Така важлива сфера, як переробка твердих відходів, уже багато років залишається на рівні проектів, хоч всілякі фонди, інвестиційні програми жертвують великі гроші на поширення новітнього досвіду на наших теренах. Відтак відбувається спалах ініціатив. Зокрема, вже звучали обіцянки будівництва сміттєпереробних заводів у Києві, Сумах, Харкові, Вінниці, Чернівцях, Полтаві, Тернополі, Кіровограді, Хмельницькому та Дніпропетровську.

Десь уже навіть було затверджено техніко-економічні обґрунтування будівництва сміттєпереробних заводів, десь оголошені конкурси для інвесторів, але далі цього справа поки що не пішла.

"Ековерде". Перш ніж прийти на Закарпаття

У згаданому переліку перебуває ще один проект, який віднедавна стосується й Закарпатської області. Представники румунської програми управління відходами «Ековерде» запропонували місцевим радам Рогатинського та Калуського районів сусідньої з нами Івано-Франківської області інвестиційну програму з переробки ТПВ на умовах концесії. При цьому передбачається, що на території цих районів ТПВ будуть проходити тільки первинну переробку (сортування, тюкування), а для глибинної переробки відправлятимуться на завод у м.Бучач Тернопільської області. Однак на подібну інформацію відразу відреагував міський голова Бучача, мовляв, вона не відповідає дійсності.

З його слів, у Бучачі справді планується будівництво сміттєсортувального (підкреслюю, сміттєсортувального, а не сміттєпереробного) заводу без права спалювання і захоронення відходів. Він має працювати виключно на відходах, які будуть надходити з Бучацького району, що обумовлено в концесійному договорі, який на даний момент є чинним, і жодна зі сторін не має права його змінювати в односторонньому порядку. Тому, якщо компанія «Ековерде» завозитиме в Бучач сміття з інших районів, міська рада погрожує концесійний договір розірвати, а отже, завод у цьому містечку на Тернопільщині будуватися не буде. Зважаючи на це, зрозуміло, чому в Калуші досі не реалізовано нашумілий проект від «Ековерде». Але це не зупинило ініціаторів проекту, і вони вирішили зацікавити сміттєпереробкою закарпатців…

Багато «!» І ще більше «?»

Спочатку представник зацікавлених структур звернувся до депутатів Тячівської районної ради. Сама ідея, звичайно, припала до вподоби народним обранцям. У грудні 2013 року вже навіть була визначена фірма, яка безпосередньо займеться будівництвом сміттєпереробного заводу.

А через кілька місяців презентація проекту відбулася вже в Хусті й Хустському районі, де звернулися до депутатського корпусу з аналогічними пропозиціями про співпрацю, оскільки «найближчим часом», прозвучали запевнення, будуватиметься завод з утилізації ТПВ на Тячівщині, куди звозитимуть відходи з чотирьох районів – Хустського, Виноградівського, Міжгірського та Тячівського. (Цікаво, чи знають про ці задуми місцеві громади?).

Проте чим більше безхмарних перспектив описували автори проекту, тим настирливіше нагадували про себе всі аналогічні задуми в Україні, а також невтілені ідеї на Закарпатті. Скажімо, сміттєпереробний завод планувався у селі Яноші, де місцева громада під це навіть виграла євросоюзівський грант на чималу суму. Проте планам не судилося здійснитися. А ще раніше за участі австрійських інвесторів за таку ж справу бралася виноградівська районна рада. Були вкладені серйозні кошти в проектування, Київ виділив майже півмільйона для розбудови полігона з утилізації, а в перспективі й переробки сміття. Але навіть цей найбільш реалістичний проект спіткнувся на громадському обговоренні. Місцеві мешканці поставили своє вето на нього, після чого невикористані сотні тисяч гривень повернулися в столицю.

Тож калуський проект від «Ековерде» вже не перший, який пропагується в Україні. На його презентації, до речі, побував генеральний директор «АВЕ Виноградів» Адальберт Жидик. Вивозом та утилізацією сміття очолювана ним фірма займається майже десять років. Ситуацію в цій галузі він, мабуть, знає краще за інших, оскільки знайомий не лише з теорією, але й практикою в організації збору сміття.

— Чесно кажучи, — каже пан Адальберт, — під час презентації виникло чимало запитань. Особливо, коли у виступі зазвучали слова про десятки мільйонів євро на будівництво кожного із семи сміттєпереробних заводів. Викликали сумніви й орієнтовні ціни за послуги населенню. Даруйте, але вивезення відходів ніяк не може коштувати лише 4 чи навіть 10 гривень на місяць. Це буде надзбитково для підприємства. Є й питання до концесійних умов. Виходить, що підприємство матиме виняткове право працювати в регіоні без допущення конкурентів. Цікаво, як це узгоджується з антимонопольним законодавством?

Разом з тим, у ході презентації так і не було з’ясовано, де закладено хоча б фундамент одного з дев’яти обіцяних сміттєпереробних підприємств? Скільки коштів реально пішло на виконання проекту? Чи має калуське підприємство базу й досвід, що викликає довір’я у виконанні масштабного проекту? Ствердної відповіді на ці та інші запитання ніхто не дає.

Єдине, що не викликає заперечень, – європейський метод сміттєпереробки потрібно впроваджувати. Але робити це слід фахово, зі знанням справи та врахуванням рівня екологічної культури.

Василь Горват