«Вовчий білет» за «незрілі» політичні висловлювання Олександре Владиславовичу, ви народилися в Києві, а перший виш закінчили у Сиктивкарі. Нетиповий вибір для столичного мешканця…

– Насправді відразу після школи я вступив на філософський факультет Київського університету, де провчився 5 років. Але диплом мені не дали: в 1985-му виключили за «поведінку, несумісну зі званням радянського студента» й піддали забороні на професію.

Що ж ви такого зробили?

– Формулювання звучало: «За не­зрелые политические высказывания».

Хтось доніс?

– Так. Тоді багатьох виключили. Студенти організували собі філософські четверги, під час яких обговорювали різні теми. Нічого крамольного ні в нашій поведінці, ні в бесідах не було, але… Під час обшуку в мене знайшли підкинуту заборонену літературу. Займалося цим КДБ УРСР. Ішло звичайнісіньке «підстригання газону» – приборкання майбутньої інтелігенції. Для залякування інших комусь не давали диплом, його видавали лише тоді, коли людина, працюючи на КДБ, вислужувалася.

Тобто вам теж пропонували співпрацю, і якби погодилися, все було б зовсім інакше?

– Звичайно. Я мав вибір і зробив його. Слід сказати, що до нашої сім’ї весь час була пильна увага органів. Річ у тім, що мій батько й репресований Іван Світличний, найвищий моральний авторитет шестидесятників, разом училися в Харківському університеті, товаришували, він був хрещеним моєї старшої сестри… Словом, отримавши «вовчий білет», я 3 місяці в Києві не міг знайти ніякої роботи, і батько порадив їхати за межі України, мовляв,там не такий жорсткий тиск КДБ. Так я у вересні 1985-го опинився в Комі АРСР, влаштувався на шахту. Спершу мене й сюди не хотіли брати, тільки за розпорядженням директора шахтоуправління, котрий виявився сином репресованого, став гірноробочим. До речі, вже наступного дня прийшов представник спецслужби, щоб поцікавитися, як поводжуся, але це був зовсім інший рівень. На шахті працював 5 років і з інтелігентного дитяти перетворився на зрілу людину, заробив собі окуляри плюс 5,5. Паралельно намагався поновитися в Шевченківському університеті, але постійно отримував відмови. Тож вступив на заочне відділення Сиктивкарського університету за спеціальністю «фінанси й кредит», а в 1991-му отримав перший фах – економіста. Ще до того мене обрали народним депутатом Комі АРСР, і я звільнився з шахти у зв’язку з призначенням головним спеціалістом комісії з економічних реформ Ради Міністрів Комі АРСР. Згодом став директором інформаційно-комерційного агентства. А коли Україна стала незалежною, наказ про відрахування мене й інших студентів скасували, тож склав держіспит і нарешті в 1992-му одержав диплом Київського університету ім. Т. Шевченка, уже другий.

Чотири вищі освіти й купа робітничих спеціальностей за плечимаАле й цього вам здалося замало…

– Та воно якось зачепило, знаєте. Так склалося, що мені знадобилися юридичні знання. Повернувшись на Батьківщину, став депутатом Київської міськради. Поки були мажоритарні округи, люди мене обирали сюди тричі – з 1994-го по 2006-й. За цей час закінчив аспірантуру Інституту держави і права ім. Корецького НАНУ, Українську академію держ­управління при Президентові України та юридичний факультет КНУ. Загалом маю 2 стаціонарні вищі освіти й 2 заочні. Хоча вважаю, що вища освіта одна, вона або є, або її нема. А далі все – опції, ти просто вдосконалюєшся в іншій галузі.

Цікаво, що ви свого часу так само завзято вдосконалювалися в робітничих професіях – навіть муляром були.

– Муляром працював ще під час навчання на стаціонарі в Києві. Мама померла, коли я закінчував 10-й клас, а нас п’ятеро дітей у сім’ї. Вступити я вступив, але пенсія по втраті годувальника закінчувалася у 18, тож довелося підробляти.Перший рік був бетонником, потім – муляром, вантажником на хлібокомбінаті, навіть підлогу натирав, а півроку працював вихователем гуртожитку в ПТУ. Мені виповнилося 19, а вихованкам – 18. Такі були мої університети. А взагалі в житті мені кілька разів доводилося починати все з нуля: після виключення з університету; коли повернувся з Комі АРСР; затим, пропрацювавши 3 роки начальником Головного управління з питань внутрішньої політики Київської міськдержадміністрації, з приходом Черновецького я знову пішов, фактично, на вулицю… Після того працював і в газеті, і соціологом, і помічником народного депутата, аж доки по квоті «Свободи» в 2014-му мене призначили головою Кіровоградської ОДА.

Із посади голови ОДА – добровільно в «Айдар»Ви там затрималися всього півроку й попросилися на фронт, про що писали всі ЗМІ. Було настільки важко чи просто взяли гору патріотичні почуття?

– Тут є дві важливі складові. З одного боку, я знав, що Порошенко по регіонах готує ротацію керівників ОДА, й уже думав, чим займатимуся опісля. І хоч ішлося, що мене направлять заступником десь у Західну Україну, тоді я себе бачив на фронті. Ми в Кіровограді сформували три тербатальйони – область надзвичайно патріотична. Але почали прибувати труни… Заяву про фронт я зробив, коли лютував Іловайськ. Не хочу єхидствувати, але саме в Кіровограді затримали івано-франківський батальйон, який тікав у шкільних автобусах, набитих зброєю. В ті дні наших у Іловайську давили танками, а вони їх мали прикривати. Та коли по них смальнули – розвернулися й утекли... Як зараз пам’ятаю маму, яка підвела на мене очі під час поховання вже 50-го нашого загиблого. Після цього на зустрічі з сім’ями АТОвців я сказав, що там зараз місце нашого покоління, а не наших дітей. Вони хай іще поживуть і народять нам онуків. Із вересня 2014-го заявив про складання повноважень голови Кіровоградської ОДА, а згодом був призначений помічником командира батальйону з правової роботи 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ («Айдар»). Мені казали: «Ви знаєте, що таке «Айдар»? Там треба очі мати на потилиці!» Але маючи досвід роботи на шахті, де трудилося чимало колишніх зеків, уявляв, як поводитися в такому середовищі. Тож я опинився в «Айдарі» й там, у Луганській області, ми зустрілися з Геннадієм Москалем, який потім запросив мене очолити Сватівську РДА, а перед тим, як мав їхати на Закарпаття, зателефонував і запропонував посаду заступника голови ОДА.

«На війні часто діє не закон, а його величність АКМ»З «Айдаром» ваш нинішній шеф тоді воював, адже, з одного боку, там зібралися відчайдухи, готові йти на прорив, а з іншого – представників батальйону звинувачували в військових злочинах...

– По-перше, «Айдар» єдиний із добровольчих батальйонів входить до ЗСУ. Всі інші – міліціонери, які не проводили військових операцій. Коли я прибув туди, 80% складу «Айдару» було не обліковано. Хлопці й дівчата, в тому числі відома всім Надія Савченко, прийшли в батальйон самостійно й не всі мріяли, щоб їх оформили. Серед них були і патріоти, і такі, котрі під розкрученим брендом діяли так, як їм хотілося. Причому деякі займалися й грабежами, вступали в перестрілки між собою, а потім представляли їх жертв як героїв, що загинули в боях. Все це було. Настане час, коли Гаага розглядатиме злочини всіх комбатантів і некомбатантів у цьому конфлікті. Але якщо підходити формально – ті численні епізоди, які приписують «Айдару» й які зокрема оприлюднював Геннадій Геннадійович, скоювали не військовослужбовці батальйону. Інша річ, що керівництво «Айдару» й «Правого сектору» не створювало належних умов, щоб не пов’язувати себе з особами, які «прилипли» до них. А під час не такої й довгої служби – півроку – я допомагав у розслідуванні загибелі необлікованих людей. Їхні родичі не могли отримати добру пам’ять і матеріальне відшкодування. Був навіть хлопчина, якому в перший же день негідники-дорослі видали зброю й послали в бій, вірніше, бойню на Веселій горі, де з 30 осіб загинуло 28, і серед них цей юнак, котрий утік із дому добровольцем, а мама його шукала… Іншого такого я зупинив, коли він устиг уже навіть контракт укласти й розчаруватися, бо бачив, що це не зовсім те, для чого він тікав у «Айдар». Я спрямував його в іншу частину, де точно знав, що командир дбає про своїх солдат і цього 18-річного хлопця прибереже. Зараз він старший солдат і хоче бути кадровим офіцером. Просто молодим треба знайти своє місце, а нам, старшим, – підказати, а не перетворювати патріотично налаштованих непідготовлених дітей на гарматне м’ясо. В «Айдарі» було багато добровольців, перед якими я низько вклоняюся. Чимало з них постраждали: одному в полоні відрізали руку, іншому – вухо. Я помагав таким хлопцям добитися статусу учасника бойових дій, бо вони не були оформлені. А стосовно злочинів – треба розуміти, що на війні часто діє не закон, а його величність АКМ. Людина зі зброєю – це і є закон. На жаль, у таких умовах проявляються не тільки найкращі, а й найгірші якості. З одного боку люди здатні на самопожертву, а з іншого – є й негідники та авантюристи. І це, безумовно, потребує оцінки. Але російська пропаганда й деякі наші ЗМІ вип’ячували саме негативні моменти.

Теорія малих справ у діїА як вам в Ужгороді – не почуваєтеся в провінції?

– У студентські роки я зустрічався з закарпаткою і в 1991-му після будзагону приїздив із нею сюди, багато чого дізнався про край. Тож коли Г. Москаль запропонував тут роботу – це не був зовсім непідготовлений для мене крок. Щодо Ужгорода, то колись він здавався більш доглянутим, хоча зараз робиться все, аби місто розквітало. І якщо там буде хоч маленький мій внесок – буду щасливим.

Які завдання ставите перед собою на Закарпатті?

– Як на мене, краще замість ста по­лум’яних промов у ім’я перемоги світла над темрявою запалити хоч одну свічку. Пам’ятаю, як молодим полемізував із батьком, чому він не пішов, як Світличний, проти системи. А він сказав, що обрав інший шлях – теорію малих справ. Поряд із якимись ідеологічними книжками випускав і такі, якими міг гордитися, зробив немало, щоб зберегти українську мову. А я ж чудово пам’ятаю, що в 70-ті роки в Києві йшло тотальне згортання всього українського, на весь район, який носив ім’я Кобзаря, були 2 українські школи. Уже тепер розумію: є час для категоричного вибору, а є – для роботи й тих самих малих справ, за які тобі, можливо, ніхто й не подякує. Що бачу для себе на Закарпатті? Приміром, є шедевр конструктивізму – будинок уряду, де нині розташовані ОДА й облрада. Але я зі здивуванням дізнався, що нема ні музею будинку, ні музею чеського кварталу, ні взагалі музею того періоду, який краяни згадують як розквіт області: за 20 років чехи зробили тут більше, ніж радянська влада за 46 чи Австро-Угорщина за півстоліття. Хотілося б, щоб такий музей був, щоб у цій будівлі стояв рояль, відродилися концерти класичної музики, бали. І бал «Європейська весна», який за підтримки Г. Москаля до Дня Європи відбувся в п’ятницю, поклав цьому початок. Я також активно долучився, аби зникло обридле риштування з філармонії, колишньої синагоги. Маю ще деякі плани, зокрема в галузі реформування системи охорони здоров’я. Розумію, що тон задає законодавча влада, але щось можна підхоплювати й упроваджувати. Правда, варто сім разів відміряти, перш ніж відрізати.

Це ви про оптимізацію?

– В тому числі. Й не тільки в галузі охорони здоров’я. Час не законсервуєш, і відставання негативно позначається на краянах. Так, боротьба за малі школи призвела до того, що Закарпаття з великим відривом пасе задніх за результатами ЗНО в Україні. Діти з гірських сіл 50 років тому ходили пішки по 10 – 20 км до школи й потім ставали академіками, а нинішні програють, навчаючись удома. Бо високу якість освіти в малокомплект­ній школі забезпечити важко. Або от лежать у мене папери: одна ЗОШ купила вугілля за 750 грн, інша – за 3 тисячі. А в Ільниці на Іршавщині в нас добувають буре вугілля, і якби використовували його, було б дешевше, плюс – нові робочі місця й податки, які повертаються в бюджет. Над цим усім треба працювати.

«Я одержую насолоду від роботи»Розкажіть трохи про свою сім’ю.

– Я одружився ще в Комі АРСР. Дружина – журналіст, працює в столичній щоденній газеті, тож вона – сучасна ділова жінка, яка постійно зайнята й любить свою роботу. Старший син Ярослав народився в 1992-му в Ухті, а молодший уже в Києві. Перший навчається в аспірантурі в Національній академії наук, він філософ, а другий закінчив бакалаврат на юрфаці в Шевченківському університеті.

Керівники вашого рівня дуже завантажені. Як відпочиваєте, коли така можливість з’являється?

– Здивую вас, але я одержую насолоду від роботи. Я працюю з людьми, і коли є зворотний зв’язок, коли вдається когось на щось надихнути – це колосальна підзарядка. Подяка від виборців, яким удалося допомогти, теж окриляла. Хоча бувають, звісно, не лише позитивні моменти. А для відпочинку люблю хороші концерти. Переконався, що на Закарпатті є колективи рівня Києва, той же «Кантус». Відвідавши малу сцену драмтеатру, побачив, що вже й тут щось можу знайти для себе. Не вистачає хіба опери. Загалом в області є численні таланти, але менеджмент кульгає. У всіх сферах.

Мирослава ГАЛАС, газета "Новини Закарпаття"