Проте все далеко не так просто, як може здатися на перший погляд. Бо небагатьом з нас випало пережити такі потрясіння в годину смертельної небезпеки й приреченості, які уготувала їм війна.

 

І щастя бути вчотирьох далося їм не само собою, а народилося з глибоко усвідомленої істини: чужих дітей не буває, і хто, як не ми, подаруємо їм родинний прихисток? Ідеться ж про прийомну сім’ю переселенців з Горлівки – Тетяну та Володимира Просіних з їхніми дітьми Настею та Іллюшею.

На краю прірви...

До відповідального кроку – всиновлення двох сиріт – подружжя підштовхнула притаманна обом внутрішня потреба нести добро, надто найслабшим і найнезахищенішим, цілком співзвучна з їх релігійними переконаннями (віруючих-харизматів).

Все складалося за планом: за виручені від продажу власних квартир гроші купили будинок з присадибною ділянкою й почали потихеньку обживатись.

Та з кожним днем на серці ставало тривожніше від недобрих вістей: запахло війною, і постріли та вибухи снарядів невідворотно наближалися. Якось вранці, коли Тетяна поспішала на роботу, її неабияк налякала стрілянина, що доносилась із прилеглої до житлового масиву зеленої зони. Вже тоді вона подивувалася з людської недалекоглядності, невміння реально оцінювати ситуацію. Адже чимало земляків тут же звинуватили воїнів ЗСУ, хоч було зрозуміло: це справа рук бойовиків, які, обстрілявши квартал, «створили картинку» для засобів масової інформації.

А через кілька днів почалося справжнє пекло: повітря почали стрясати оглушливі вибухи, двигтіли стіни, дзеленчали шибки, десь зовсім недалеко раз у раз займалося вогняне зарево. Й думка про те, що від цього всього неможливо втекти і сховатися, й що будь-якої секунди сліпий снаряд може вцілити в їхній будинок, паралізувала волю, думки і почуття. Батькам ніколи не забути виразу дитячих очей, в яких застигли переляк і мольба захистити їх від цього жахіття, яке нависло над їхнім життям. Та найгірше було те, що вони нічого не могли для них зробити.

Це було занадто жорстоке випробування для дитячої психіки, тож вирішили, що Тетяні краще якийсь час пожити з дітьми у сусідньому місті Димитрів. Там мала Настуня й до школи пішла першого вересня. Та по якомусь часі в Горлівці стало спокійніше – у бойовиків тимчасово змінилася тактика, й мати з дітьми повернулися додому. Тож для донечки тут вдруге прозвучав перший дзвоник, бо через бойові дії всі школярі приступили до навчання пізніше. Однак взимку для горлівчан знову настали чорні дні: в місті відключили світло і газ.

…Цілих чотири доби родина прожила в холодному, неопалюваному будинку на залишках сухого пайка. Подружжя прекрасно розуміло: треба якось вирватися із цієї пастки, інакше все – кінець. Останню надію вони покладали на Тетянин мобільник, на якому катастрофічно танув запас електроживлення. Старший син Саша в той час був у неокупованій Константинівці. З допомогою інтернету він з’ясував: аби виїхати в Дніпропетровськ, їм доведеться ще добу зачекати, бо потяг у цьому напрямку курсує через день. Для Просіних це було багато. Тож Тетяна спробувала зв’язатися з пастором євангельських християн Вадимом Токарчуком із Рахова. Проте він був поза зоною. Накрившись ковдрою, намагалися зігріти і заспокоїти дітей, однак кожна мить здавалася вічністю. Варіантів практично не залишилося, адже й через добу виїхати в Дніпропетровськ, маючи в резерві всього 48 грн, було нереально.

Аж раптом задзвонив мобільний – озвався Вадим Токарчук, який чітко проінструктував: вранці їм потрібно добратися до залізничного вокзалу в Слов’янську й звернутися до еменесників, які зв’яжуть їх з волонтерами. А ті, в свою чергу, вже постараються доправити їх на Закарпаття.

Це був порятунок

…І коли, нарешті, потяг рушив, всім праглося лише одного – аби він мчав якнайшвидше і якнайдалі від виття й вибухів снарядів, від дикої безпощадності цієї неоголошеної війни.

— Коли приїхали у Рахів, – Токарчук саме був на служінні, – розповідає Тетяна Просіна. – Тому зустріла нас його дружина, котра насамперед всадовила за стіл, що аж вгинався від наїдків. А згодом, завдяки старанням Вадима, нас гостинно прийняли в Буштині. На такий вияв уваги ми навіть не сподівалися, адже, окрім тимчасового помешкання, нас по повній програмі забезпечили харчами. На продуктовому складі підприємця Івана Куцина запропонували: можете вибирати все, що потрібно, на суму три тисячі гривень. Сказати по правді, це також був шок, однак від приємної несподіванки.

На перших порах знайти приміщення для тривалішого перебування не вдавалося, хоча ми були доволі настійливими в пошуках, і оббили чимало порогів. Та надія не полишала. І якогось дня Світлана Федорович, з якою познайомились, запропонувала оселитися в порожньому будинку на вул. І.Франка, що належить родині. Так у нас з’явився затишний, облаштований куточок, де є все, що потрібно для комфортного проживання з родиною, навіть город, фруктові дерева, виноградник…

Тому хочеться висловити сердечне спасибі цим людям, а також всім, хто проявив небайдужість і підставив нам плече у труднощах й налагодженні побуту. Зокрема, керівнику Буштинської хлібопекарні Івану Шобею, який радо прийняв на роботу чоловіка, тож у нас з’явилося джерело стабільного доходу. А ще – Василеві Реплюку, подружжю Тихончуків, Мирославу Пийтеру, Леонарду Даньковичу за їхню душевну щедрість, співчуття і людяність.

– До речі, ці люди допомогли не тільки нашій сім’ї, а й переселенцям із Слов’янська, Краматорська, Вуглегірська та Пісків, – ділиться Тетяна. – Вони належать до тих, хто здатен пропускати чужий біль і горе крізь власне серце.

Згадуючи пережите, жінка по-доброму дивується: усім бідам назло, події їхнього життя, мов пазли, складаються в цілісну картину і якимось дивовижним чином їм щоразу вдається розминутися з лихом й зустріти на шляху добрих людей.

Безпроблемних не вибирали…

Діти, яких Просіни взяли в родину, знають про те, що вони нерідні і, як каже Тетяна, з цим живуть. Можливо, так навіть краще, бо ж не існує жодних гарантій, що хтось колись не скаже їм правди, яка може боляче зранити серця.

Настуня виявилась непотрібною рідній матері, котра відмовилася від неї в пологовому будинку. Просіни забрали звідти 2,5-місячне маля, коли його вже оформляли для відправки у сиротинець. Їх не лякало ні те, що беруть крихітку зі ще не з’ясованими рисами характеру й генетичними схильностями, ані серйозний діагноз дівчинки, що вимагав тривалого лікування. І вони впоралися: непідробна любов, ніжність і турбота її тата й мами зрештою визволили Настуню з тенет недуги. Й нині мимоволі замилуєшся цим веселим, дзвінкоголосим дівчам, яке знову, після зловісної темної смуги, повернулося до радостей безтурботного дитинства. Настя веде перед у жвавих іграх зі своїми новими друзями, залюбки катається на «велику», плете віночки і, як і всі дівчатка, любить приміряти мамині наряди та допомагати батькам поратися на городі…

Малий Ілля зостався сиротою через трагічну обставину: мати, що вийшла з ним прогулятися до водоканалу, втопилася, рятуючи меншого брата. Він ловив рибу і, посковзнувшись на гладенькій плиті, упав у воду. Бабуся від пережитого стресу теж невдовзі померла, батько ж у той час перебував у місцях позбавлення волі. Так восьмимісячний малюк опинився у дитячому будинку. Світленький, синьоокий хлопчик одразу припав подружжю до душі, хоча в нього також були вроджені проблеми зі здоров’ям. І коли їх почали відмовляти, бо ж є інші, «кращі» малюки, Тетяна навіть обурилася. Адже кожна дитина заслуговує на щастя мати батьків незалежно від того, якою з’явилася на світ. І сталося диво: всупереч похмурим прогнозам, хлоп’я благополучно «переросло» свою хворобу. І зараз цей кругловидий, непосидючий бутузик з великою цікавістю вивчає світ, який його оточує, досліджуючи дощові калюжі, ватагуючи над гусьми і каченятами та вовтузячись з іграшковим самоскидом, щоб бути схожим на тата-водія.

А коли повертається з роботи Володимир, з радісним вереском: «Тато приїхав!» вони обоє біжать до воріт, щоб пригорнутися до його міцного плеча і впевнитись: є людина, яка любитиме й оберігатиме їх завжди, що б не трапилось.

– Для дитини дуже важливі хвилини, проведені з батьками, – каже Тетяна Просіна. – Хоча часто можна побачити: діти живуть своїм життям, а батьки – своїм, сповненим праці й турбот, заради щастя синів і доньок. Насправді ніщо й ніколи не замінить їм тепла родинного спілкування.

Тому приклад цієї дружної пари не може не викликати захоплення. Бо, щоб виховати чужих дітей, як рідних, потрібно мати особливе серце...


Ганна МАКАРЕНКО.
Тячівський район.