Є діти, про яких згадують напередодні свят. Це діти, котрі не мають кому сказати слово «мама» чи «тато». Чомусь тільки напередодні Миколая в суспільстві активізується увага до тих, хто зростає без батьків. Представники влади, різноманітних організацій їздять до дитбудинків з подарунками. Хоча там чекають не стільки їх, скільки розуміння, тепла і ласки. Серед цих дітей далеко не всі йдуть на контакт, і це можна пояснити. Вони озлоблені на світ, на його правила життя, навіть на Бога, але перечити їм тут не слід. Вони – особистості.
Одне іноземне усиновлення за рікЗа поточний рік в Ужгороді було здійснено 9 усиновлень дітей, які перебували на обліку в Службі у справах дітей при Ужгородській міській раді. До того вони були вихованцями Перечинської загальноосвітньої школи-інтернату, Мукачівського дитячого будинку-інтернату і Свалявського та Чинадіївського дитячих будинків. Усиновителями здебільшого є люди середнього класу, вік усиновлених дітей – від народження до восьми років.
«Було й одне іноземне усиновлення: громадяни США усиновили шестирічну дитину з особливими потребами за направленням Міністерства соціальної політики України. Ніхто з українських громадян не виявив бажання усиновити дитину, тож вона перебувала на їхньому обліку», – розповів заступник начальника міської Служби у справах дітей Василь Годованець.
Що ж до інших двох форм сімейного виховання дітей – створення прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу, то, за словами директора Ужгородського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Івана Фленька, мешканці обласного центру не надто активно виявляють бажання їх створювати: «На сьогодні в Ужгороді є одна прийомна сім’я, однак нещодавно виконком ухвалив рішення про створення ще однієї. Кандидати вже пройшли навчання і визначилися з дитиною. Дитячого будинку сімейного типу в місті наразі немає».
Усі ті, хто виявив бажання всиновити дитину, створити прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу, проходять відповідне навчання в центрах соціальних служб. Після нього отримують статус, відповідну довідку і вже тоді звертаються до Служби у справах дітей для того, аби знайти майбутніх сина чи дочку. З переліку дітей, внесених до бази даних, вибирають інформацію про тих, котрі зацікавили, їдуть до певного дитбудинку, зустрічаються з ними, спілкуються.
Важливим є те, що діти, які перебувають під опікою, в прийомних сім’ях або в дитячих будинках сімейного типу, є статусними дітьми, тобто вони стоять на обліку як діти-сироти або діти, позбавлені батьківського піклування. Дитина, котру усиновили, втрачає цей статус. Як розповідає пан Василь, були випадки, коли дітям змінювали не тільки прізвище, ім’я, а навіть дату народження.
Найкращим, пріоритетним варіантом влаштування дітей і пан Василь, і пан Іван називають усиновлення дитини, оскільки тоді вона стає повноцінним членом сім’ї. У прийомній сім’ї або в дитбудинку сімейного типу названі батькі мають статус батьків-вихователів, але цей статус зберігається тільки до досягнення дитиною повноліття або до 23 років, якщо дитина навчається.
«Рідна дитина так ніколи не скаже»Ужгородці Ольга й Олександр через проблеми зі здоров’ям не змогли мати власних дітей. Довгі періоди лікування і спроби штучного запліднення не принесли бажаного результату. Тому вони вирішили усиновити дитину з дитбудинку. «Ми хотіли взяти дітей маленького віку, але на той час на обліку міської служби таких дітей не було. Ми звернулися до обласної, переглянули фотографії і, коли вже побачили тих дітей, то не хотіли чекати ніскільки. Поїхали до Чинадіївського дитбудинку, протягом двох місяців щосуботи їздили до них, спілкувалися, гуляли, гралися, возили гостинці», – пригадує пані Ольга.
За її словами, хоч на початку вони й мали бажання всиновити дітей, все ж за порадою спеціалістів зупинилися на варіанті створення прийомної сім’ї: «Старших дітей від неблагополучних батьків одразу всиновляти є великим ризиком, адже 90% схильностей передаються дітям. Ми пройшли навчання і три роки тому створили прийомну сім’ю. Дітки є рідними братом і сестрою. Тепер хлопчикові Іванкові 12 років, а дівчинці вісім».
Жінка зізнається, що перший рік спільного життя був дуже важким – діти були, наче їжачки:– Роки, проведені в дитбудинку, залишили відбиток на дитячій психіці. Діти не розуміли значення найелементарніших слів, понять, за розвитком відставали від своїх ровесників приблизно на два роки. Відколи живуть у нас, то вже забули про інтернат, про його розпорядок, звикли до домашнього. Ви би бачили, як мій Іванко гарно миє посуд! Коли прийшли до нас, то казали: «Мамо, ми тобі поприбираємо», – але вони так поприбирають, що я після того нічого не можу знайти (сміється – авт.).
Тепер часто у вихідні діти влаштовують батькам покази власних вистав, для яких спеціально виготовляють маски. Батьки вже не можуть уявити свого життя без Іванка і Катрусі, яких дуже полюбили. Діти, у свою чергу, теж відплачують непідробною любов’ю.
– Син не дозволяє мені, щоб носила важкі сумки, – вже маю доброго помічника! Дуже полюбляє мій запах – каже мені: «Мамочко, як ти гарно пахнеш!». А ще обіцяє, що одружиться на жінці, котра буде такою, як я. Cприймає мене як жінку-ідеал», – усміхається Ольга.
Хоч часом, як і в будь-якій сім’ї, між батьками й дітьми виникають певні непорозуміння, але подружжя їх долає, усвідомлюючи, що життя без дітей є одноманітним і не має сенсу.
– Якщо немає своїх дітей, то їх треба брати з інтернату, щоб не бути самим, а то життя минає і людина не реалізує своєї батьківської ролі. Буває – сидимо з чоловіком на кухні, а Катруся прийде до нас, сяде між нами, сильно обніме, а потім каже: «Мамочко, таточку! Я вас люблю, наша сім’я найкраща в світі!». Рідна дитина так ніколи не скаже, – вважає пані Ольга.
Їдьте туди, де вам раді!Якщо ви не належите до тих, хто наважується взяти дитину з дитячого будинку, то хоч у ці передсвяткові дні знайдіть можливість надіслати таким діткам подарунок або й самим поїхати до них, приділивши кілька годин спілкуванню, яке точно не забудеться.
Ужгородка Марина вже кілька років їздить до дитбудинку в Батьові й каже, що пережиті відчуття допомагають інакше сприймати світ та оточення:
– Особиста порада всім: холодними зимовими днями, у час, коли слова відради, співчуття, підтримки почуєш – ну, зовсім рідко, – їдьте туди, де вам раді. Справді, ці діти радіють від того, що до них просто хтось приїхав. Знаєте, їм таки важливіша моральна підтримка, ніж матеріальна, хоч і без неї не обійтися. Але важливо їх «моралізувати» не дорослими, вже досвідом нажитими лекціями й уроками, а простими, доступними прикладами зі свого життя. І головне – слухати їх, слухати. Ви навіть уявити не можете, як багато чого вони мають вам розповісти. Варто справді почути їх, перенестись у їхню реальність. Скільки болю у вас на душі! Так, може не такого, як у них, може, навіть не схожого, проте кожен біль залишає шрами, а особливо – якщо це біль з дитинства. Діліться з ними своїми переживаннями, радьте, розповідайте, як ви діяли в таких ситуаціях, чому варто не опускати руки. Звичайно, серед цих дітей далеко не всі йдуть на контакт, і це зрозуміло. Вони озлоблені на цей світ, на його правила життя, навіть на Бога. Вже з досвіду знаю, що перечити їм тут не слід. Вони – особистості. До речі, їхня свідомість у 6-8 років відповідає мисленню й аналізу 12-річних, а то й 15-річних. Чи часто усиновлюють діток з Батьова, не знаю. Діти перебувають там на тимчасовому утриманні – далі їхні справи переглядають і, залежно від обставин, чи повертають у сім’ю, чи переводять до інших закладів.
Насправді дітям ніякі блага, ніякі іграшки не можуть замінити одних-єдиних, але таких близьких людей – матір і батька. Саме їх у дитячому будинку не знайдеш.
Ольга ПАЛОШ