ї серце зупинилося 23 травня 2015 року, в суботу, приблизно о 18.37 в Ужгороді на вулиці Капушанській, коли прогулювалася з сином. Дощило. Символічно й те, що за півгодини до відходу за межу зірвала край дороги подорожник і поклала в кишеню спортивки. Ми його зберігаємо…
Олена Мейсарош (за чоловіком Фединишинець) народилася 4 березня 1945 року в Мукачеві. Її дитинство протекло в селі Середнє. Любила пригадувати, як із сестрою Емеке і братом Іштваном ходили до монашок на уроки музики; як у переповненому клубі, сидячи на підлозі, дивилися фільм «Тарзан»; як на кухні допомагали батькам чистити кукурудзу, капусту й квасолю; як прислухалися до журливих розмов, що їхні розкішні виноградники забрав радгосп; як батько ласкаво називав її Дакапуціфлінтошкою; як за домогосподаркою Ідушкою упадав листоноша Ондрішко; як бігали до річки купатися… А в зрілі роки в тяжкі для себе часи приїжджала в село, аби пройтися, подивитися на руїни древнього замку, крутнутися в центрі, поговорити зі старожилами, набратися душевних сил.
Навчалася Олена Мейсарош в Ужгородській ЗОШ №5, а в 1966 році закінчила українське відділення філологічного факультету УжНУ, згодом там же — й аспірантуру. Досліджувала казкові антропоніми карпатського ареалу, обряди і звичаї Зоряного Краю. Майже 30 років віддала Будинку народної творчості Закарпаття. Охоче їздила у відрядження. В журнальній і газетній періодиці опублікувала кілька сотень науково-популярних статей із народознавства й лінгвістики. Що цікаво: іноді підписувалася колоритними псевдонімами – Ілона Ченчі, Сара Мей, Бранко Горан, Кароліна Шорасйем, Терезія Орос.Тому й ми продовжували називати її Дакапуціфлінтошкою – коли просто так, заради гумору, а коли й для того, аби заспокоїти, розвіяти похмурий настрій.
Завдяки чоловіку-письменнику, з яким прожила майже 51 рік, і сама захопилася поетичною творчістю. Видала п’ять самобутніх збірок – «Танцює Жужіка», «Прийшов сезон патисонів», «Ув Енея чуб із сельдерея», «Мовить півень: буде стрітень» і «Чудернацькі голови на світі». Працювала над новою – з чудовою назвою «Бонжур, ажурний Ужгороде!» Особливо пишалася тим, що є правнучкою першого історика Ужгорода Кароя Мейсароша і його чарівної дружини Амалії Коллар, обожнювала їхні портрети роботи невідомого художника ХІХ століття, мріяла про вулицю імені свого знаменитого предка. Нарешті така з’явилася. В її кімнатці постійно висіли й найрізноманітніші карти Срібної Землі, України, світу, по яких, на жаль, мандрувала лише подумки. Звикла по вечорах усамітнюватися й грати на акордеоні, співати закарпатські народні пісні, українські, угорські, словацькі. Найімовірніше, що з цього симбіозу народився її улюблений крилатий вислів: «За паспортом я – словачка, за духом – угорка, за фахом – українка, за симпатіями – русинка, за темпераментом – циганка». Продовжити б: за натурою – безпосередня, споміглива, романтична, енергійна, відкрита для всього нового. Вона ніби експериментувала і з фантазією, складаючи з різних речей химерні композиції. Дуже любила готувати їжу, садити деревцята, квіти, зелень і ділитися враженнями, як це все росте.
Один милий верлібр Іліки-Оленки-Геленки Мейсарош починається так: «Карпати мої казкові, я – вічна ваша аспірантка…» Влучно, метафорично, перспективно…
Зболене серце альтруїстичної дружини й мами зупинилося рік тому. Але ми, подорожники, не зупиняємося на шляху до неї…
Чоловік Володимир
і син Михайло