об’єктом, до якого варто здійснити прогулянку стежкою по горі.
Сподіваюсь, не мине багато часу, аби від прожектів справа рушила до конкретних справ, і солідна будівля на горі Ардов вписалася в перелік того, чим по праву має пишатися Берегово.
Олег Супруненко, Beregovo.Today