{g}

Наша подорож історією розпочалася о 9-й ранку! Дружною групою посідали в автобус – були готові до чогось невідомого й таємничого. Дорогою до Мукачева екскурсовод Орест Когут розповідав про Ужгород. Як студенти філфаку, так гості дізналися чимало нового та цікавого.

Першою зупинкою став Мукачівський замок. Оцінити всю красу та неперевершеність цього міста не завадив ні холод та вітер, ні крутий підйом до замку, ні навіть дощ. На горі, що вивищується на 68 метрів над долиною, утвореною в басейні річки Латориці, красується один із найгарніших замків України. Наприкінці ХІV – на початку XV століть створювалася Річ Посполита, відтак більшість земель України від Галичини до Слобожанщини потрапила під владу Литви. До угорського короля з проханням захистити від литовського війська князя Вітовта звертається подільський князь Корятович. Жигмунд, король Угорщини, пропонує Корятовичу осісти в Мукачеві, – у війну з литовцями не вступає.

Саме князь Корятович починає генеральну розбудову фортеці. Він прокопує рів навколо гори й будує дубовий частокіл – паланок, від якого замок і дістав свою назву. На Закарпатті поважають і пам’ятають подільського князя, який закінчив свій земний шлях 1414 року в Мукачеві. Тут можна побачити його пам’ятник, добре відомий тим, що виконує бажання, чим і скористалися учасники екскурсії.

Доки загадували бажання і просили в Корятовича обов’язково його виконати, Орест продовжував розповідь про історію замку: «Паланок» захопили австрійці, але зазнали нищівної поразки від угорців під Хустським замком – Мукачівська фортеця перейшла до угорців. Згодом, за домовленістю угорців із румунами, замком почали керувати трансільванські князі Ракоці, які правили тут із невеликою перервою понад 150 років. Найвизначнішими з сімейства Ракоці стали Софія Баторі, яка мала прогабсбурські переконання, та її син Ференц ІІ Ракоці, який брав участь у змові проти австрійців. Оскільки австрійці частково зруйнували замок, то відразу ж 1688 року почалася його перебудова – він набув вигляду, який можна оцінити й сьогодні».

Наступною нашою зупинкою стало селище Чинадійово – відвідали Замок кохання Сент-Міклош. Тут історію фортеці нам розповіла місцевий гід. І хоч говорила вона дуже швидко й часом без емоцій, ми були приємно вражені побаченим і почутим. Спочатку потрапили до просторої кімнати, а за декілька хвилин уже прямували вузьким темним тунелем. За 40 хвилин обходили багато кімнат замку – саме цим він нас найбільше і вразив, адже без гіда там можна й заблукати.

Екскурсовод розповіла, чому у народі споруда зветься Замком любові: «Барон Перені побудував цю фортецю наприкінці XIV – на початку XV століття. 1670 року замок переходить у володіння княгині Ілони Зріні, дружини графа Ференца Ракоці і матері угорського національного героя Ференца Ракоці ІІ. Саме в цьому замку найвідоміша його героїня Ілона вперше побачила і покохала угорського графа, ватажка повстанців, противників австрійської імперії Імре Текелі».

Допоки ми переходили з одної кімнати в іншу, гід повідала неперевершену історію кохання. Несподівано опинилися у напівзруйнованій кімнаті, де вперше й познайомилися Ілона та Імре. Цікаво, що їй було на той час 39 років, а йому – 26, проте вік не завадив коханню. І коли перед княгинею стояв вибір – титули і багатство чи кохання, то Ілона Зріні обрала саме любов, після чого втратила все інше – статки, визнання і навіть дітей.

Нині цей замок єднає серця людей. Багато закоханих тут стало під вінець, даючи обітницю любити одне одного вічно. Історія нас дуже розчулила, а дехто, можливо, взяв собі на замітку, де провести власне весілля.

Останньою нашою зупинкою став палац Шенборнів – колишня резиденція та мисливський будинок графів Шенборнів, а з 1946 року – санаторій «Карпати». Споруду звів граф Ервін Фрідріх Шенборн-Бухгайм у 1890–1895 роках. Коло палацу був розбитий чудовий сад-дендрарій (нині – Парк санаторію «Карпати») із декоративним озером у центрі. Сам мисливський замок побудований у неоромантичному стилі, що поєднує романські й готичні мотиви. Оригінальність палацу ще й у тому, що він має 365 вікон (відповідно до днів у році), 52 димарі (кількість тижнів у році) і 12 входів.

Сьогодні тут можуть відпочивати люди, хворі на серцево-судинні та неврологічні захворювання. Також організовано відділення реабілітації захворювань опорно-рухового апарату та відділення лікування шлунково-кишкового тракту, функціонує відділення патології вагітності жінок. Можна й просто прийти та подихати свіжим повітрям, побачити білок (нам пощастило, до речі), котрі звикли до людей і підходять зовсім близько, поспостерігати за оленями, попити чистої джерельної води, сфотографуватися – і все це за символічну ціну: 7 гривень при вході.

Отож наша подорож історією завершилася, об’єднавши людей із різних куточків України і не тільки.