Журналістика — це та сфера, яка першою реагує на всі події, що наповнюють наше багатогранне життя. Напередодні Дня журналіста ми повели мову про ситуацію в інформаційному просторі України, про виклики часу до людей однієї з найризикованіших сьогодні професій.
Зрештою, говорили і про те, як формується школа нової генерації журналістів незалежної України…
Володимире Юрійовичу, у вашій професійній кар’єрі що на першому місці: фах журналіста чи викладацька робота на кафедрі журналістики?
— Основне місце роботи – на кафедрі, тому й відповідні пріоритети в повсякденній діяльності пов’язані з нею. Але без практичної журналістики себе не уявляю. З одного боку, просто люблю її в собі: це те, заради чого я навчався (закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім.Тараса Шевченка. – Авт.), здобував досвід. Був навіть такий випадок в УжНУ: якось мені запропонували очолити напрямок, близький до журналістики. Я відмовився тільки через те, що власне поза нею себе не уявляю. І вважаю: краще бути рядовим викладачем на кафедрі, пов’язаній зі ЗМІ, ніж очолити якийсь підрозділ, хай і споріднений, але все ж інший. Із другого боку, практична журналістика весь час допомагає в спілкуванні зі студентами. Передаю їм не лише теоретичні знання, а й безпосередній досвід роботи в мас-медіа. Благо, доля дала можливість попрацювати в газеті, на радіо, телебаченні, в інтернет-виданні, прес-службі, і тепер активно співпрацюю з ними, тому знаю особливості творчої роботи в різних медіа не на словах. Воднораз не стверджую, що все знаю та вмію.
Як ставитесь до так званої «джинси» і «чорнухи» в українських мас-медіа?
— Те, що в журналістиці не є журналістикою, та ще й у потворних формах, сприймаю негативно. Не можна схвально ставитися до тієї інформаційної «начинки», яка псує український масмедійний «пиріг». Але ми повинні розуміти: на дешевому, неякісному пальному авто довго не працюватиме. Так і у вітчизняних ЗМІ: хочемо мати їх якісними, то бідний, соціально незахищений журналіст тут не в поміч. Свобода слова, об’єктивна, неупереджена інформація коштують дорого. І якщо суспільство хоче їх мати, то повинно бути готовим за це платити. У протилежному випадку часто стикатиметься з тими словами, які ви взяли в лапки й винесли в запитання.Сьогодні мало не кожен, хто має доступ до інтернету, вправляється в пописуванні у соціальних мережах.
На вашу думку, де закінчується блогерство і починається журналістика?
— Старше покоління медійників добре пам’ятає епоху робсількорів, чим вони відрізнялися від власне працівників ЗМІ. Ось так і блогерство та журналістика. У соціальних мережах право на життя повинні мати і одне, і інше. Десь вони між собою схожі, перетинаються, а десь кардинально різняться. Але якщо виходити з визначення блогу, то записи в них мають усе ж тимчасову значущість. А ось журналістика – це те, що живе довше. Я в жодному разі не хочу применшити роль блогерів, бо серед них є справжні дока, тобто майстри слова. Але, як на мене, то журналістика більш публіцистична, а отже, – далекоглядніша…
Чи встигає кафедра журналістики зі своїми навчальними програмами за розвитком сучасних медіа?
— Ми намагаємося йти в ногу з часом. Тому, наприклад, абітурієнти, які приходять до нас здобувати фах журналіста, мають можливість спробувати себе в газетній, радіо-, теле- й інтернет-журналістиці. Кафедра володіє відповідним для цього ресурсом і фахівцями, враховуючи практиків. Але треба визнати: за розвитком сучасних медіа не встигає жоден журналістський навчальний заклад у світі. У протилежному випадку спочатку все новітнє обладнання потрібно зосередити в університетах, а тоді вже, щоб на ньому працювали медійники. А так, як відомо, не буває. Та й практика розвивається динамічними темпами. З іншого боку, якщо в Україні хочуть випускати якісних фахівців, то потрібно вкладати й відповідні інвестиції в освіту, розвивати науку. Італійський художник Леонардо да Вінчі справедливо наголошував: «Наука – полководець, а практика – солдати».
Щороку студенти вашої кафедри проходять практику в редакції «Новин Закарпаття», тож як їх керівник переконуюся, майбутні журналісти не завжди володіють потрібним багажем знань…
— У цьому немає нічого дивного. Студенти бувають різними: хтось добре вчиться, хтось – посередньо, хтось має мотивацію до творчої роботи, а хтось – ні, хтось прийшов практикуватися на першому курсі, а хтось – на третьому... Тобто є різні випадки. Однак є й загальні тривожні тенденції. По-перше, рівень знань абітурієнтів бажає бути кращим. І нам часто на молодших курсах доводиться повторювати шкільну програму. По-друге, молоді журналісти нерідко розчаровуються в професії через високі вимоги до неї, малі заробітки, відсутність роботи, а тому нерідко йдуть швидше за дипломом, ніж за знаннями (мовляв, із часом пригодиться).
Утім хто розуміє, для чого він вступив на відділення журналістики, хто системно працює, той і отримує результат. Наприклад, наші студенти регулярно стають призерами всеукраїнських олімпіад, а випускники успішно працюють у США, Польщі, Хорватії, інших країнах, у престижних вітчизняних ЗМІ. Нещодавно наша вихованка, яка працює на одному зі всеукраїнських телеканалів, у розмові щиро зізналася: «Володимире Юрійовичу, із багажем знань, здобутих в УжНУ, абсолютно не почуваю себе провінційною на фоні столичних колег». Тобто потрібні знання, навички ми даємо. А вже хто їх бере на озброєння чи ні – то вже інше питання.
Володимире Юрійовичу, кафедра зберегла спеціалізацію?
— Так, зберегла й успішно готує не лише журналістів для різних типів ЗМІ. Є чимало випадків, коли наші вихованці стають телеоператорами, верстальниками, коректорами, тобто паралельно мають можливості здобути й, так би мовити, супутні спеціальності. Із нового навчального року розпочнемо підготовку фахівців у сфері реклами й зв’язків з громадськістю. Однак слід усвідомлювати: класичні університети, де переважно готують медійників, дають лише ази. Як зазначав визнаний не лише у вітчизняній журналістиці авторитет, професор Володимир Здоровега, «практична, прикладна за природою журналістика важко вписувалася і вписується у систему класичної університетської освіти. І це тема окремої розмови. Але саме в університеті, і тільки в університеті, молоді адепти журналістики мають змогу отримати ті базові фундаментальні знання, які здобуваються тільки в юності і які стають основою для набуття майбутніх спеціальних, прикладних знань і навиків». Інший відомий професор зі Львова Йосип Лось в інтерв’ю одній всеукраїнській газеті теж мав рацію: «В університеті потрібно готувати мислителів, а не репортерів. Навіщо витрачати п’ять років навчання для того, щоб учити молодь, як правильно тримати мікрофон і на якій відстані від обличчя».
Взагалі чи є сенс готувати журналістів для друкованих ЗМІ?
— Вважаю помилковою думку, що журналістів не потрібно готувати, незалежно від того, це друковані ЗМІ чи ні. Так, у них працюють без спеціальної освіти, але я переконаний: повноцінним медійником зможе стати лише дипломований фахівець. Тому що в університеті студенти здобувають усебічні знання про журналістику: як про творчу галузь, бізнес-середовище, складову політичної системи суспільства тощо. Скажімо, хто буде кращим медійником: той, хто досконало вивчав мову, жанри, історію преси, надбання публіцистів багатьох поколінь, чи, хто тільки спирався на власний досвід? Гадаю, це риторичне запитання. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб нас лікував недипломований спеціаліст. Ось так і в журналістиці.
Як вважаєте, скільки ще житимуть газети?
— На моє переконання, довго. Адже театр, книжка, яким пророкували швидке зникнення у зв’язку з розвитком кінематографа, інтернету, не перестали існувати. Звісно, розвиток прогресу значно звужує вплив друкованої журналістики, та все одно вона матиме свого читача. Як жартував Карел Чапек, «є люди, які не повірять прогнозам державного метеорологічного інституту, доки не прочитають їх у своїй газеті». Однак майбутнє за тими періодичними виданнями, котрі продукуватимуть зрілу аналітику, світоглядну публіцистику. Ми в полоні інформаційного буму. Люди вже стомилися від тотального напливу повідомлень і хочуть знати, що робити з отим валом інформації: як використати, спрямувати в потрібне русло. Ось тут і прийде на допомогу «секундна стрілка історії», як називав газету німецький філософ Артур Шопенгауер.