Колишня хустянка, а нині мешканка міста Саскатун живе в Канаді вже 9 років. Утім дискомфорту через те, що вона емігрантка, не відчуває. З її слів, переважна більшість населення країни кленового листя так само є переселенцями з інших держав, тож до українців там ставлення чудове. За кордоном головне – знати мову Читайте також: Як живуть і про що мріють вихованці Перечинської школи-інтернату Андрея Карнаух народилась і виросла на Закарпатті.
У Хусті закінчила школу, у Львові – відділення хорового диригування й вокалу музичної консерваторії. Музикантом є і її чоловік Микола. Певний час родина мешкала в місті Лева. – Не можу сказати, що в Україні ми не могли творчо реалізуватися. Було все: виступи, концерти, цікаве дозвілля. Утім коли народилися діти, а сестра чоловіка на той час уже жила в Канаді, ми вирішили виїхати за кордон, адже думали про майбутнє хлопців. Маючи шанс, шкода було б ним не скористатися. На той час старшому, Данилові, було чотири з половиною роки, а меншому, Денисові, – усього сім місяців, – ділиться думками жінка. Тож першою професією в новій державі у пані Андреї був саме догляд за синами. – Процес оформлення документів для еміграції дуже складний. Важко було також у Канаді перші два роки. Швидше, психологічно, у плані адаптації. Треба було досконало знати мову, тож я відвідувала спеціальні курси, поки діти знаходилися в садочку, – розповідає «Карпатському об’єктиву» колишня хустянка.
– Сини ж прижилися легко. Молодший узагалі Україну не пам’ятає, а старший певний час сумував за друзями. Проте навіть тут у нас українська родина, а діти відвідують двомовну школу. Загалом, як переконує Андрея Карнаух, система освіти в Канаді зовсім не така, як у нас. Загальноосвітня «альма-матер» включає 8 класів, а 9–12-ті вже вважаються вищою школою. Це ж стосується й галузі охорони здоров’я, яка є безкоштовною, однак страховою, тобто щомісяця певний відсоток зарплати перераховується на медичні потреби. Якщо ж немає полісу, то найдорожче, зі слів мешканки Саскатуна, обходиться стоматологія (полікувати один зуб коштує не менше 400 доларів). Українські пісні й танці в Торонто Наразі обидва сини пані Андреї вільно розмовляють не тільки англійською, але й українською, більше того, співають українські пісні й танцюють українські танці, адже у творчій родині без цього аж ніяк. – Якщо маєш канадський паспорт, перед тобою відкриваються двері у весь світ, однак рідний край завжди залишається в серці. У Канаді багато українців, тож ми не одинокі, у нас чимало друзів. Чоловік здобув тут освіту і є менеджером у будівельній галузі. Я ж зайнята у школі, чотири роки працювала у Конгресі українських канадців, вела церковний хор. Однак наші дипломи тут визнаються лише частково.
Потрібно пройти певну процедуру підтвердження освіти, згідно з якою здобуті в іншій державі знання оцінюються у відсотках. Відтак треба ще довчитися (не 5, а 2–3 роки, залежно від закінченого в Україні вишу), аби «захистити» диплом. Саме цим тепер я й займаюся, – каже 38-річна жінка. Андрея Карнаух веде в Канаді активне культурне життя, очолює дитячо-молодіжний колектив, їздить на фестивалі, записує диски. – Оскільки величезний відсоток мешканців нашого міста мають українське походження, творче надбання свого народу оцінити є кому. Тим більше, що культуру підтримує держава.
Тож Микола у 2010 році створив гурт «Рве греблю», а я керую колективом «Співограй», – каже канадка. – Пошиття сценічних костюмів, перельоти в інші міста, проживання в готелях нам оплачують завдяки грантовим проектам. Нещодавно, скажімо, допомогли записати диск, який коштує приблизно 6–7 тисяч доларів. До речі, минулого року разом із симфонічним оркестром та колективом «Ластівка» ми дали концерт «Українське Різдво». Захід був дуже видовищний і помпезний. Цьогоріч також плануємо зробити щось подібне. Крім того, у вересні з дитячим хором літали на «Bloor West Festival» – найбільший фестиваль у Канаді. Виступили дуже вдало, емоції досі переповнюють. В Україні ж родина Карнаух була тільки раз за весь час проживання в Канаді, тому пані Андрея мріє про те, аби найближчим часом побачити рідну землю, показати її синам. – До нас приїжджають як мої, так і Миколині батьки, – стверджує Андрея Карнаух. – Однак де б людина не жила, все одно думає про той дивовижний край, де народилася. Тому дуже хочеться відчути запах, як казала Леся Українка, «солодкого українського диму».