Усі туристичні дороги на Міжгірщині ведуть у Синевир. Трохи менше двох десятків років мандрівники обов’язково повертали і на Чорну ріку. Тут мали можливість побачити музей лісу й сплаву, аналога якому практично у світі нема. Як не прикро, зараз у цьому чарівному куточку лише жалюгідні сліди унікального закладу, що вважається народною реліквією – пам’яткою зодчества…
Із сивої минувшини: ріка Чорна, бо забирала життяГордість навколишньої місцевості – смерековий ліс. Неозорий «зелений океан» і впав у око капіталістам-іноземцям, які забажали мати з нього зиск, транспортуючи високоякісну деревину у свої краї водними руслами за відсутності в минулі віки техніки. Побутує думка, що саме в 1830 році за проектом австрійського інженера Краузе на швидкоплинній Чорній ріці з’явилася гребля для сплаву деревини. Зводилася вона за допомогою сокир, пил і, звісно, руками роботящих верховинців.
Гідроспоруда складалася з комплексу будівельних конструкцій, технічних вузлів та механізмів. Перед загатою в утвореному озері-водозабірнику формувалися плоти (або на місцевій говірці «бокори») – зв’язані після обрубки гілля смереки. З’єднували їх кінцівки гужовками – ліщиновими мотузками, виготовленими попервах у печах, де їх випарювали, а потім викручували. Бокор складався по-різному, по 5–7 табел, деревина кожної з яких теж сягала неоднакових розмірів, як правило, залежала від замовлення клієнтів. Авангардна спаковувалася з найтонших і найдовших, інколи до 25 м, смерек. Тонкі кінці «стебел»-деревин були ведучими. Зі штучного ставу й стартували плоти, яких тут назбирувалося ледь не до півсотні. Ними управляли зазвичай три веслярі з одним-двома помічниками-резервістами. Під час запуску за командою ставника – працівника греблі – відкривалися шлюзи та допоміжні ворота гаті. З шаленою силою бурхлива вода несла бокори своєю течією. Через кожні 10 або 15 хвилин, залежно від величини (менші пливли швидше, а більші – повільніше), відправлялися один за одним плоти, зберігаючи між собою відстань у 1,5–2 км. Дистанцію від Чорної ріки до Колочави, яка вимірюється 30 км, пропливали за 2,5 год. Тут відбувалася перезміна бокорашів. Горяни-плотогони естафету передавали людям із низинного краю – хустянам, які гнали ліс голубою дорогою до Тиси, а відтак марафон продовжувався до Угорщини…
Довелося спілкуватися з синевирськими бокорашами, яких, на жаль, нині вже мало в живих. Григорій Кость, як і всі інші, згадував важкі випробування за лісосплаву, котрі випадали на їхню долю. Неодноразово траплялося лихо на крутих віражах, бо ріка, мов змійка. Плоти ставали дибом, коли не обминали скелясті береги, ламалися і розсипалися, як сірники, зачепивши замаскований водою поріг із брил. Бувало, що за таких драматичних випадків бокори налітали один на одного, ставалася трагедія. На узбережжях Чорної ріки то тут, то там ставили хрести. Стверджують, що через ці біди й походить назва річки. З покоління в покоління передається, що за далекого зведення греблі спалахнула й холера, яка теж забрала багато життів верховинців.
Радянська дійсність: зробили музей і… екологічну проблемуОстанній спуск бокора датується 1954 роком. Прадідівський лісосплав витіснив технічний прогрес – транспортувати деревину почали трактори й лісовози.
Міжгірський лісокомбінат ініціював перетворення греблі на музей, який відкрили в 1975 році, частково його реконструювавши.
У дорадянський час гідроспоруду двічі ремонтували – в 1922 та 1942-му, коли її додатково облаштували дашком. Під час останньої докорінної перебудови за існування СРСР у ній були виставлені як старовинні знаряддя праці й побуту лісорубів і лісосплавників, так і вже сучасніші, а головним експонатом вважалася сама гребля. Ремонтували її, до речі, стихійно, без проекту, бо плановики розрахунків запросили чималу суму, та й треба було чекати документи мінімум два роки, а партфункціонери бажали себе показати в ділі чимшвидше. Ризик виявився фатальним. Внаслідок того, що не було нормального функціонування шлюзів-воріт, котрих налічувалося один десяток, припинився нижній виток води. Шар намулу ріс із року в рік і сягав подекуди за два метри. Його, звичайно, можна було використовувати. Дослідивши сапропелеву масу, спеціалісти обласної станції хімізації сільського господарства констатували: дно Чорної ріки не просте, а «золоте». Намул міг стати скарбом для пісних гірських земель – за поживними якостями він майже не поступався органіці. Для підвозу еліксиру родючості на колективні угіддя на той час вистачало потужної техніки, та ба, ніхто не захотів «забруднюватися» дармовим добривом. У запасі був і «лінивий» спосіб: спустити намул Чорною рікою, але він міг нашкодити механізмам Теребле-Ріцької ГЕС – у Колочаві-Мерешорі стояла її бетонна гребля.
Горе гребліНайбільшу загрозу дерев’яній загаті на Чорній ріці повсякчас становили повені. У давні часи за експлуатації об’єкта природні катаклізми не завдавали значної шкоди. А за умовної діяльності в ролі музею за екстремальних дощових ситуацій насторога щораз посилювалася. Підступний удар дався взнаки в 1998 році, коли греблю ледь не вщент знесло – з її площі вціліла майже третина. Добре, що вдалося врятувати виставлені на ній експонати – наразі вони знаходяться у візит-центрі НПП «Синевир». Залишилися, дякуючи Богу, на березі й інші допоміжні музейні споруди – ризи-жолоби для спуску деревини, колиба лісорубів, дупло-холодильник у стовбурі смереки, якій, кажуть, 500 літ, рупа-яма, в котрій цілорічно зберігалася картопля – основний харч лісозаготівельників, конюшня для волів і коней… Поспіхом відтак почали зарубцьовувати рани стихії, але теж без відповідних наукових консультацій. За таких умов і чекай, що лихо потягне нове лихо. У 2001-му дещо зроблене знову паводок нищівно зруйнував – кошти викинули у воду Чорної ріки. Минав час, а музей виглядав сиротою. В один момент за його відновлення взялося новостворене комунальне підприємство, але роботи припинилися, бо, стверджують, було виявлено непорозуміння із законодавством. Тепер тут мертве затишшя.
Справедливо кажуть, що гаяння часу подібне смерті. Але всупереч усьому треба сподіватися, що врешті-решт відбудеться справжня реанімація культурного й освітнього музею з духом старожитності.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, газета "Новини Закарпаття"
Фото з мережі (музей лісу й сплаву на Чорній ріці