Малоберезнянський монастир стоїть над долиною ріки Уж, на схилі гори Ділок, що за 40 км на північ від Ужгорода. Із 2 березня 2009 р. саме тут розміщений осідок василіянської Провінції св. Миколая на Закарпатті — Срібній Землі.
Початки історії обителі слід шукати у Середньовіччі, коли цими теренами Русі проходив жвавий шлях із Галичини на Закарпаття через Ужоцький перевал. Часто ходили вказаною дорогою і монахи, які прямували “на Угри” по богослужбове вино. Відтак хтось із галицьких ченців, згідно з усною традицією, осів біля Ділка, заклавши основи для майбутнього монастиря. А те, що були вони для закарпатців не чужинцями, яскраво засвідчують твори малоберезнянського та мукачівського настоятеля о. Йоаникія Базиловича ЧСВВ, а також о. Олександра Духновича — уродженця недалекого села Тополя, що тепер у Словаччині.
“Русини зі словаками, болгарами і сербами перед приходом семи скіфських (угорських — прим. ред.) вождів заселяли частини Паннонії; це ті ж самі русини, що з сімома вождями із Волині і Галичини у Паннонію увійшли”, — писав перший із них і повторював другий.
Такої ж думки дотримувався і виходець із Закарпаття, академік та директор Одеського рішельєвського ліцею Іван Орлай. Але якщо галичани жваво цікавилися цим краєм, то й жителі Срібної Землі не відставали — приміром, Мукачівський літопис містить багато повідомлень з історії різних земель України.
Свідченням ранніх етапів існування обителі у Малому Березному є збережена завдяки о. Борису Краснобродському монастирська печатка з викарбуваним на ній роком —1435. Н. Клин також згадує про те, що монастир розбудовували у 1580-1634 рр., а Г. Симочко подає, що його заснували у 1636 р. Інформацію про заснування обителі у середині XVII ст. знаходимо і в гаслі, присвяченому Малому Березному в “Енциклопедії українознавства”. Одначе усі ці твердження потребують додаткової перевірки джерелами.
Збереглася й легенда, за якою граф Гомонай, власник Ужгородської домінії, що включала також Малий Березний, запланував збудувати на місці теперішнього монастиря господарські будівлі. А оскільки там колись був сільський цвинтар, то під час копання фундаментів робітники виявили нетлінне тіло багато вдягненої дівчини “выше памяти человъческой погребенное”. Гомонаї відмовилися від свого задуму і звеліли звести капличку, в якій місцевий парох подеколи відправляв Службу Божу. Далі легенда знову повертає нас до галицького монаха, який осів у Малому Березному, оскільки “мъста сего приемность обяла и издержала”. Він облаштував собі келію, служив у каплиці і навчав хлопців грамоти. А після його смерті це місце зайняв інший чернець…
У 1733 р. Малоберезнянська обитель увійшла до складу новоутвореної василіанської провінції св. Миколая на Закарпатті на чолі з мукачівським ігуменом о. Григорієм Булком. Ченці із Мукачевого поповнили список насельників Святомиколаївського монастиря, який добудували у 1742 р.:
“При монастирі було збудовано “прекрасную церковъ”, в якій іконостасна різьба: позолота та “калтованіє” зроблено за прикладом найвідоміших монастирів. Домінія графа Гомонай дарувала монахам десятину з найближчого товариства Мирча”, — читаємо у нарисі “Серед Бескидів Срібної землі…”.
{g}
Храм звели у 1752 р., а до того саме у Малому Березному в 1747 р. знайшов місце вічного спочинку титулярний єпископ агненський і єпископ мукачівський Юрій Гавриїл Блажовський, ЧСВВ (1738 — 20 грудня 1742). Його відновлена після радянських нищень могила розташована на монастирському кладовищі, навпроти входу до церкви. Владика, окрім усього іншого, відзначився ще й тим, що намагався усіляко покращити долю бідного духовенства. Наступник Ю. Г. Блажовського на мукачівській єпископській катедрі Михайло Ольшавський, ЧСВВ (1743—1767) пам’ятний своїми стараннями для розвитку шкільництва на Закарпатті й прагненнями до звільнення греко-католицької єпархії від “опіки” Єгерської латинської дієцезії. Також він залишив по собі переписку з малоберезнянським ігуменом Гедеоном Пазином та маріяповчанським ігуменом Йоаникієм Скрипком, опубліковану у 1934 р. у Жовкві.
У 1752 р. на пагорбі біля монастиря у Малому Березному збудували капличку — вірних на молитви в обителі збиралося усе більше. Зрештою, у 1760 р. малоберезнянський ігумен Герман Ториський-Хватала добудував ще одне крило монастиря: було 20 келій для 12 ченців. У 1764 р. монастирську церкву прикрасили іконостасом роботи майстра із Пряшева — чеха за походженням, якому допомагали різьбярі Юрій Плебанович та Тирон Франц із Гуменного, а також стропківський різьбяр Мартин Духновський.
Окремою сторінкою минувшини обителі є ігуменство о. Йоаникія Базиловича, ЧСВВ (1742-1821 рр.). Цей уродженець села Гливище Ужанського комітату (тепер Словаччина — прим. ред.) і один із перших істориків Стрібної землі згаданий як малоберезнянський ігумен у 1782 р. І саме у такому статусі він відвідував княжий монастир у Лаврові, де черпав джерела до своїх ґрунтовних історичних праць.
До розквіту монастиря у Малому Березному доклався і мукачівський єпископ Андрій Бачинський (1732-1809 рр.). Єрарх славний тим, що сприяв культурному пробудженню Карпатської України і прагнув до об’єднання Закарпаття і Галичини в одну церковну провінцію. Він же у 1806 р. проголосив Малоберезнянський монастир відпустовим місцем. А 11 червня того ж року право вічних повних відпустів на празники св. Миколая і Святої Трійці для обителі надав папа Пій VII. У ті часи ігуменом у Малому Березному був о. Манасій Андрійкович, а у монастирі перебувало дев’ятеро монахів.
Із 11 червня 1858 р. до 1861 р. ігуменом у Малоберезнянському монастирі був о. Володимир (Іполит) Терлецький — уродженець села Волиця Дубиська, теперішня Волиця Красилівського району Хмельницької області. Він навчався у Кременецькому ліцеї, Віденському університеті, а постриг прийняв на Чернечій горі у Мукачеві. Ігумен товаришував із о. Олександром Духновичем і наприкінці 1858 р. у його супроводі вперше їздив у Галичину збирати пожертви на Малоберезнянську обитель. У 1861 р. отця Іполита призначили магістром новіціату у монастирі в Красному Броді.
“Однак за причетність до обрядового “пуристського” руху за очищення східного обряду від латинських нашарувань о. І. Терлецького 1872 р. було вислано за межі Австро-Угорщини”, — зазначає Володимир Фенич.
Чернець виїхав у Київ, у Михайлівський монастир. Згодом він став духівником родини Демидових.
А в Малому Березному у 1861 р. новий ігумен, Іриней Зелнія, перебудував церкву і монастир. Звели й каплицю на честь Пресвятої Діви Марії Люрдської. Ще одну каплицю, на честь св. Томи, збудував у 1896 р. ігумен Аркадій Пасторій на горі Вильниця. До неї у Томину неділю збиралися на відпуст вірники з багатьох сіл. На початку ХХ ст. неподалік в’їзду до обителі з ініціативи місцевої жительки Анни Козак звели капличку над джерелом. Жінка зробила таку пожертву Богові заради здоров’я своєї доньки, яка нездужала на ноги. Анна продала часину поля, пішла пішки до монастиря у Маріяповчі (Угорщина), принесла звідти копію чудотворної ікони, встановила її у згаданій каплиці і приводила до неї дитину молитися. Дівчинка одужала, а місце люди назвали “каплицею на здоров’я”.
У 1911 р.здійснили капітальний ремонт монастирської церкви, тоді ж монастир обгородили кам’яним муром. А вже у 1921 р. на Закарпатті почалася реформа василіанського чину, до якої монастир у Малому Березному долучився у 1924 р. Першим реформованим василіянином тут став блаженний Павло Ґойдич, ЧСВВ (17 липня 1888 — 17 липня 1960 рр.) — єпископ Пряшівської єпархії (1927-1960 рр.). Першим же реформованим ігуменом із 1928 р. був о. Онуфрій Бурдяк, ЧСВВ. Із 1932 р. усі монастирі Закарпаття об’єднали у реформовану Провінцію св. Миколая. Зреформовані монастирі в Мукачеві, Ужгороді, Малім Березнім, Імстичеві й Хуст-Бороняві, як відзначив о. Атанасій Пекар, ЧСВВ, розквітли, завдяки новим покликанням до чернечого життя.
Оновлені василіяни, обійнявши Малоберезнянську обитель, розгорнули у ній активну працю на Зіслання Святого Духа та інші літні празники, писав єромонах М. Ваврик, ЧСВВ. Так, у 1929 р. на відпуст тут зібралося приблизно 20000 паломників. Із квітня 1932 р. монастирський храм розмальовував художник Йосиф Бокшай (2 жовтня 1891 — 19 жовтня 1975) — автор розписів у греко-католицькому соборі та єпископській каплиці в Ужгороді, церкви в Ужгородському василіанському монастирі.
“До того, аби монастирська церква у Малому Березному була розмальована цим художником, найбільше спричинилися такі ченці-василіяни як о. Полікарп Булик, ЧСВВ — тодішній новопризначений настоятель Малоберезнянського монастиря, а також о. Онуфрій Бурдяк, ЧСВВ, який був настоятелем цього монастиря до призначення о. П. Булика. Посвячення вже розмальованої церкви відбулося 21 вересня 1931(2?) року на свято Різдва Пресвятої Богородиці, яке здійснив тодішній єпископ Мукачівський Преосвященний Олександр Стойка (1890 — 31 травня 1943). В той день єпископ Олександр у ділив також пресвітерські свячення диякону Христофору Гафриїлу Миськіву (19 травня 1905 — 7 червня 1973), ЧСВВ”, — подає о. Франціск Онисько, ЧСВВ.
У 1933-34 рр. стараннями о. Христофора Миськіва значних масштабів в Ужанській долині набуло Апостольство молитви.
Із 1928 р. у монастирі діяли чернечі студії: гімназійні (схоластичні), а згодом філософські.
“Порядок дня схоластиків був схожий з новиками, але акцент робився на вивчення мов і інших предметів. Щодня до обіду: хор, вправи пам’яті, грецька та латинська мови; після обіду – в понеділок, середу і п’ятницю – руська та німецькі мови та задачі (понеділок і середа – латинь, п’ятниця – німецька мова); вівторок і четвер – прогулянки та духовні читання”, — цитує архівні документи сучасний дослідник із Закарпаття В. Кічера.
Після того, як у 1932 р. чехословацька влада заборонила василіанам-українцям із Закарпаття здобувати освіту в Галичині, у Малому Березному гуманістики навчалися п’ятеро студентів, а філософії — шестеро. Організацію цього процесу доручили о. Степану Решетилу. А отець Христофор Миськів керував початковими студіями.
“Святіший Отець подарував на цю справу 25000 лір. А Др. Вінтер з м. Оломоуц (теперішня Чехія), пожертвував на “Дім Студій” аскетичну та богословську бібліотеку. Навчання розпочалося у Малоберезнянському монастирі 27 жовтня 1928 року. В цей час настоятелем був о. Степан Решетило, ЧСВВ, а серед професорів згадуються такі ченці-василіяни як о. Микола Дудаш і о. Йосиф Мартинець”, — пише о. Франціск Онисько.
Навчання тривало два роки: гуманістику продовжували вивчати у Мукачівському монастирі, а богослов’я — в Ужгородському. Коли ж восени 1938 р. Угорщина захопила південну частину Закарпаття, то у Малий Березний з Ужгорода перенесли також богословські студії. Але справжню руїну принесла Срібній землі угорська окупація 1939 р., коли василіян-уродженців Галичини та Східної Словаччини насильно змушували виїжджати, а місцевих — ув’язнювали. Керівництво майже всіма монастирями Закарпаття тоді передали мадярським василіянам. Апостольська столиця на прохання Головного Чину отців-василіян у Римі 19 жовтня 1940 р. розпорядилася закріпити за закарпатськими василіянами монастирі у Бороняві, Імстичовому, Малому Березному, Мукачевому та Ужгороді, а за угорськими — у Маріяповчі, Гайдудорозі та Дейді біля Берегового. Та вже 25 листопада вона об’єднала усі монастирі окупованого Закарпаття в одну “Провінцію Василіянського Чину св. Йосафата в Угорщині”. Очолив її угорець Леонтій Долгої. Через опір мадяризації арештували багатьох ченців-українців.У січні 1941 р. така доля спіткала малоберезнянського ігумена о. Йосипа Завадяка (23 лютого 1911 — 4 грудня 1958 р.) — згодом таємного греко-католицького єпископа на Закарпатті і мученика за віру. На його місце поставили О. Сабова. За ув’язнених ченців заступився владика Олександр Стойка. І тільки навесні 1943 р. за наполяганнями Головного Чину отців-василіян у Римі протоігуменом закарпатських василіан призначили мукачівського настоятеля А. Мондика. У Малому Березному ігуменом став о. Микола Шепа (+11 серпня 1992).
Восени 1944 р. Закарпаття зайняли уже радянські війська, а в 1947 р. усі монастирі ЧСВВ насильно ліквідували. Монахи були ув’язнені, зокрема, останній Малоберезнянський ігумен о. Микола Шепа — на 10 років. Також частина ченців змушена була виїхати закордон, а інші, як о. Борис Краснобродський (5 вересня 1915 — 3 травня 2003) та о. Мелетій Малинич (11 жовтня 1911 — 1 листопада 2003), — піти у підпілля. У 1948 р. приміщення монастиря передали Ужгородському університету, церкву перетворили у спортзал. У лютому 1958 р. в обителі відкрили школу-інтернат для розумово відсталих дітей, а в храмі розмістили склад, понищивши розписи. У 1973 р. при будівлях монастиря звели новий корпус інтернату.
Та, не зважаючи на репресії, Церква жила підпільно. Один із домашніх храмів діяв удома в Анни Шіпош, де берегли знайдений цією господинею, Єлизаветою Шіпош та Анною Пінцак, образ Матері Божої зі зруйнованої комуністами каплиці св. Томи на Вильниці. Жінки побачили образ у річці Тові, коли прийшли туди прати одяг. Святиню оновив місцевий художник Юрій Бабінець. Служби Божі, а у травні — ще й молебні до Пресвятої Богородиці, у загаданій домашній церкві служив о. Борис Краснобродський.
Питання про відродження монастиря постало уже у 1989 р. Спершу служби для греко-католицької громади відправляли у каплиці на горі, а на свято Преображення Господнього у 1990 р. о. Борис Краснобродський вперше після десятиліть переслідувань публічно відслужив Божественну Літургію в обителі. У 1991 р. була зареєстровано громаду, парохом у якій також став о. Борис Краснобродський. У 1993 р. ігуменом у Малому Березному призначений о. Павло Райчинець, ЧСВВ, який мешкав із двома братами спершу у маленькому будинку біля монастиря, а з 1994 р. — уже в чотирьох кімнатах монастирського корпусу. 24 липня 1994 р. ченцям повернули північне крило монастиря, а наступного року у Міністерстві України у справах національностей, міграції та культів зареєстровано й саму обитель. Також у 1995 р. у Малому Березному відкрили новіціят, першим магістром якого став о. Павло Мадяр, ЧСВВ (21 лютого 1923 — 28 листопада 1996), другим — о. Борис Краснобродський, ЧСВВ. Увесь комплекс монастиря Чину повернули тільки у 1997 р. Відтак протягом 1997-2003 рр. різьбяр і художник Йосиф Волосянський створив іконостас для монастирської церкви. Оскільки унікальні розписи Йосифа Бокшая були безповоротно втрачені, наново храм розмалював художник М. Приймич.
У 1998 р. ігумен обителі у Малому Березному о. Павло Райчинець та єромонахи Борис Краснобродський і Мелетій Малинич перейняли чудотворну ікону Матері Божої — “Мукачівської Заступниці” — у вірників, які берегли її в часи радянських переслідувань. Святиню перенесли у Малий Березний, де вона перебувала до 16 липня 2009 р. Тоді ікону перенесли до Мукачівського монастиря св. Миколая, а в Малому Березному залишається її копія. 2-4 лютого у Малоберезнянському монастирі відбулася капітула відновленої Провінції св. Миколая, де обрали першого протоігумена — місцевого ігумена о. Павла Райчинця. Осідком протоігумена монастир став згідно з Декретом Протоархимандрита ЧСВВ від 2 березня 2009 р.
Окрім щоденних і святкових служб в обителі, що є провінційним осідком, в останню неділю кожного місяця відбуваються хресні дороги: о 15.00 у зимовий час у церкві та о 16.00 улітку по Чернечій горі. Найбільший відпуст тут відбувається на свято Зіслання Святого Духа, а на свято Преображення Господнього у Малому Березному традиційно проходить зліт християнської молоді.
Релігійний туризм