З героїнею драйзерського роману у нас було щось спільне на кшталт американської мрії. Мрії, яка зупинила час. Здавалось, він рухався проти стрілки.

У Атланті ступила на чужу землю, тримаючи іконку в руках. Я боялась вкусити кращого життя і залишитися в ньому назавжди.

Незважаючи на те, що шлях до “American dream ” був тернистим, вихід у «фінал» із закордонним паспортом – це згадка на все життя. Після отримання візи я ще більше почала вірити у добро і везіння. Саме «Одноповерхова Америка» Ільї Ільфа і Євгена Петрова стала каталізатором мого «хочу».

Виліт

І ось довгоочікуваний день 5 травня нарешті прийшов. Маршрут був звичайним: Бориспіль – Амстердам – Атланта – Алабама… Незвичайним залишилося відчуття всередині. В Америці пахло спекою і сиром з Макдональсу сусідньої вулиці. 20 годин у літаку зробили свою справу: я літала вперше, в результаті чого почувалася лимонною цедрою. Найперше, що вразило, це люди. Їхні відношення, настрій та манери. Американські фільми так зафарширували нам мозок, що, окрім зайвої ваги і пристрасті до фаст фуду, ми не знаємо нічого про цей народ. Мені усміхався кожен турист, перехожий чи продавець у “duty free shops” . Це магазинчики в аеропорту з крутими брендами і не менш «кльовими» цінами. Дестін зустрів мене тропічними пальмами і жагою сфотографуватись. Раніше усе це я могла побачити тільки по телевізору, а зараз стояла українськими підошвами на американському асфальті. «Пощастило» скажете ви, а я гірко зізнаюся, що була приречена змінитися, аби вижити там.

Програма перебування у Штатах була насиченою, виснажливою, проте цікавою і екстранеординарною. П’ятизірковий готель, орієнтації з безплатним ланчем і милом у вбиральні за 80 доларів зіграли першу скрипку на відмінно. Уже за тиждень я згадувала за Україну тільки тому, що батьки телефонували у «Скайпі». За кілька днів мене і кількох осіб з України розділили на групи; ми роз’їхалися в різні міста. Моя карта випала в Orange beach чи Помаранчевий пляж, який розкинувся на березі мексиканської затоки Атлантичного океану. Таксі за 25 доларів доставило мене у містечко з краєвидами аля «Беверлі Хілз». За вікном красувались доглянуті фасади і неповторні поштові скриньки «картонних» будиночків. Господар мого апартаменту уже чекав на подвір’ї і махав рукою. Я попрощалась з водієм і вдихнула: у повітрі віддавало чимсь схожим на зубну пасту з морською свіжістю. Містер Боб Фукуа показав будинок і ми підписали контракт на 4 місяці. У цей момент я зрозуміла, що вже за океаном, без батьків і будь-якого уявлення про те, чого чекати завтра.

Робота

Я працювала 32 години на тиждень у престижному супермаркеті «Publix». Спочатку він здався мені сектою для фанатиків з діагнозом «праце манія». Згодом я зрозуміла, що американці – це нація трудолюбів з життєвим кредо «make money». Деякі робітники працювали весь день з перервою 5-6 годин на відпочинок. Свої ж 3 вихідні дні я проводила в літургічних обіймах сну. Погодинна зарплатня, видача якої здійснювалася щотижня, могла радувати гаманці тільки тих, у кого був персональний номер.Кожен робітний його мав, і з’являючись у «Пабліксі» чи покидаючи його, повинен зробити check in. Ця система розроблена задля того, аби ніхто не спізнювався і чесно відробляв ті години, за які отримував гроші.

Перший місяць омріяного коду цифр я не мала (українська компанія запізно внесла мене у списки отримувачів). Відповідно я не отримувала зарплатні. Усе було б добре, якби щоп’ятниці я не платила 120 доларів за житло. З нетиповим проханням і щирими сльозами української провінціалки я звернулася до менеджера, який без проблем і зайвих розписок видавав мені гроші з кишені. Я не питала, чому і за що; з перших днів дізналася, що довіра у Штатах , як кров донора, – просто необхідна. Незабаром влаштувалася покоївкою в готелі, а згодом і касиром у сувенірному магазині. І там , і там я отримала безцінний досвід. Проте саме там вперше зіштовхнулася з несправедливістю і обманом. Окрім 40 годин у «Пабліксі» я працювала 32 години на 2-ох інших роботах. У день я могла прибрати максимально 8-10 кімнат, після чого мчала на іншу роботу, де виділяли всього 20 хвилин на ланч, за умови, що ти його більше не проситимеш. Практична відсутність відпочинку і мінімального сну позначились на здоров’ї і я казала собі досить. Та було пізно, вже наступного дня я впала з велосипеда і пошкодила ногу.

Це був знак «не поспішай» і чергові граблі, які навчили! У госпіталі я познайомилась з дівчиною з Молдови, яка також працювала покоївкою у «Sleep in». Тільки тоді я з’ясувала, що прибирання номеру коштує від 20 доларів. Втрачені час, гроші і здоров’я були єдиним мінусом на тій роботі. Спілкуючись з клієнтами, вивчила кілька слів іспанською і здобула навички, які використовую щосуботи в квартирі. З магазину з жорстким графіком, неможливістю розмовляти на робочому місці і суворим роботодавцем мене на певний час звільнили, адже поки робітник не зовсім здоровий, він погано виконує роботу. Я втратила можливість пересуватись на велосипеді і щоразу просила друзів, колег чи просто сусідів мене підвозити. Усі вони надзвичайно приязно погоджувались. З сусідами місіс Ненсі та містером Томом я й досі листуюся по е-мейлу. Американські друзі допомогли мені знайти роботу, де б я змогла сидіти. Потрапивши у тінейджерський колектив, навчилася малювати тату за допомогою хни. Саме там вдосконалила іноземну настільки, що могла відрізняти різні акценти і розуміти сленг. Щоразу з колегами ми обмінювалися новими словами рідними нам мовами. Через 3 тижні я знову могла ходити і повернулася в магазин.

Релігія

Перший вихідний я взяла тільки на екваторі літа, у свій день народження. Це було щастям: прокинутися в неділю, знаючи, що можеш піти до церкви і нікуди не поспішати. На жаль, дім молитви скидався радше на актовий зал, у якому пастор читав уривки з Біблії у рожевих шортах. Служба тривала півтори години; вони дискутували про роль Ісуса в нашому житті, а я губами проявляла «Отче Наш». Узагалі так звані церкви майже на кожному кроці. Усі вони відрізняються не тільки вірою, а й формою проведення молитви. У деяких священик разом з вами витанцьовує під музику, у деяких закликає допомагати дітям у Африці. Кожна служба має на меті наблизити людину до Господа; американці надзвичайно віруючі люди і вони завжди проявляють повагу до твоєї віри.

Їжа

Корінні жителі зазвичай снідають у Макдональсі, обідають у салоні своїх автівок, а вечеряють у ресторанах. Цікаво, що Макдональс у рейтингу найвідвідуваніших місць з фаст-фудом пасе задніх. Швидко і доступно : ціни помірні, а калорії виправдані. Замовлення доведеться чекати кілька хвилин, за які вас пригостять фірмовою стравою безкоштовно. Напої найрізноманітніші, але алкоголь вам продадуть тільки після 21-го року. Вода з льодом чи лимоном також не оплачується. Кожен офіціант відповідає конкретно за свій столик і вам ніколи не доведеться чекати своєї черги вічність. У середньому вечеря коштує до 20 доларів, а розмір чайових складає 10% від суми. Якщо у вас сьогодні день народження чи будь-яка річниця, то обов’язково повідомте про це. На вас чекатимуть приємні сюрпризи, бармен-шоу і смачне тістечко. Я завжди готувала щось вдома, найчастіше це були паста, овочеве рагу чи млинці з шампіньйонами. 25-30 доларів цілком вистачало, аби закупитися на тиждень продуктами.

Менталітет

Найважливіше, що я поставила у валізу під назвою «Досвід з США» — легка байдужість. Люди приїздять на дорогих авто, снідають у пристойних закладах абсолютно у простому вбранні. Статус американця ніколи не видадуть його взуття чи наявність швейцарського годинника. Їх абсолютно не хвилює, що ви думаєте про їхні погані звички, рівень ожиріння чи колір шкіри. Вони звикли усміхатися тоді, коли зовсім не смішно. Питатися, як ваші справи і чути позитивну відповідь. Адже песимізм чи тривала затяжна депресія тільки відштовхують їх, змушуючи думати про вас, як про диваків.

Подорожі

Я покинула сонячну Алабаму 15 серпня з квитком до Чатануги штат Тенесі. Побувала у Флориді, Джорджії, Індіані та Нью-Йорку. Пересувалася автобусом від 70 доларів. У середньому поїздка тривала від 12 годин. Це найдешевший спосіб подорожувати. Потяг коштує від 120 доларів і вище, тоді як літак від 150. Ви витрачаєте більше грошей, але економите свій час. Чого тільки зі мною не траплялось. Я забувала речі у транспорті, плутала автобуси і губила маршрут. Та разом з цим познайомилася з українцями, грузинами, білорусами, росіянами та корінними американцями за різних обставин і в дуже цікавих ситуаціях. Мені ніразу ніхто не відмовив про допомогу, незалежно від посади чи рівня іноземної кожен був люб’язний і толерантний. Наприкінці свого «тревел» я випадково за щасливим випадком потрапила у сім’ю емігрантів з України. Хочу підкреслити, що українці у Штатах змінюються тільки у кращий бік. Вони приміряють усмішку і одягають бажання працювати якісно, плідно і без хабарів.

Смак Великого Яблука

Про Нью – Йорк я б хотіла розповісти окремо. Мені випало побути там тільки 2 дні та разом з цим я встигла відчути, ще це за фрукт. Ми – українці дуже любимо контрасти. Ефект, коли зранку ти ще у Києві, а ввечері блукаєш яскравою Times Squire, пропорційний помідорам після капучіно або навпаки. Це місто, де життя б’є ключем 24 години на добу, 7 днів на тиждень.

Там я відчула себе на фініші того, через що пройшла в Штатах. Це була п»янка вишня на тістечку, це був тріумф і бутерброд собачого голоду втомленого туриста. Це були останні сили і перші можливості. Я губилась, шукала дорогу, не маючи карти, спізнювалась в аеропорт і пропускала потрібну станцію метро. Я бачила , як важко люди заробляють, аби протриматись.Спостерігала, як вони відправляють усі зароблені гроші родичам, не маючи після цього на що жити. Помічала й за заможних американців, які одним пальцем ловлять таксі і гуляють з пакетами дорогого одягу. Я була в stori «Apple» і помітила, як люди залежні від брендів. Дивилася на вогні «Великого Яблука» і чула сльози обікраного пасажира в поїзді. У Америці культ роботи. Менталітет такий: make money і неважливо як. Хтось одягає відверті костюми і розважає людей на вулицях, дехто розвантажує товар. Люди малюють туристів і просять чайові. А туристи сьогодні витрачають, а завтра лежать із собаками на тротуарі, просячи прихистку.

Дехто з моїх знайомих залишився у Штатах, вийшов заміж там чи влаштувався у коледж.. Але не тому, що обміняли свої культуру, віру чи країну. Тільки тому, що вони будують своє майбутнє. Колись і Україна так житиме. А поки що вірте у свої мрії, не соромтесь вчитися протягом життя і ставати Кимось. Бо життя таке, сьогодні ви прибиральник, а завтра найщасливіший прибиральник готелю «Plaza». Я не жартую, бо ваша платня складатиме 15 доларів за годину. Бій закінчено. Ось так я переборола свою кориду мрії. Повернулася, але зовсім не тією, якою поїхала.

Валерія Зенинець, студентка відділення журналістики, "Дзеркало Закарпаття"