…Усі наші співрозмовники перебували на так званій Дебальцевській дузі у складі 128-ї Окремої гірсько-піхотної бригади ЗСУ, разом з іншими підрозділами. Хтось пішов туди добровольцем, хтось командував підрозділами піхоти, хтось із артилерією відбивав атаки противника та громив сєпарів. Хтось навіть викрав ворожий тант… Хтось на колінах у землянці вів окопну хірургію. Хтось за місяць по тому з місією «Чорний тюльпан» збирав тіла та рештки по полях в окрузі…

Сказати, що їхні історії зачіпають за живе – значить, нічого не сказати. Уявити, що пережили ці люди – неможливо, як і неможливо також розділи біль тих, хто втратив тоді рідних чи побратимів. Але за рік по тому, крім болючих спогадів, залишається також чимало питань. І тих хто воював, і у тих, хто не дочекався… Чому не було вчасної й належної реакції на численні запити військових про підкріплення? Чому допустили утворення котла? Чому не спланували вихід раніше? Чому колону відступаючих не прикрили свої ж артилерією? І зрештою останнє питання. Яке тим не менше турбує усіх: хто й коли за це усе відповість?.. І чи відповість узагалі?...

{g}

Волонтери: «Якби був план виходу, то не було б «покинутих» блок-постів»У пам'ять про Дебальцевський котел 18 лютого в Мукачеві місцеві волонтери відкриють фотовиставку. Її зібрали з особистих архівів бійців та з матеріалів фотокореспондентів. Запросили ветеранів, аби разом згадати ті події, аби разом пом’янути тих, хто не вийшов з котла. А суспільству хочуть показати справжніх героїв.

Волонтер Людмила Бандурчак каже, що про ці події їм з колегами досі важко говорити, бо багато закарпатців не повернулися з тих боїв.

– Пам’ятаю, як у ті дні постійно тримали зв'язок із хлопцями. Отримуєш смс-ки від хлопців, що уже можемо не побачитися, а тоді найстрашніше, коли з цього ж номера телефонують. Старшно знімати слухавку, бо не впевнена, чи це дзвонить боєць, чи хтось з його телефона повідомляє про загибель.

Її колега Наталя Зотова каже, що ще більше болить, коли до тебе в розпачі дзвонять матері та дружини з благанням: дайте якусь інформацію про людину. А ти допомогти не можеш. І в військоматі не можуть…

– Хай не обманюють, – каже Зотова, – про те, що був план виходу із котла. Якби він був, не було б «покинутих» блок-постів, хлопців на яких просто не повідомили про відступ. Хто зміг, самотужки зорієнтувався і вийшов. А хтось не вийшов...

Мукачівські волонтери на той час були активним рупором бійців зі 128-ї, що знаходилася на Дебальцівській дузі.

– Ми почали інформувати про те, що хлопцям там не вистачає техніки, ще на початку січня, – каже Людмила Бандурчак. – Люди готові були стояти, воювати, просто просили підмоги, конче треба було підсилити цей напрямок. Писали запити, делегували депутатів Тараса Пастуха та Віктора Балогу.

– Із Міноборони на запити нам прийшла відповідь, що зброї у хлопців по документах досить. По документах, може її й досить було, але ми щодня говорили з командирами, які казали, що так у них є міномет, але він потребує ремонту, інше вже ремонту не піддається… Командири казали, що на папері-то уся зброя значиться, але насправді техніка не справна.

На той час поруч в Артемівську був добре оснащений склад зброї, але хлопцям її не давали, каже Людмила Бандурчак.

– Я чітко пам’ятаю день відходу, 17 лютого, майже погодинно. Знову переговори, знову якісь відмови. Ми усвідомлювали, що там знаходиться 5 тисяч людей, в оточенні, а їм не дають дозвіл на відхід. О 18-тій годині депутати прорвалися на зустріч з посадовцями генштабу, дозволу на той момент ще не було. А під вечір зв’язку із хлопцями в Дебальцевому вже майже не було, ще можна було до когось достукатися по Вайберу чи інтернетом Укртелекому. Зі слів хлопців, інтенсивність обстрілів була така, що неможливо було навіть говорити. Близько 21 години вечора пішов сильний тиск від громадськості. Тоді стало відомо про відхід. За розповідями хлопців, генерал Шаптало зібрав командування, аби малювати вихід, але все одно люди хаотично виходили. Різними напрямками , хто пішки, хто на транспорті. Ми чи не першими взнали що бригада вийшла. Я повідомила по ФБ інформацію про те, що хлопці вийшли з оточення, від генштабу цю інформацію повідомили після мене через дві години. Ми думали, що після цього нагородять усіх командирів, які виводили війська. Але героя дали тільки комбригу Шапталу.

«Після боїв у березні знайшли в тих місцях 56 тіл»Олександр Русин, волонтер місії Чорний тюльпан:

– На місця боїв в так званому Дебальцевському котлі ми дісталися у березні. Працювали там 26 днів. За той час знайшли понад півсотні тіл та решток. Їздили і збирали їх у місцях найзапекліших бій, там, де підривалася техніка, бо при цьому гине екіпаж від вибуху снарядів. Ми працюємо за інформацією, яку нам передають про бої бійці, що вижили чи їхні родичі чи інші волонтери. Багато тіл не знаходимо, бо багатьох ховають місцеві, якщо бій був поблизу села. Інший фактор: знищену техніку забирають на металобрухт, тіла чи рештки, що знаходяться в ній, також пускають під прес. Ще рештки розтягують тварини – здичавілі собаки та коти, лисиці. Серед загиблих під Дебальцевом знаходили бійців 128-ї та 30-ї бригад ЗСУ. На даний момент є інформація про те, що ще 2 військовополених залишаються в сепаратистів.

Точного списку втрат особового складу в Дебальцівському котлі нема. Результати наших розвідок ми даємо в гентштаб, але поскільки місія гуманітарна, вони не мають юридичної сили. Також передаємо військовим рештки для експертиз ДНК, на впізнання зазвичай приїжджають командири, родичі. Станом на вересень минулого року ідентифікували приблизно 600 тіл загиблих в боях з часу початку військових дій на Донбасі.

«Штучне дихання робили самі, руками, кров переливали у вену ту ж, яка вилилася з черевної порожнини – з пластикового стаканчика»Олександр Данилюк, військовий хірург:

– Я прибув в ті місця 4 січня із 15-тою медротою. Десь із другої половини січня почалися сильні обстріли, уже не було лікарні в Дебальцево, куди ми звозили поранених. Перелом стався 9 лютого, ми тоді відправили в лікарню 7 поранених, але їх розстріляли по звичайній трасі. Так ми дізналися, що в оточенні. Із того моменту почався відлік. Ми працювали в умовах польової хірургії. В криївці, розмірами 4, 5х2, 5, висотою в 2, 5 м. Мали журнал для реєстрації поранених, там записано 95 чоловік, але то не точна цифра, бо ми не завжди встигали занотувати. Із 10-го числа працювали безперестанку, останні півтори доби часу не було навіть на те, аби вийти з криївки. У нашій бригаді лікарів було 3 анестезіолога, нарколог, начмед, фельдшер, водій та я, хірург. Але там не важила медична спеціалізація, бо були операції, коли мені асистував водій. Коли поранених уже не було змоги вивозити, ми їх складали на стелажах прямо в криївці, штабелями. Перед відходом в цій криївці перебувало 14 медпрацівників та 26 поранених.



Одна з найважчих операцій була в останній день, 17 лютого. Мені привезли бійця зі складним пораненням внутрішніх органів, печінки. У нас на той момент уже не було потрібних медикаментів, тому наркоз йому скомбінували із того, що було, аби хоч якось його приспати, в результаті 3 із 4-х годин операції хлопець був в притомності, усе чув. Штучне дихання робили самі, руками, кров переливали у вену ту ж, яка вилилася з черевної порожнини – з пластикового стаканчика. З Божою поміччю операція завершилася успішно, я вийшов до командира сказати, що за 10 хв готовий взяти наступного пораненого. А він відповів, що поранених більше не буде. Ми будемо відходити на прорив.

Почали збирати наших хворих. Це була 11 година вечора. Вирушали опівночі. Вантажили поранених на машини, обезболювали на дорогу, а також давали ампулу з обезболюючим в руку, на випадок,якщо в дорозі сильно розболиться. Стабілізовували переломи.

Також клали їм в кишеню записку для медпрацівників, що мали проводити первинний огляд в лікарні,куди їх доставлять. Майже кожен боєць потребував повторної операції, адже у нас ні стерильних умов не було, ні ниток належних для зшивання внутрішніх органів.

В останню чергу я підійшов до Сашка Тарасюка, того самого, чию важку операцію щойно успішно завершив. Він спитав: «Ви мене залишаєте?» «Ні», - кажу. Для нього знайшли місце на кузові. Між трупами. Йому, до речі, не переробляли операцію. Рана навіть не загноїлася, хоча це такі умови – ти працюєш, а тобі на голову глина сиплеться…

За годину ми були готові. Була абсолютна тиша. Опівночі почали повільний рух. Десь за годину був перший обстріл, потім бій. Перші загиблі, поранені, до яких навіть ніхто не підходив. Я сидів на кузові з автоматом і чув, як влучають кулі в ящики з боєприпасами, які нам слугували прикриттям. Це була така безпомічність: сидиш, притиснувши автомат і молишся, аби куля не влучила. Ще один великий обстріл та бій стався десь о 5-тій ранку, на світанні. Зрештою, ми вийшли. Дивом жодного із поранених на нашій вантажів не зачепило, усі були живі. Коли прибули, склалося враження, що весь світ чекав на нас. Ми раділи, як малі діти. Я одразу пішов в лікарню шукати поранених, яких відправив напередодні, виявилося, вони не доїхали, їх розстріляли, весь екіпаж. Із 14 чоловік лишився один.

У Дебальцевському котлі зіграла роль проблема оточення. Усі чудово знали про цей апендикс, навіть солдати рядові про це говорили – не могло бути, аби командування про це не знало. Вони переконували, що не допустять другого Іловайська, Луганського аеропорту. А нам було не зрозуміло, чому не пустили по бойовикам «смерчі» чи «урагани», аби допомогти нам вийти без таких втрат. І досі не зрозуміло.

Тому про це потрібно говорити. Я тезисно занотував свої спогади про ті дні, написав книгу, готую її до друку. Суспільство має знати про те, що там відбулося. Мені боляче про це згадувати, потрібно оживляти спогади, які вже відболіли, але щоразу роблю це. Майже щодня останній тиждень телефонують журналісти – нікому не відмовляю в інтерв’ю. Хочу, аби про це знали. Бо це наша історія. Історія нашого героїзму, й одночасно – помилок, які так дорого коштують. Адже це неможливо собі уявити, аби в ХХІ столітті бути в котлах, при наявності усіх цих радіоприладів, зв’язку, неможливо, аби в наш час вести окопну хірургію. Це унікальні випадки з часів Другої світової.

Показово, що не нагородили багатьох хлопців, які втих подіях проявили себе, як герої. Мені було незвично бачити, як вони купують собі якісь фальшиві медалі, аби з ними прийти додому -- й показати сину. Так не має бути.

«Відходили якимись зигзагами, довжина маршруту була 15 км, ми ж здолали близько 60-ти км»

Олег Белейканич, військовий:

– Дебальцево – це суттєвий досвід. Ситуації, де люди можуть побачити щось більше, ніж у звичному житті. Письменники можуть це оформити словами – я ні, керуюся принципом, що висказана істина перестає бути істиною.

В ті місця ми прибули на початку жовтня 2014-го. Наша батарея розмістилася в 11 місцях – це були опорні пункти, звідки велися бої. Я постійно перебував у русі, їздив на ці пункти до хлопців. Тримали загальний зв’язок. Із самого початку організував координацію із волонтерами, мені пригодився бусик, який волонтери перегнали із Польщі.

Гаряче у нас стало вже у грудні, а з 19 січня почав втрачати людей. Помітили, що нема координації, хлопці вже бачили що не до доброго йде. Почали підключати громадськість, пробували достукатися до керівництва через нардепів.

Останні дні було вже ясно, що будемо відступати. Велися переговори, як саме це зробити. Тепер уже розумію, що треба було йти інакше. Вирішили відступати усі разом, однією колоною. Хто міг підривати техніку – підривав, палив, намагалися максимально пошкодити.

Масової паніки не було. Пам’ятаю, що була повня, дуже ясна місячна ніч. Усі вистроїлися в довгу колону, усе це бурчало, шуміло. Ми прийняли рішення йти пішки – зібрали цінні та особисті речі, документи. Перебігали від прикриття до прикриття. Насправді щосекунди очікував залпу – але його чомусь не було. Я розумів, що мають гатити із усіх сил – я б гатив на їх місці. Склалося таке враження, що вони дали нам якийсь шанс, дали нам відступити. Можливо, колись це й буде з’ясовано, але тоді таке відчуття було, бо шквал вогню з того боку міг бути більшим.

У нас не було доброї організації, колона часом ставала в пробки, надовго зупинялися. І сміх, і гріх – якось в черговому заторі пронісся поговір, що «йдемо на Полярну зірку». Добрий орієнтир в ХХІ столітті!

Маршрут ми долали якимись зигзагами, його довжина – я потім по кратах дивився, була 15 км, ми ж проїхали близько 60-ти км.

Причиною Дебальцевського котла був колапс у владі, так вважаю, який почався задовго до нього й триває досі. Коли 18 лютого побачив виступ Президента по ТБ, де він говорив про перемогу та організований відхід – відчуття були такі, наче це він в очі збрехав. Збрехав, починаючи з того, що цей конфлікт досі називають «АТО», ми, військові, не учасники бойових дій — а якісь «атошники». Щоб вам промути, це якби Порошенко приїжджав з делегацією в якусь область чи країну, а його оголошували не «Петро Порошенко», а «Порох».

Прикро, що ми не вчимося на своїх помилках, що ці уроки так дорого нам обходяться. А ще більш прикро, що ніяких висновків досі не зроблено.

«Знос стволів на зброї був неймовірним, недоліт снаряду 50-70м»

Роман Качуровський, молодший сержант, піхота:

– У найгарячіші дні боїв мене зачепило і я ще потрапив до числа тих поранених, кого була можливість вивезти з поля бою до найближчої Світлодарської лікарні. Нас битком набили 17 чоловік, й вивозили уже не по прямій дорозі, а полями, в об’їзд. Цікаво, що в той же день, коли нас з тої лікарні вивезли, її розбомбили.

Ми знали, що в оточенні, тому виходу своїх хлопців я дочікувався в лікарні, як почув, що вони вийшли, залпом випив стакан горілки і заплакав.

У мене поранення було не з важких – наскрізне в ногу, поцілив снайпер, просто з ним я не міг воювати. Ми стояли в Новоорловці, наш блок-пост був відносно тихий. Справа в тому, що місцеві нам помагали – й продуктами, й інформацією. Поруч жила бабка-гадалка, її син воював на боці сєпарів. Перед запланованим обстрілом він телефонував і казав: «Мама прячтесь!» Ну й ми теж ховалися. У нас був тихий блок-пост. На териконі поблизу нього поруч стояли два прапори – український та сєпарський. Але тихо у нас було лише до тих пір, поки не прийшли російські військові. Тоді почалися обстріли та атаки. Коректировщики у них були з місцевих, якось неправильно проінформували, сєпари промахнулись, знесли пів-села. Потім жінка, що неправильно навела, ще довго бідкалась, що через неї хати розвалило, людей поранило та когось навіть вбило.

Не раз думав про причини Дебальцевського котла. Досі не розумію, чому нам не дали артилерію, чому не посилили, адже ми неодноразово просили. Знос стволів на зброї був неймвірним, недоліт снаряду 50-70м. Один із стволів лупив банально по нас – тому хлопці коректували вогонь з похибкою на ці 50-70 метрів. Якби нам дали підкріплення, ми би втримали позиції, бо вони були добре розміщені. А коли стало банально не вистачати людей та пушок –і нові не прибували, ми зрозуміли, що справи кепські.

Із приводу медалей, які не видали хлопцям – а багато хто цього заслужив, тут ще грає роль така штука, як людський фактор. От зокрема, наше командування подало документи на нагородження, а нам відмовили лише тому, що полковнику, який розглядав ці документи, перед тим відмовили у нагороді. Хоча пост-фактум багато хто отримав відзнаки. Мені нагорода прийшла щойно на День Соборності.

«У цілого дивізіона було на слуху, що нас наверху «злили»

Сергій Кузнєв – капітан 128 ОГПБР, артилерія:

– У Дебальцевському котлі перебував в артилерії. Ми працювали по позиціях противника, штаб давав нам координати, ми вели вогонь. Нас довго не могли вичислити, засікли, проникнувши в тил. Одразу ж по нас пішов вогонь, розгромили. Ми не могли зрозуміти, звідки вогонь, думали, стріляють танками. Тепер уже ясно, що коректировку по нам давали із сусіднього лісу, а гатили здалеку із ракетних установок. Якби на той час мали досвід, цього би уникнули .

Працювали ми на виснаження. У дні боїв, найважчих, уявіть лишень собі, хлопці заряджали 140-160 снарядів. Кожен важить 50 кг, тобто це 7, 5 тон. Люди були настільки втомлені! Це ж тривало 9 днів, піторатижня пекельної праці!

Коли нас вичислили й накрили, за перші три години обстрілу я мав трьох поранених. Було прийнято рішення переводити батарею в інше місце. Ми потрапили під Вуглегорськ, він вже був зданий, але треба було прикрити позиції своїх. Тобто, ми опинилися на передовій і фактично без брої. Самі працювати не могли, стріляли по нас, ми зрідка відстрілювалися. Але дякуючи цьому вижив весь дивізіон.
Курйоз із танком, що вже став притчею, стався тоді, коли від командування почули, що ми нічого не робимо. Тоді вночі хлопці вийшли на позицію ворога й повернулися назад із танком. Я досі вдячний Богу, що ми не розстріляли своїх – спочатку не могли зрозуміти , що за танк.

Після цього нас перевели в Логвиново. Коли виходили звідти – також Бог поміг. Ми вийшли в 5 годин, а о 9-тій туди прийшли російські танки. Якби ми трохи затрималися – не зробили проти них нічого.

У цілого дивізіона було на слуху, що нас наверху злили. Це була чистої води диверсія від керівництва – залишити без підмоги, без посилення особовим складом… Потім бачив на складі ту техніку, яку ми відправляли на ремонт з поля бою – до неї ніхто й не торкався.
25 січня був перший запит від командування, аби надали зброю, просили підкріплення. Питали своїх командирів: хоч щось буде? Вони невпевнено відповідали: так. Але нічого так і не дали. Зі мною працювали хлопці з Луганського аеропорту. Вони перші казали: якщо не вийдемо, буде другий аеропорт. Вони виявилися праві.

Відповідальні за Дебальцевський котел – усе армійське керівницвто, аж до Президента. Його заява після виходу про «героїв» – ніхто її не сприйняв. Які ж тут герої, якщо ми здали позиції?

Я офіцер. Добре пам’ятаю армію до війни. Коли ставав в її лави тепер, думав, щось зміниться. Не змінилося нічого абсолютно. Так само бояться генералів, перевірок… А вони так само в кабінетах не знають ситуації на місцях і не хочуть її знати. До нас на передову керівництво приїхало один лише раз, коли було спокійно й не стріляли взагалі. Аби таких котлів не було надалі, потрібно поміняти усіх генералів. Там «толкових» 10%. Замінювати треба офіцерами, які пройшли Донбас. Тоді будуть зміни.

Тетяна Когутич, для Mukachevo.net