Цього разу доля звела мене з екс-футболістом ужгородської «Говерли», а нині лідером ФК «Велика Бийгань» – Миколою Гібалюком. Зізнатись чесно, було дуже приємно познайомитись та поспілкуватись з людиною, яку бачив тільки по телебаченню. Це інтерв’ю може стати дуже пізнавальним для багатьох футбольних вболівальників. Сподіваюсь, воно «відкриє очі» тим, хто ще вірить в те, що футбол – це спорт, а не бізнес для деяких українських товстосумів.
У розмові з Миколою ми зачепили різноманітні теми, зокрема: життя футболіста у повсякденному житті, футбольна кар’єра, стан українського та закарпатського футболу тощо. Не обійшли увагою також одну з найактуальніших нині тем нашого краю – ужгородська «Говерла». Що ж насправді відбувається всередині ужгородської команди? Це все ви дізнаєтесь від
Lobda.at.ua.
Довідка: Микола Миколайович Гібалюк. Народився у м. Кам’янець-Подільський 21 травня 1984 року. Першим аматорським клубом для хлопця став місцевий «Динамо-Орбіта». Згодом виступав за тогочасну першолігову київську «Оболонь». Після закінчення контракту з «пивоварами», був запрошений у донецький «Металург», де грав за дубль. «Здавався» в оренду вірменському «Бананцу», з яким виступав у Кубку УЄФА (теперішній формат Ліги Європи – прим. ред.). Опісля першого закордонного досвіду, грав упродовж чотирьох сезонів за маріупольський Ілічівець. Згодом, був футболістом таких команд, як: «Зімбру», «Волинь», «Дачія», «Габала». Під час зимової перерви українського чемпіонату сезону 2009/2010 рр. підписав контракт із ФК «Закарпаття». В Ужгороді за три роки зіграв у 58 матчах. Вигравав золоті медалі Першої ліги України. Тимчасово завершив кар’єру професійного футболіста у ФК «Миколаїв» 2013 року.
Викликався до юнацької збірної України (футболісти 1984 р.н.; тренер – Анатолій Крощенко) під час відбіркового циклу юнацького Євро-2001, 2003, на меморіалах Гранаткіна (2002 р. – бронзовий призер).
– Розкажіть трохи про своє дитинство. Воно було футбольним? – Дитинство було як у всіх: м’яч, футбольне поле, школа. У дитячу футбольну школу пішов, коли виповнилось 6 років. Однак, на шкільних змаганнях грав не тільки футбол. Волейбол, баскетбол – все заради честі школи. Коли трохи підріс, почав грати на область. І одного разу, ми з командою мали грати проти київської «Оболоні» товариський матч. На жаль, програли 2:1, але я забив гол. Після гри до мене підійшов головний тренер «пивоварів» – Мунтян (Володимир Мунтян – заслужений тренер України – прим. ред.), і запросив мене приєднатись до його команди на зборах. Я, довго не думаючи, погодився і переїхав до Києва, де вже й закінчував 10 та 11 клас.
– Як ставились батьки до Вашого захоплення футболом та такому ранньому переїзду до столиці? – Як будь-які батьки, звісно, переживали, але я зібрав сумку і поїхав. Тому ніяких конфліктів не було. Проте, коли переїжджав до Києва, зі мною сталась одна неприємна історія: я приїхав до столиці на поїзді, потім мав їхати на «Мінському» метро до «МакДональдс». На місці призначення був о 10 годині ранку. Там, за вказівками, я мав чекати тренера. Просидів там десь до п’ятої вечора. Думав, що все – рожевим мріям про футбольну столицю не стати реальністю. На щастя, о пів на шосту прийшов тренер.
– Чи важко було адаптуватись до нових реалій? Як-не-як велике місто, далеко від рідної домівки… – Скажу так: були деякі труднощі, але мені пощастило, що у команді були хороші старші партнери. Володя Циткін – тренер збірної U-17, Юра Сак – нині тренує кіровоградську «Зірку», Бородін також, Каряка, Свідерський – всі вони дуже допомагали. Була одна кумедна історія з Циткіним: він забороняв мені йти на тренування, поки я не зроблю всі уроки. Звичайно, перевіряв їх. Дуже розумний чоловік. Завжди говорив, що футболіст має бути розумним, має вчитись. Є ж дурний стереотип, що футболісти – недалекі люди.
– Як проходив Ваш етап кар’єри в «Оболоні»? – «Оболонь» тоді грала у Першій лізі України. Я тоді тренувався з основним складом киян, інколи виходив на заміну, однак стабільну ігрову практику отримував у матчах ДЮФЛ. Навіть стали тоді чемпіонами України з «Оболонню» серед молоді. Вигравали першість міста. Згодом почали підпускати вже до першої команди. Цьому дуже посприяв Мунтян, адже не цурався довіряти молодим. Узагалі, «футбольна» людина. Хоч, на той час перебував не у найкращій фізичній формі. Однак, коли виходив з нами грати на тренуванні, це було щось. Відразу видно – професіонал. Дуже значну роль у команді також відігравав президент. Він часто приїжджав на тренування, дивився, допомагав, розмовляв з футболістами. Все складалось якнайкраще, однак з’явились з часом нюанси, скажімо так, непов’язані з футболом. У мене закінчувався контракт з «Оболонню», і Слободян (президент «Оболоні» – прим. ред.) сказав своїм помічникам, щоб мені запропонували контракт на покращених умовах. Все це мали зробити швидко, адже у мене був варіант з донецьким «Металургом». До мене підійшов Алімов, був такий помічник у президента і сказав, що контракт буде такий самий, як і був. Вийшло непорозуміння, через яке я довгий час не спілкувався із Слободяном. Однак, через 10 років все стало на свої місця: Алімова звільнили з клубу, і ситуація прояснилась.
– Як розвивалась Ваша кар’єра у подальшому? – Під час розриву контракту з київським клубом, у мене була травма. Я порвав паховий м’яз. Був змушений їхати додому на операцію. Тривалий час я відновлювався, самостійно тренувався, бо не мав команди. І тут дуже допоміг Крощенко. Він зателефонував мені і сказав, що є можливість грати за команду «Європа» з Прилук. Вони грали на першість Чернігівської області. Дуже смішно було, коли їхав у розташування юнацької збірної. Перед матчем випускали програмки, де була інформація про гравців. В основному, всі хлопці представляли провідні українські клуби, і тут я, Микола Гібалюк, «Європа» Прилуки (сміється). Після цього періоду з’явився на горизонті той самий «Металург». Я підписав з ними контракт. Грав за дубль. Щоправда, тренувався з основою. Тоді мені було 18 років, тому розумів, що шансів грати у першій команді нема. Як наслідок: пішов у оренду до Вірменії. Такий клуб є «Бананц». Там я успішно виступав. Разом з партнерами вивели команду у відбіркові раунди Кубку УЄФА. Там трохи не повезло, однак, для такої команди це був успіх.
– Що найбільше запам’яталось під час цього міжнародного досвіду? – Пам’ятаю, ми грали з якоюсь ізраїльською командою. Точно не можу згадати, з якою. Однак, на території Ізраїлю не мали змоги грати, бо була війна. Тому матч перенесли в Нідерланди. Ми вийшли на розминку. Нічого особливого: хороший комфортний стадіон, але глядачів зовсім не було. Після розминки ми пішли в роздягальню. І як тільки знову вийшли на поле, то всі 25 тисяч були зайняті людьми. Незабутня атмосфера.
– Що було після закінчення оренди? – Я повернувся у Донецьк, і практично відразу так склалось, що поїхав у Маріуполь до Миколи Павлова. У «Металургу» не проходив до основи, тому не було сенсу там залишатись. Спочатку це була оренда на півроку, а потім уже підписав повноцінний контракт на 3 роки.
– От хотілося б, щоб Ви розповіли детальніше про Миколу Павлова. – Про нього можна годинами говорити. Це, по-перше, людина «з характером». Він може й жорстко розмовляти з футболістом, може й пошуткувати. Скажемо так: це, напевно, один із тих небагатьох тренерів в Україні, у яких є своя думка, бачення стосовно того чи іншого питання. Це тренер, який не боїться нічого сказати. Мені дуже імпонує ця людина.
– А як у «Іллічівці» складалось в ігровому плані? – Загалом, Маріуполь – це найкращий відрізок у моїй кар’єрі гравця. От уяви собі, на воротах у нас стояв або Шуховцев, або Нікітін; Краснопьоров, Бойко, Єсін, Платонов, Мальцев, Цихмейструк, Закарлюка, Шищенко, Зубов, Гай. У нас був тоді дуже успішний сезон. Вийшли у єврокубки, однак не змогли пройти кваліфікаційний раунд.
– Як Ви «розійшлись» із Маріуполем? – У мене закінчився контракт, але я не «сидів» без команди довгий час. Мені зателефонував Севідов, який тренував молдовську «Зімбру» і запропонував грати за них. Я погодився. Дивно виходить, практично у всіх командах я виходив у єврокубки. Трохи не вистачило, щоб вийти у груповий раунд. Звісно, це була трагедія для всієї команди і міста загалом. Все складалось добре, але з часом команда розпалась. І я був змушений шукати місце для продовження кар’єри. Грав за «Габалу», «Дачію», «Волинь», але це був незначний відрізок часу. Уже потім опинився в Ужгороді.
– Якщо можна, то з цього моменту детальніше. – Мені зателефонував Валентин Платонов, який на той час грав за «Говерлу». Сказав, щоб я приїжджав на перегляд. Все склалось найкращим чином, тому я підписав контракт. Тренером тоді був Ігор Гамула.
– Що можете сказати про Гамулу: це, у першу чергу, тренер чи «медійна» персона? – Я не маю права судити його як тренера, або як «медійну» персону. Він – дуже хороша людина. Я його поважаю. Не можу про нього нічого поганого сказати. Радий, що мав змогу працювати з ним.
– Як розвивалась Ваша кар’єра при Севідові? – Севідова я вже знав протягом десяти років. Мені було легко з ним мати справу. Я розумів, у який футбол він хоче грати, тому й був постійним гравцем основи. Мені здається, що це було великою помилкою «Говерли» так розпорядитись долею хорошого тренера. Дотепер продовжується ця судова тяганина, у якій представники «Говерли» не мають ніякої документації проти Олександра Володимировича, однак зрушень на користь тренера немає.
– На той час, коли Ви були у розташуванні «Говерли», були якісь проблеми всередині клубу? – Завжди були проблеми, завжди були затримки заробітної плати, недоплати. Важкі часи періодично бувають у багатьох клубів. Але у "Говерли" частіше, ніж у інших. Просто, коли в команді працюють люди, у голові яких гроші, а не футбол, то клуб добре функціонувати не зможе. До речі, ці люди й досі там працюють. Говорю про себе: я рік не бачив зарплатні. Я виграв всі суди в Україні. А вони подають апеляцію у Швейцарський суд. Я і його виграв. Але все одно мені нічого не виплачують. Я все розумію: зараз важка економічна ситуація, криза, але ж домовитись якось можна. Від цих судів страждає лише репутація команди. Я два рази приходив до них у офіс. Погодився навіть на зменшення тієї заборгованої суми. Віце-президент мене у нецензурній формі попросив піти, і сказав, що нічого не заплатять. Це зараз я про Шуфрича-молодшого говорю.
– Цікаво почути Вашу думку щодо цієї людини. – Це доволі своєрідна людина. Я його не дуже поважаю, однак у нього є один дуже великий плюс: він дуже обожнює футбол. На мою думку, він не вміє керувати командою, всі його публічні виступи – це піар, але він любить цю команду. Проте, коли людина керується емоціями, а не тверезим розумом, робить імпульсивні, іноді, неадекватні вчинки – це не на користь команди. Потрібно займатись не самопіаром, а розвитком команди. Олександр не любить слухати правду. Йому подобаються люди, які або мовчать, або погоджуються з його думкою. Наприклад, в одному з інтерв’ю колишні гравці "Говерли", Олександр Косирін та Олег Міщенко, підтвердили інформацію про заборгованість по заробітній платні, Олександр Шуфрич назвав їх «баночниками», хоча вони були одними з основних гравців. Коли мене перевели в дубль тренувався, де попало. Ні поля, ніякої інфраструктури. Як молоді хлопці можуть розвиватися, коли нічого не створено для цього? Була ситуація: йду Набережною, бачу молодих хлопців з дублю. Сидять, їдять насіння. Підійшов до них. Сказали, що не мають їжі, з квартири виганяють, грошей нема. Скажіть, як ці хлопці можуть розвиватися. Я не хочу просто прізвищ називати. Де керівництво клубу у таких ситуаціях? Скажу ще раз – це люди, яких футбол не цікавить! Грозний говорить одну правильну фразу: «Для того, щоб команда розвивалась, потрібна інфраструктура». Цього немає, хоча у наш час побудувати кілька тренувальних полів – це не проблема. Взагалі, Закарпаття – це край, який створений для того, аби тут була хороша команда. Дуже багато хороших молодих гравців. Але їм не дають розвиватись, немає умов для їхнього розвитку.
– Що думаєте про скандальний матч «Говерли» із «Зорею»? – Якщо є факти про те, що цей матч носив характер неспортивного, тоді можна щось говорити. А так… Особисто я не вірю в те, що футболісти «зливали» гру. Нема підстав для того, щоб так думати. Говорять, що Шуфрич-молодший сам навідується до букмекерських контор, але ж це просто розмови… От «Баварія» нещодавно програла Дортмунду у кубку Німеччини, не забивши кілька пенальті. Тепер можна сказати, що мюнхенці «зливали» гру?
– Як так сталось, що після розриву контракту з ужгородцями, Ви залишились тут жити? – Я одружився тут і залишився жити. Мені тут подобається дуже. Тихо, спокійно. Коли приїжджаю у Київ, до прикладу, відчуваю себе некомфортно.
– Що Ви можете сказати про рівень обласного чемпіонату? – В обласному чемпіонаті відіграв один сезон і можу сказати, що з кожним роком змагання повільно, але методично розвиваються. Інфраструктура клубів розвивається. Дуже хороші поля, як для такого рівня. Майстерність гравців хороша, є конкуренція. Відразу видно, що ФФЗ працює. Важко уявити, яких зусиль мало коштувати те, щоб зібрати стільки команд, дати змогу грати. При цьому всьому показувати хороший футбол.
Аттіла ЕРДЕЛІ