Він продовжує творити свої маленькі шедеври. Місця у цій майстерні – на два стільчики і вузесенький столик. Але тут і ховається вся таємниця цього дивовижного чоловіка. Маючи вільну хвилину, він малює. Малює неймовірні речі. А ще думає і живе не так, як усі.
Завітайте!Виставку полотен Дмитра Чечка, університетського столяра, розгорнуто на 5-му поверсі нового (недобудованого) корпусу УжНУ на БАМі. Митець зізнається, що для нього найбільше визнання – коли студенти натовпом приходять до його маленької майстерні та просять розповісти про картини. «На виставці представлені різні роботи: це Ісус з Хрестом, небезпечна праця бокорашів, побут горян, натюрморти і т.д. Для мене важливо зберегти у картинах історію, аби таким чином розповідати її прийдешнім поколінням!».
Якщо ви зійдете з п’ятого поверху на перший і попросите відвести вас до Дмитра Пилиповича, то зможете з уст самого художника почути про те, що він хотів сказати пензлем. І до того ж він із величезним задоволенням проведе для Вас екскурсію.Він володар неймовірного голосу, унікального слуху: почувши один раз будь-яку мелодію, може її одразу відтворити на своєму синтезаторі. Ще пан Дмитро пише вірші. «Якщо сказати Вам по секрету, то мистецтво – це моє життя. Колись я думав: як можна писати на ходу музику, як ідеї можуть приходити, коли ти майже засинаєш. Тепер мені все зрозуміло: не раз, гуляючи чи під час керування автомобілем, зупинявся, аби змалювати те, що бачу. Уже не можу без малювання. Розумієте?! От, наприклад, зима кругом. А я піднімуся до себе на третій поверх, розкладу мольберт, намалюю ліс – і вже у лісі. Хіба це не казка?».
Художник зізнається, що талант малювати допомагає йому бути щасливим. Відтворювати те, що невимовно дороге серцю. «Я намалював багато чого з дитячих спогадів: своїх сусідів, друзів, батьківський будинок, дідуся. Словом, усе те, що з часом притлумлюється у пам’яті. У мене це інакше: завдяки своїм картинам можу поринати в дитинство й відчувати все так, ніби це було вчора! Мені вдається намалювати історію, яку вже не продаси, бо ти живеш у ній!».
Дмитро Пилипович малює все, повз що не може пройти байдуже. А такого зазвичай багато. «Наприклад, коли я пишу портрети, то людина повинна прийти на 9 сеансів. Ви зрозумійте, коли ти малюєш природу – це одне, а коли маєш справу з людиною, то її треба ще й глибоко зрозуміти й не інтерпретувати на свою манеру, як це відбувається у випадку із навколишнім середовищем, а зрозуміти, вловити мить істини цієї людини!».
Зізнається у власній дивакуватості: «У мене жінка великий грибар. Коли йдемо у ліс, вона завжди мені каже, щоб я йшов позаду, а то всі гриби потопчу, задивляючись навсібіч…».
Працювати столяром на БАМ він прийшов трохи більше шести років тому: «А що сидіти вдома? Ну малюватиму я декілька годин, а потім обкладу себе тими картинами і почну гордитися. Це не добре. Бо коли сидиш удома, то поволі зациклюєшся на собі. А тут мені добре. Кругом творчі студенти, викладачі, які не раз скажуть свою думку щодо моїх картин. І не думайте, що їх зауваженнями я нехтую. Думка, яка прозвучала, – це головне, я нею дорожу!».
На питання, чи приносить захоплення мистецтвом доходи, він сказав: «У мене таке правило: якщо живеш у міру, то ти щасливий. Коли назбираєш надлишок – боїшся, аби тебе не обікрали!».
Тому він живе в міру, від того і щасливий. Знову переконуємося, що широта людського щастя, таланту не вимірюється розмірами кабінетів чи посадами. Тут справа у широті й глибині серця, а ще у везінні: чи дозволить доля займатися тобі тим, що приносить найбільше задоволення.