Олег Белейканич: У мене в міському воєнкоматі знайомий був. Я його попросив, щоб він зімітував, що на мою стару квартиру принесе повістку і я вдома покажу, що ось повістка і я пішов в воєнкомат. Начальник воєнкомата попросив мене написати заяву, що я добровільно пішов. По моїй спеціальності військовій не знайшли місця. Запитали, чи піду я замполітом в батарею. Я погодився.

Ольга Павлова: Тобто Ви хочете сказати, що розіграли для знайомих і родичів, ніби Вас призвали?

Олег Белейканич: Так. Це такий ще секрет насправді. Тому що я перед тим 3-4 місяці на Майдані був. Я розумію, що тут було важко. Було зрозуміло, що не дуже добре поставляться до того, якщо я піду далі цим займатися.

Ольга Павлова: Що змусило Вас на такий крок піти?

Олег Белейканич: А це щось всередині… Восени 13-го року, коли всі сиділи біля комп’ютерів, телевізорів, – я так само слідкував. Десь тут на пару акцій пішов і 10 грудня, коли був перший серйозний розгін на Майдані, я зранку це побачив. Тут же купив квиток у Київ.

Ольга Павлова: Тобто те, що Ви потрапили потім в армію, це як логічне продовження Майданових подій?

Олег Белейканич: Так.

Ольга Павлова: Куди Ви потрапили?

Олег Белейканич: Це 128 бригада. Зенітно… ракетно-артилерійський дивізіон. Я там однієї з батареї став заступником.

Ольга Павлова: Про Дебальцево. Ви теж потрапили в котел тоді?

Олег Белейканич: Так-так…

Ольга Павлова: Саме тоді було багато інформації, яка суперечить одна одній. Одні казали, що зробити нічого не можна було. Інші – що це спеціально спланована акція. Ви, будучи там, маючи певний досвід, можете оцінити ті події? Що це було?

Олег Белейканич: Насправді — такий же, а, може, ще більший бардак був і там. Всі ці мінуси розвалу армії проявилися більш рель’єфно. Якщо тут від якоїсь невпевненості та бардаку до якихось трагічних речей пройдуть іноді роки, то там це — години, а, може, хвилини.

Ольга Павлова: Хлопці, з якими мені доводилося спілкуватися, часто казали, що це — спеціально спланована акція: «нас спеціально винищують». Наприклад: «йшла батарея ворогів, ми мали змогу розстріляти, але не дали можливості». Коли говорили про Іловайськ, то казали, що бачили, як їх оточували, але не дали спочатку відстрілюватися, а вже потім, коли було пізно. Тобто чи дійсно це так, чи в них, може, нема досвіду і знань, а тому таке враження складається?

Олег Белейканич: Я думаю, що це відгук цієї модної теорії заговорів. Якщо б хтось щось хоч якось планував, то такого б бардаку не було. Можливо, в якихось локальних речах це було наслідком і зради… Все в житті — це наслідок того, що ми робили або не робили раніше. І це наслідок того, як ми ставилися до армії останні 20років. Ясно, що всередині якогось процесу ти лише бачиш те, що навколо. По різних причинах, — суб’єктивних, об’єктивних, — це важко оцінювати. Я багато з волонтерами спілкувався. І по батареї, і по дивізіону. Мав координацію цих зусиль. І я списки виставляв. Десь в порядку жарту, що нам треба: координацію, тверезість і мудрість. Це — чого там не вистачало поруч із панчохами, трусами, борщами…

Ольга Павлова: Чи можна сказати, що зараз уже набагато краща ситуація, ніж спочатку?

Олег Белейканич: Не взяв би на себе сміливість казати, що набагато краще. Але покращення є. Безумовно. Але на всіх рівнях, починаючи від ставлення до армії, далі — до формування особистого складу (маються на увазі воєнкомати) і так далі аж до начальника генерального штабу і до головнокомандувача… М’яко кажучи, є що покращувати…

Ольга Павлова: Є надія?

Олег Белейканич: А якщо надії нема, то навіщо завтра нам прокидатися зранку? Це насправді частина глобального процесу. Ми або станемо сільнотою, громадянським суспільством, державою, або ні. Я просто зараз ходжу, дивлюсь на всі ці процеси, спілкуюся з людьми. І дивлюся, що ми — як немовля на підвіконні. Ми не усвідомлюємо, що у будь-який момент можуть розвернутися обставини так, що тут буде те, що я бачив на сході. Може, і психологія спрацьовує так, що людина не хоче розглядати такі варіанти. А я насправді дуже цього боюся.

Ольга Павлова: На основі чого у Вас виникли думки, що на Закарпатті може бути така ж ситуація, які на сході?

Олег Белейканич: Ще коли в лютому ми приїхали сюди на пункт постійної дислокації, я ще трошки був від Дебальцева, від усього цього процесу схвильований, і коли зустрічався з друзями, то казав, що це до літа буде в нас. Оце те, що було 11 липня у нас в Мукачеві, — то насправді це був знак, до якого, я бачу, ніхто не прислухався. По суті висновків не зроблено. Нічого не відбувається.

Ольга Павлова: Що треба було зробити?

Олег Белейканич: Там багато рівнів. На рівні влади… Якщо там топ-менеджерів, умовно, поміняли, то то, що нижче… Насправді в Україні не вистачає нормальних кадрів. Але це треба було робити. А на рівні суспільних процесів — як це було до того, як гавкались, мазали один одного, я вибачаюсь, дєрьмом, так воно і є. Але це те, що не дозволяє нам домовитися. Суспільство тому і суспільство, що в ньому особистості домовляються. Це — основний стержень цього суспільства.

Ольга Павлова: Ви вирішили балотуватися від однієї з політичних сил. Чому?

Олег Белейканич: Це — один з інструментів, котрий дозволить нам ці процеси створення суспільства запустити. Якщо ми цього не зробимо, то є дуже вірогідлгний варіант побачити цю війну тут. Та війна — насправді її рішення не в окопах, не в бліндажах, не з автоматами і не з пушками, і навіть це рішення не в Києві. Воно – між тим, хто і як спілкується в цей момент в Ужгороді, В Херсоні, в Харкові, — будь-де. Зараз насправді той процес, який покаже: ми взагалі нація, суспільство, держава? В історії є багато моментів, коли суспільства зникали, держави зникали… Я усвідомлюю, що зараз ми — на такому хребті. Дуже є велика ймовірність, що зараз все розвернеться по-іншому, і через 50-100 років нас будуть вивчати як тих, що не змогли. А я б дуже хотів, щоб нас вивчали, як тих, що змогли і тих, що насправді поміняли світ. В Україні зараз є можливість і така, і така. Від кожного насправді: від мене, від вас, від тих людей, що ходять по вулиці, частина цього залежить. Ми зараз формуємо те, як будемо жити через 15-25 років.

Ольга Павлова з Ужгорода для «Громадського радіо»