Одна із них радісна – закінчення війни з фашизмом, інша ж – з присмаком полину. Адже саме у цей час проявив себе «вірус», проти якого не було ліків… Тоді й повстав Майдан, герої, котрі боролися за правду та справедливість. Революція людської гідності трансформувалася у війну нескореності. А остання завжди несе з собою втрати, біль, розруху.
Такі герої-атошники є і у невеличкому селі Теково Виноградівського району. Серед них стриманий, небагатослівний, поміркований інспектор прикордонної служби Степан Форос. Він разом із односельчанином Ярославом Мосоловичем боронив рідну країну в місті Красний Партизан, що на Луганщині.
Степан зізнається, що коли його призвали на службу в АТО, з’явилося почуття страху, однак його вдалося швидко побороти. Відтак він більше двох місяців пробув на передовій. А після повернення указом Президента України Петра Порошенка був нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
За час перебування Степана Фороса в АТО його родина не мала спокою. Чекали та молилися. Вірили, що молитви оберігають воїна у важкий час випробувань. Мати Степана Віра Форос згадує, що повертаючись із роботи, найперше бігла до екрана телевізора, аби дізнатися про перебіг подій у зоні АТО, мала надію хоч на мить побачити сина.
Нині Степан Форос каже, що єдине, чого бажає всім – мирного неба. Це не банальні слова, а виважені та вистраждані. Адже тільки побувавши на війні можна зрозуміти їх глибинну суть.
Серед тих, хто відчув гіркий смак пороху і Юрій Качур. Він 4 роки служив за контрактом у військовій частині у Виноградові, а коли прийшов час, не вагаючись, став механіком БМП у артдивізіоні 128-ї окремої механізованої гірсько-піхотної бригади. Спочатку Юрій служив у піхоті, потім перевели в артилерію. Близько трьох тижнів тримав оборону Луганського аеропорту. А після короткотривалої відпустки – Дебальцево… Побував і біля Красного Лиману та Щастя. Хлопцю, котрий виріс серед чудової притисянської природи, довелося упродовж трьох місяців «милуватися» пейзажами війни.
Сьогодні боєць пригадує, як приходили посилки з дитячими малюнками та листами. Ними, каже, обклеювали бліндажі. Саме оті нехитрі дитячі каракулі примножували силу Юрію та його побратимам. До речі, бойову ношу із хлопцем розділив Емануїл Орос із села Гудя, що біля Текова.
«Найбільше нас насторожували звуки тиші, було легше, коли чулися вибухи, клекотання зброї. Денне жахіття марилося і уві сні – віддавалися команди, лунав бойовий клич, – каже Юрій. – З тамтешніми жителями обмежувались у спілкуванні, адже не вгадаєш хто є хто».
Мама Юрія Еріка Ковчі довгий час навіть не знала, що її син служить на передовій. Відчула це згодом: телефонні розмови з сином стали скупими, короткотривалими.
До слова, у зоні АТО побувало 16 теківців.
P.S. За останньою інформацією, Юрій Качур та Емануїл Орос нині знову перебувають у зоні проведення бойових дій. Отож нехай їх оберігають материнські молитви.
Наталка ШКІРЯ.
с.Теково, Виноградівський район