Юні донеччани та закарпатці підтримують зв’язок, спілкуючись через добру традицію листування.
Війна на сході України – немов відкрита рана, що приносить біль і страждання кожному українцю. У ворожих планах ця рана мала бути вбивчою для всього народу. Але виявилося, що в боротьбі зі спільним горем, у прагненні до єдності та незалежності ми об’єдналися – і стали ближчими, ріднішими.
Наприкінці минулого року прикладом такого єднання стала зустріч молоді із двох найвіддаленіших точок сходу та заходу України. Очільники закарпатської та донецької поліції, Сергій Князєв та В’ячеслав Аброськін, влаштували теплий прийом юнакам та дівчатам зі сходу на мальовничій Свалявщині.
Для юних донеччан це було можливістю хоч на якусь мить забути про жах війни, вибухи та життя в напівзруйнованих домівках. А для закарпатців спілкування з однолітками зі сходу було не лише приємним, але в деякій мірі – доленосним. Розповіді про реалії життя в умовах війни, бесіди з паростками надій і сподівань на мирне та спокійне майбутнє розвіяли всі міфи про ворожість між сходом і заходом країни. Схожі мрії і плани підлітків стали основою неабиякої приязні та їхньої міцної дружби.
Донеччани поїхали, але спілкування друзів не припиняється. 19 грудня, в День Святого Миколая, Сергій Князєв та В’ячеслав Аброськін організували для свалявчан та маріупольців телеміст. А надалі, не зважаючи на відстань у понад півтори тисячі кілометрів, зв’язок між молоддю триває та міцнішає. Крім мобільного та інтернет-спілкування, гріють юні душі такі теплі, з часточкою душі, написані власноруч листи.
За згодою наших маріупольських та свалявських друзів, публікуємо фрагменти деяких і з них. Головне те, що між рядків, написаних дітьми, прочитуємо такі вже дорослі і вічні істини:
«Ті маленькі радощі, на які я раніше не звертав уваги, після зустрічі з дітьми Донеччини стали для мене більш вагомими, значущими. Я зрозумів, що найважливіше в житті – це спокій і мир в родині, можливість ходити в школу, гуляти по вулиці, не боячись за своє життя та життя своїх рідних…»
«Раніше мене дратувало, коли мама збирала мене до школи і цілувала перед однокласниками на прощання. Після зустрічі з донецькими однолітками, я зрозумів, яке це щастя!».
«Я з жахом слухала їхні розповіді. Усе те, що бачила на екрані телевізора чи чула з уст знайомих, стало раптом таким реально близьким, ніби відбувалось зі мною. Я відчула їхнє бажання прихистку, тиші, простого щастя, здоров’я рідних і тихоплинної буденності. Та важливо, що ми разом! Думаю, нашавзаємопідтримка тепер найважливіша...»
«Я досі пам’ятаю Ваші щирі усмішки і повні доброти очі».
Усі ці прості, проте надзвичайно щирі листи свідчать, що юнаки та дівчата сходу і заходу зрозуміли і відчули свою єдність на рівні серця, коли навіть без слів, розмов чи листів – одним лише поглядом – можна відчути те, що говорить юна, повна світлих надій українська душа.