Станція екстреної медичної допомоги в Ужгороді знаходиться в кінці вулиці Собранецької. Простора територія колись була гаражем обкому, де відстоювалися автомобілі перших осіб краю. Тепер у гаражі стоїть ряд "швидких": від геть старих до новеньких. "Навіть кондиціонери в деяких є", – хваляться водії. У таку спеку кондиціонер в автомобілі дуже виручає, я це зрозуміла, коли довелося поїздити містом у "швидкій" без нього. Але все по-порядку.

Зміна у медиків станції екстреної допомоги починається о восьмій годині ранку, але бригади з'їжджаються на Собранецьку раніше, бо мають переодягнутися та прийняти від попередньої зміни робочі валізки з переносним медичним устаткуванням. О 8.00 всі члени дев'яти бригад вже готові їхати на виклик, але для того, щоб його отримати, мають попрацювати диспетчери.

Ці дівчата сидять в окремому приміщенні – так званій диспетчерській. Гарно обладнана велика кімната, столи, за якими сидять працівниці, кушетка для відпочинку, шафки, у яких зберігається "домашній" повсякденний одяг, мікрохвильова піч, у якій дівчата розігрівають обід – тут є все необхідне для того, аби відпрацювати важку 8-годинну зміну. Перед кожним диспетчером – комп'ютер і кілька телефонів. На моніторі – карта Ужгорода, по якій рухаються зелені кружечки з номерами – автомобілі "швидкої". "Сучасна техніка дуже спростила нам життя, – посміхаються диспетчери Наталія і Ольга. – Ми приймаємо виклик, при цьому на моніторі фіксується час і номер телефону, з якого надійшов дзвінок. Всі наші розмови по телефону записуються, аби потім, в разі скарги пацієнта, можна було "підняти" архів і прослухати, як розмовляв диспетчер. Які тут є правила? Головне – бути стриманим, постаратися отримати максимум інформації. Бо буває дзвонять люди в паніці, не можуть нічого сказати, кричать "Приїжджайте сюди, тут людині погано!", а куди приїжджати – незрозуміло. В таких випадках головне спокійно реагувати, не піддаватись на емоції, примусити чітко сказати куди їхати і які симптоми спостерігаються. Іноді люди дратуються, чому ми так прискіпливо випитуємо про симптоми, але від цього залежить, яку бригади ми направимо: лінійну, кардіологічну, педіатричну чи психіатричну.

Якщо бригади на "базі", викликаємо їх у гучномовець, і поки вони виїжджають, відсилаємо лікареві "смс" з адресою хворого. Це дозволяє зекономити час, адже в межах міста бригада має доїхати до хворого за 10 хвилин. Якщо ж усі на виїздах, бачимо на екрані монітора, де найближча до хворого машина і дзвонимо лікареві, чи може він взяти наступний виклик. Зафіксований на моніторі номер телефону, з якого дзвонили, часто теж знадобляється. Наприклад, лікарі приїздять, а до під'їзду не можуть зайти, бо не знають коду на вхідних дверях. Тоді ми передзвонюємо і уточнюємо".



До кожної бригади входить три людини: лікар вищої категорії, фельдшер (помічник лікаря) та водій. Кожна з бригад по черзі (або по симптоматиці) отримує виклик і їде. Якщо викликів немає, бригади можуть відпочити у спеціальних кімнатах. Зараз кімнати відпочинку ремонтують, тому бригади відпочивають надворі, на лавиці у затінку. Фотографувати себе забороняють. Моя ідея поїздити з бригадами на виклики їм подобається, вони хитро посміхаються і жартують, що мені й однієї поїздки буде досить для того, аби втекти звідси.

"Наша професія – особлива. Того, хто попрацював на "швидкій", навряд чи у житті чимось можна здивувати, бо ми бачили вже, здається, все, – каже один з водіїв Міша. – Коли я прийшов сюди працювати, подумав, що потрапив у божевільню. Чи не на першому ж виклику довелося у таборі допомагати лікареві приймати пологи у молодої ромки. Тоді у бригаді разом зі мною працювала Одарка Адамівна – нині старший лікар "швидкої"".Та сама Одарка Адамівна Ковган стоїть поруч і посміхається. Нині вона вже не їздить з бригадами на виїзди, але 30-річний стаж роботи звичайним лікарем "швидкої" залишив у її пам'яті багато кумедних історій. "Якщо вже ми згадали про пологи, то якось довелося мені так само приймати пологи у пацієнтки вдома. Ми приїхали, бачимо, що довезти її до лікарні не встигнемо, тож приготувалися приймати пологи. Я кажу: "Ну що, будемо народжувати. Горілка вдома є?", маючи на увазі, що буду її використовувати для дезінфекції. А чоловік породіллі тут мені й каже: "Лікарю, а може ще зарано гоститися?", – зі сміхом згадує Одарка Адамівна.

Водій Міша підхоплює тему і згадує, як приїхали на виклик до жінки, в якої був набряк легенів. Тоді лікар теж попросив швидко принести горілку, а чоловік жінки неправильно зрозумів і через хвилину виніс з кухні на підносі тацю з пляшкою горілки, стаканчиками і нашвидкуруч зробленими бутербродами. Сміялися тоді, незважаючи на складну ситуацію, всі.



Поки ми розмовляли, на "базу" повернулися кілька бригад. Одна їздила на вулицю Погорєлова у "Закарпатгаз", де жінці стало погано. Друга – на вулицю Корятовича. Там літня жінка торгувала на тротуарі, аж раптом їй стало погано. Лікар Романна Йосипівна виявила, що це інсульт, але забрати жінку до карети "швидкої" було непросто. Через завалені ящиками з продукцією тротуари, жінку не могли покласти на каталку. Допомогли працівники патрульної служби. Романна Йосипівна нахвалити їх не може: і чемні, і швидкі, і привітні, якби усі, мовляв, були такі – міліцію б справді полюбили."Тягти жінку через ящики з городиною, то не найскладніше, що мені довелося робити на цій роботі, – посміхається Романна Йосипівна. – Пам'ятаю, якось на ношах спускали з дев'ятого поверху чоловіка, котрий важив 200 кілограмів. Серед ночі йому стало погано, ліфт не працював, сусіди відкривати побоялися – так і тягнули його троє вниз. А одного разу з хворим у ліфті застрягли. Цілу годину його реанімували, поки той ліфт поремонтували і нас випустили". Наступний виклик. Бригада кличе мене з собою. Уперше в житті сідаю до карети "швидкої", їдемо на вулицю Тельмана – там втратила свідомість жінка. Дорогою лікар Любов Іванівна розповідає мені, що сьогодні її бригада вже встигла побувати на оформленні ДТП. Дівчина на авто зіштовхнулася з маршруткою на вулиці Другетів. Важких травм ні в кого не було, лише дівчина-водій отримала забій грудної клітини. Про усе це лікар розповідає дуже спокійно, буденно. Я не втрималася, спитала, чи трапляються ще випадки, які її справді вражають? Любов Іванівна так само спокійно відповіла, що бувають. Останній, який запам'ятала, як приїхала не так давно о третій ночі на огляд потерпілого у ДТП, а коли оглядала труп, то несподівано для себе виявила у нього вогнепальне поранення. Каже: було моторошно, бо зовсім цього не очікувала. Наша "швидка" тим часом вже приїхала у ромський табір на вулиці Тельмана. Екзотичний район, будиночки з картону і підручних матеріалів, гола дітвора бігає, пси гавкають. Любов Іванівна розповідає: в цьому поселенні можна очікувати всього, що завгодно, але, як правило, важких випадків не буває. "Роми дуже не люблять ходити по лікарях, тому, якщо їх щось заболіло, вони одразу викликають "швидку". Знають, що ми мусимо приїхати. Це ще добре, що зараз калюж немає, бо в погану погоду тут не пройти. Не раз наших лікарів їхні чоловіки на руках через болото носили. А я пригадую, як одного разу приймала тут у жінки пологи. Кажу: дайте якийсь рушник чи покривало дитину загорнути. А вони руками розводять. Тоді я куртку розстібнула (це взимку трапилося), голу дитину до себе притисла, куртку застібнула і до "швидкої" побігла, щоб у лікарню з мамою повезти. Всяке тут бувало".



Щойно ми вийшли з машини "швидкої", нас звідусіль оточили роми. Ще дорогою Любов Іванівна попросила мене не казати, що я журналіст, і не фотографувати побут ромів, бо вони цього не люблять, можуть відреагувати агресивно. Чоловік пацієнтки і так був не в гуморі, постійно говорив, що немає грошей, аби купити ліки. Ми зайшли в низеньку хижку, на ліжку лежала повна жінка, котра скаржилася на загальну слабкість. Лікар поміряла їй тиск, прослухала фонендоскопом, розпитала, які ліки та приймає. Все було в нормі. Скоріше за все жінка погано себе почувала через сильну спеку, адже у неї запаморочилося в голові, коли вона готувала їжу в маленькій кухні без вікон. Поки лікар працювала, до мене підійшла молода ромка з немовлям. Голова дитина була вся в виразках. Дівчина хотіла отримати в мене консультацію, що це з її дитиною і чим це слід лікувати. Оскільки говорити, що я журналіст, мені заборонили, довелося сказати, що я студентка на практиці і поки лікувати не маю права.

Коли ми повернулися на "базу", там якраз обговорювали виклик, на якому побувала психіатрична бригада. До неї входять лише чоловіки, бо у них випадки різні бувають, часто доводиться когось вгамовувати силою. Так і тепер: у "швидку" подзвонили спантеличені жінки, котрі розповіли, що гуляють з дітьми біля ЗОШ № 11, а там у траві лежить повністю голий чоловік. Медики "швидкої" приїхали, оглянули чолов'ягу, який виявився п'яним мешканцем Великої Доброні. Йому, мовляв, було дуже жарко, тож він вирішив трохи охолодитися і подрімати. Лікарі зв'язали зі своїми добронськиим колегами, а ті якраз були на машині "швидкої" в Ужгороді, тож забрали п'яного чоловіка з собою у село.

Загалом за ту добу у медиків станції екстреної допомоги було понад 70 викликів. Через сильну спеку погано себе почували так звані "сердечники", у багатьох людей загострилися хронічні хвороби. Найбільша кількість викликів припала на вечір та ніч, тож вдень мені роботи перепало зовсім небагато. Але це був все одно дуже цікавий досвід.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"