Письменник та журналіст Олександр Гаврош минулої суботи відсвяткував свої перші 45. Книги автора видавалися в престижних видавництвах, навіть екранізувалися. У його житті не бракувало конкурсів, фестивалів, премій, а деколи навіть гонорарів. Але найважливіше — досвіду відкривати багато дверей, навіть під час кризи знаходити сприятливий збіг обставин у житті. Про все це і дещо більше автор і розповість сьогодні нашим читачам.
«Мені не соромно за свої книжки»Ти починав із віршів. Якою зараз бачиш першу книжку? Чи хотів би щось у ній переінакшити, доповнити?— Напевно, більшість письменників починають із віршів. Дивлюся на першу книжку, що була доволі сміливою і називалася «Фалічні знаки», як на себе молодого.
Кажуть, що Бокаччо на схилі літ соромився свого «Декамерона». Людина змінюється, а видана книжка — ні. Мені не соромно за свої книжки, але розумію їхню недосконалість. Бо вдосконалення не знає меж. Ставлюся до них без пафосу і патетики. Люблю робити нові редакції, удосконалюючи текст. Адже письменник, якщо працює над собою, розвивається. Гоголь казав, що кожен текст має пережити сім авторських редакцій.
Ти відійшов від журналістики. Чому?— Це не я відійшов від журналістики. Це наша журналістика відходить в небуття. Сучасна доба принесла смерть паперовій журналістиці, а з нею і розлогим та аналітичним жанрам. Тепер усе звелося до коротких інформацій. А їх можуть продукувати всі. А я люблю думати, в тому числі й у журналістиці. Тепер «думання» нікому не потрібне, бо ніхто не хоче платити гонорар. А праця без оплати перестає бути професійною. Це вже хобі, аматорство. Професійна журналістика не може бути безкоштовною. Публікуюся на сайті радіо «Свобода» в рубриці «Точка зору». Там маю можливість висловитися з «гарячих» проблем Закарпаття.
Олександре, зараз працюєш у театрі. Чи варто нам чекати до театральної річниці якусь яскраву прем’єру?— Так, минулого року я зробив поворот у своєму житті і став працювати в муздрамтеатрі завідувачем літературної частини. Це дало можливість зануритися всередину театрального процесу — ідеальна робота для драматурга. Нині муздрамтеатр знову звернув на себе увагу. З приходом нового директора Василя Марюхнича ситуація в закладі поліпшується. З’являються цікаві прем’єри, зросла відвідуваність. Ще цього сезону хочемо відкрити малу сцену. В планах — дуже цікаві задуми, які можуть стати візитівкою театру.
«Закарпаття мало прописане в літературі»Працюєш із багатьма видавництвами. Чи має кожне з них свої методи роботи? Як казав один дослідник, таку собі «атомну бомбу» в боротьбі за читача?— Так, вигідніше працювати з різними видавництвами, бо, на жаль, вони мало уваги приділяють промоції книжки. А книжка — теж товар. І якщо її не пропагувати, то вона «загубиться» в книгарні поміж сотень чи тисяч подібних. Тепер мало книжку видати, треба її ще й реалізувати. А продавати в сучасних умовах дуже важко навіть харчі чи алкоголь, що вже казати про такий інтелектуальний продукт? Тому наклади зменшуються, ціни на книжку зростають. Невдовзі будемо свідками того, що вона стане поштучним товаром.
До речі, розкажи і про таку інтригуючу річ, як гонорар. Вона існує в столичному масштабі?
— Чим менший наклад, тим менший гонорар, бо автор отримує відсоток із книжки. Насправді це смішні гроші. Гонорар за книжку, над якою ти працював місяці, може становити кілька тисяч гривень. Але і це ще благо в порівнянні з тим, що більшість авторів змушені самі шукати кошти на свої книжки. Без їхніх зусиль вони би не виходили.
Письменникам не бракує рефлексій, а от сюжетів часто не вистачає. Звідки береш їх, з обох кишень, як Чапек? Із життя? Чи вигадуєш сам?— Ідеї приходять із повітря. Закарпаття має дві дуже великі переваги для літератора: воно — самобутнє, інтригуюче і мало прописане в літературі. Тому можна звідси не виїжджати, писати про нього все життя і до кінця не вичерпати всіх тем. Чим я і займаюся, адже майже всі мої твори — про Закарпаття.
Недавно вийшла твоя книга легенд у видавництві та в художній інтерпретації Олександри Гаркуші. Як вважаєш, така книжка має бути подарунковою? Презентацією брендів?— «Легенди Срібної Русі» якраз і є яскравим прикладом того, що Закарпаття має цілі нерозкриті пласти для красного письменства. І вони лежать на поверхні. Мені захотілося наші легенди підняти на рівень художньої літератури, зробити їх цікавим чтивом для сучасного читача. Олександра Гаркуша знайшла для цього оригінальну форму. Тому книжка стала подією.
Чи не хотів би поглибити фольклорну тему? Адже в нас багато народних перлин, які ще ніхто не бачив. Які, зрештою, ще можна назбирати по наших селах.
— Так, через те, що закарпатці не мали свого панства, література в нас починає зароджуватися тільки з ХІХ століття, та й то мертвонародженим «язичієм». Але народ безмовним не буває. Якщо нема письмової традиції, тоді широко розвивається усна. Маємо величезне багатство народних казок. Але нині вони на задвірках уваги.
Вочевидь, потрібна нова інтерпретація для сучасного читача. «Нова доба нового прагне слова» — як сказав поет. У книжці «Дідо-Всевідо» я спробував подати свої версії «страшних» казок. І це здобуло позитивний читацький розголос. Готую ще одну книжку такого роду, але вже з іншою ідеєю.
Як ставишся до літературних конкурсів? Бо тут багато точок зору. Наприклад, що талант все одно не залишиться непоміченим. Або ж, ніби всюди діє одне тільки кумівство-цімборство…— Чудово, що є літературні конкурси. Сам неодноразово беру в них участь. Не абсолютизую їхній рівень чи незаангажованість. По-різному буває. Але це гарна нагода спробувати свої сили на людях. До речі, згадувані вже легенди про закарпатські замки стали переможцями двох всеукраїнських літературних конкурсів. Так що це тільки додало мені впевненості в тому, що роблю.
«маємо кращих літераторів, ніж читачів»Чого не вистачає літературі Закарпаття?— Прочитаності. Наш край нині має кращих літераторів, ніж читачів. На жаль, цю проблему ми ніяк не можемо зрушити з місця вже півтора століття. Наші земляки мало читають. Навіть гарна книжка не зацікавлює закарпатців. Майже відсутня літературна критика. Вочевидь, це свідчить про ментальність нашого краю, яка зосереджена на матеріальних цінностях, а не духовних. Дається взнаки і найменша чисельність міського населення в Україні, яке більше прагне слова, інформації, власного розвитку. Тому й виникає парадоксальна ситуація, коли письменників-закарпатців більше читають за межами області, ніж удома.
У нас практично нема книжкового ринку. Все видається за рахунок авторських чи меценатських коштів, бо видавництво «прогорить», якщо видаватиме книжки за власні гроші. Тому що їх не розкуплять. А відтак і кількість виданих книжок в області знижується. Якщо раніше їх було навіть кілька сотень, то нині рахунок, напевно, пішов на десятки. Незабаром кожна видана у нас книжка стане подією.
Яким ти бачиш свій 2016 рік?
— Насиченим. Чекаю на вихід кількох книжок — не тільки в Ужгороді, а й у Києві та Тернополі. Сподіваюся побачити нову п’єсу на закарпатській сцені. Словацьке телебачення готується знімати казку за моїм сценарієм. Хочу цього року спробувати себе і в дорослій прозі. Для людини, яка любить працювати, роботи завжди вистачає.
Що думаєш про своє 45-річчя?— Що все ще тільки вчуся. Літературою я став займатися років десять тому. Видав двадцять книжок, але тільки нині підходжу до її розуміння. Література потребує самопожертви. Нею не можна займатися на дозвіллі. Це справа, якій потрібно повністю віддаватися. У літературі аматори не залишаються. Час — безжальний критик. Тому 90 відсотків книжок не доживають до другого видання.
РозпитувалаМар’яна НЕЙМЕТІ, газета "Новини Закарпаття"Фото Володимира ДУДИ