Улюблена "Закарпатка" більше не виходить. Політичні амбіції виявилися нікому не потрібною грою на публіку, і вже вкотре газети нема. Про те, що таке улюблена газета краян, найкраще написав сам колектив у день народження газети - тієї, котру створювали ще наші діди, і, вочевидь, так і не оцінили сучасники. Сумно.
Чехословаччина, Австро-Угорщина, СРСР, незалежна Україна – усе це за час життя найстарішої обласної газети нашого краю. Роки, пережиті виданням, були і хорошими, і тяжкими. Її не раз закривали, перейменовували, різали поживому, потім вмикали реанімаційні заходи. Написати про її історію – шпальти забракне.
Тож нині з нагоди свого ювілею передаємо короткий спогад – як це було. Словами журналістів.
«Її любили й шанували. Нею гордились і радісно зустрічали. Переживали, коли опинялася в скруті, й чим і як могли – допомагали. Бо всім вона вірою і правдою служила, приносила в оселі розраду, вчила, як жити, як боротися за кращу долю. Любов – за любов. Вірність – за вірність. Ні, не всім вона подобалася. Мала й чимало недругів та лютих, підступних ворогів, її переслідували, цькували, карали, їй погрожували, забороняли жити.
Чому? За що? Бо голосу її лякалися. Правди й гніву людського боялися. Мову веду саме про правду, про народну новинку «Правда», що невдовзі стала «Карпатською правдою», а через літа – «Закарпатською правдою». Живуть іще люди, котрі пам’ятають і читали Газету, що писала про ті давні, дуже популярні бойові видання. Бачили, знали й про те, як їх сторінки безжалісно нівечила рука цензора, й виходила в світ газета з білими плямами. А часто-густо зовсім не виходила – весь тираж конфісковували, а інколи на довгі місяці газету закривали – умертвляли. Та вона знову воскресала, несла людям правду, живила надії...»
Такими щирими словами свого часу писав у документальній повісті «Як жила, боролася і вмирала «Закарпатська правда» колишній заступник головного редактора видання Микола Рішко, який, на жаль, не дожив трішки до 90-річчя рідної газети. Він чи не єдиний детально вивчав, чим жила газета, якій віддав багато років. Саме з його легкого пера та копіткої праці й відомо, що народилася «Закарпатська правда» 30 квітня 1920 року як друкований орган Міжнародної соціалістичної партії Підкарпатської Русі. «Відтоді й починається літочислення прогресивної преси нашого краю – «Правди» (згодом «Карпатської правди», «Закарпатської правди»). Її відповідальним редактором призначили Івана Мондока», – писав Микола Рішко у своїй книзі.
Газета висвітлювала життя регіону, була активним учасником всіх його суспільно-політичних процесів, жила тим, чим живуть люди. Уже перейменовану за рік «Карпатську правду» самі краяни залюбки розповсюджували, навіть збирали на неї кошти в разі потреби. Її читали в США, Канаді, Бельгії. Про довіру до неї писали самі читачі: «Нам дорога й мила ця покалічена цензорським олівцем «Карпатська правда».
І любили, і боялися Одні любили газету, інші боялися її. Тому – змушували замовкати. Доля видання нерозривно пов’язана з такими неординарними особистостями того часу, як Олекса Борканюк, Микола Климпотюк. Проте навіть їм не вдалося врятувати від закриття видання тяжкого 1938-го року.
Гортіївські війська змусили замовкнути видання. Як змушували – і не раз – потому ще то не одна влада, то біда.
Роки розквіту газети Микола Рішко описував так: «Настали нові часи. Чи не всі нині живущі краяни пам’ятають наступницю тих давніх видань – свою любиму рідну «Закарпатську правду».
Надходила вона в кожну бібліотеку, солідну й малу установу організацію, на фабрику й завод, у колгосп і радгосп. Щоденно з повними сумками листоноші міст і сіл навідувались у наші домівки, вручали свіжий номер «Закарпатської правди». Читали люди, читали. У ті добрі часи тираж газети сягнув 160 000 екземплярів.
Складним видався шлях «Закарпатки» за незалежної України. Був період, коли й не виходила. За останній десяток років від- родилася, активно розвивалася. Пріоритетом лишалося єдине: оригінальні матеріали. Не передруки з мережі Інтернет, а власні розслідування, пошук актуальних тем, цікавих подій, непересічних особистостей. Усе це через призму журналістського сприйняття трансформувалося в неперевершені оповіді, які й через роки цікаво перечитувати. Це – історія нашого краю, нашого життя.
2015-й «Закарпатка» створила власний музей (до нього наразі зібрані кілька десятків експо- натів), свій прес-центр, сайт, з’явилася на ресурсі української друкованої преси та регіональної журналістики Pressua.com, долучилася до низки проектів. Але найголовніше – не втратила свого читача, бо передплата видання продовжується з року в рік.
…Важко писати самим про себе. Виривати шматочки з величезної історії. Напевно, найкраще про видання сказав три роки тому колишній підчитчик, коректор, випусковий редактор та заступник відповідального секретаря «ЗП» Володимир Кривошапко: «Я прийшов до «Закарпатської правди», коли газеті ще й 60 років не виповнилося, а нині – вже 92 «стукнуло»... Так, роки летять... А «Закарпатка» була, є і, вірю, ще довго-довго буде. Бо хіба ж мислиме Закарпаття без своєї «Правди»?..
Мукачево.тудей