Василь Кузьма з Хуста переконаний, що підкови для коней як взуття для людини. За своє життя він зробив понад 1500 «черевичків» для граційних велетів. Тварин дуже любить, і вони віддячують йому взаємністю.
Пан Василь часто їздить містом над Тисою на власному гужовому транспорті, має двох симпатичних помічників – кобилу Сікру та коня Сюря. Його підопічні не просто допомагають ґазді в господарстві, але й уміють виконувати різноманітні акробатичні трюки, залюбки катають дітей. Аби навчити тварину різних фокусів, зі слів 56-річного чоловіка, потрібно дресирувати її змалечку, а також виховувати не криками та побоями, а ласкою й добрим словом.
– Коней утримував ще мій дід Михайло Вовчок. Саме він виплекав у моєму серці любов до прудких красенів, навчив робити підкови, – стверджує майстер. – Загалом копито коня слугує для опори, захисту м’яких тканин кінцівки від механічних пошкоджень та амортизації ударів і поштовхів. Воно вимагає ретельного догляду, щоденного миття. Кажуть, що підкову винайшли німці в ІІІ столітті. Нині ці нехитрі металеві «панчохи» висять у будинках закарпатців переважно як амулети на щастя. Ковалів, які вміють робити підкови й підковувати коней, небагато. Отже, мені частіше доводиться працювати на замовлення, ніж для власних потреб.
Василь Кузьма демонструє свою роботу, показує підковані ноги коня і розповідає, яким чином потрібно «одягати» тварині металеві «черевички».
– Перші підкови були у вигляді панчохи з лика, очерету чи шкіри. Тепер вони виключно зі сталі. Для передніх копит округлої форми, для задніх – витягнутої, – ділиться знаннями хустянин. – До речі, є дуже багато видів підків. Мої ж вироби всі індивідуальні та оригінальні.
«Ремонт» копит, або Коваль свого щастя Зі слів пана Василя, зробити підкову неважко, але спеціальні знання все ж необхідні.
– Наші предки запевняли, що підкови, зроблені руками справжнього майстра, наділені незвичними якостями, нібито поглинають погану енергію, яка випромінюється зовнішнім середовищем, а хорошу віддають. Можливо, якась правда в цьому і є. Але ж змайструвати підкову може далеко не кожен. Отож спочатку потрібно нагріти в горні метал, далі загнути, нанести насічки. Підкова має бути не надто товстою, але й не дуже тонкою, адже коневі доводиться витримувати великі навантаження, долати перешкоди, терпіти негоду, – розмірковує Василь Кузьма.
Деколи в роботі умільцеві допомагає дружина Христина, яка люб’язно долучається до розмови.
– Коня не болить, коли його підковують. Це як каблучку на руку одягнути, – впевнено каже жінка.
Коли оглядаєш невелику кузню, одразу кидається у вічі багато дрібниць… Шматки заліза, піч, ножиці, молот… і дивовижні готові вироби. Коваль захоплено демонструє, як нелегко гартується сталь і як із непримітного металевого брухту народжується справжній шедевр.
– Бізнес із підковами я не роблю, але можу сказати, що на себе коні завжди зароблять. Радий, що утримую цих розумних хоробрих гарних тварин. Крім того, маю корову Марусю. Онуки її дуже люблять. Та все ж найбільше радіють, коли на світ з’являється лошатко, – усміхається сивочолий чоловік.
Пан Василь з ентузіазмом розповідає про свого першого жеребця Чіллога, якого отримав у подарунок від дідуся в 15 років, про те, як возив сіль на колгоспному коневі, що пройшов усю Другу світову війну, як намагається передати всі свої знання внукам. Його підопічні – справжні циркачі, які вміють танцювати. А ковальське ремесло для працелюбного хустянина – справа хоч і не дуже високооплачувана, але цікава й потрібна.
– Найбільшою винагородою за працю для мене є вдячність людей, – запевняє майстер, гладячи пару своїх чорногривих улюбленців.
Марина АЛДОН, Карпатський об’єктив