34-річна мешканка Закарпаття, ріст якої близько 130 сантиметрів, знає мову домашніх тварин, любить подорожувати і мріє побудувати будинок в своєму селі.
У житті Лізи Стерчо були дуже непрості періоди: батькам вона виявилася абсолютно непотрібна, тому потрапила в дитячий будинок, потім бродяжила... Але Ліза залишається позитивною і оптимістичною людиною, яка навіть про найважчі моменти своєї долі розповідає з посмішкою.
Зараз у цієї життєрадісної жінки багато друзів, а в дитинстві, коли однолітки сторонилися її через маленький зріст, їх замінювали собаки. Тому Ліза знає не з чуток, що якщо люди можуть обдурити або образити, то собаки - ніколи.
«Час від часу зустрічаю колишніх кривдників. «Пробач, - кажуть. - Забудь, що було»
У липні їй виповниться 35. У Лізи ріст всього близько 130 сантиметрів. Як у дев'ятирічної дитини. Але вона не комплексує з цього приводу, навпаки, бачить у ньому переваги.
- Колись я дуже-дуже хотіла вирости, - посміхається Ліза Стерчо. - Але давно вже перехотіла, адже при такому рості куди завгодно пролізти можу.
На моїй співрозмовниці кофта із зображенням двох собак.
- Це подарунок, - пояснює вона. - Всі в курсі, що я люблю собак, знають історію мого народження. Тому так і називають - Ліза з собачої будки. Коли мама народила і забрала мене з пологового будинку, то віднесла не додому, а ... поклала в собачу будку біля багатоповерхівки. Якась жінка, що жила в одній з квартир, зробила будочку під своїм балконом, щоб підгодовувати бродячих собак. Того дня вранці винесла їм корм, дивиться, а одна собака не виходить. Заглянула жінка в конуру, а там - маленька дитина! Виманити собаку звідти не вдалося - вона нікого до мене не підпускала, тому довелося викликати міліцію. Тільки коли псині дали снодійне, мене змогли забрати і відвезти назад, в пологовий будинок.
Коли я виросла, то знайшла ту жінку, спілкувалася з нею. Вона жила біля універмагу «Україна» в центрі Ужгорода. На жаль, її вже немає на цьому світі...
Мати знову забрала свою дочку з пологового будинку, але ненадовго. Ліза «кочувала» по дитячих будинках та інтернатах, відчувши на собі всі «принади» тамтешнього життя.
- Поки я була маленька, старші діти знущалися наді мною, їжу відбирали, - каже Ліза. - Так в інтернатах було прийнято. А коли підросла, хлопці почали чіплятися, навіть намагалися згвалтувати. Я скаржилася вихователям, але вони не вірили. Або робили вигляд. Тому я просто тікала з інтернату - на десять днів, на місяць. Поки не зловлять. Ходила по місту. Бувало, поверталася до своїх батьків у село Розівка біля Ужгорода. Але після першої ж п'янки вони мене виганяли. Харчувалася тим, що дадуть люди за роботу, - я ж ніякої праці не боюся. Траплялося, що цілими днями навіть крихти в роті не було, якщо заробітку не знаходилося. Тому-то і така маленька - через погане харчування в дитинстві.
Пам'ятаю, одного разу в міський парк на гастролі приїхав зоопарк, і я попросила сторожа дозволити подивитися на звіряток. «Гроші є, - запитав він. «Ні, але можу чимось допомогти, територію, наприклад, прибрати». Він дозволив зайти саме в той момент, коли тварин годували. Маленькій мавпочці дали хліба, і я від його виду впала в голодний непритомність...
Мене періодично повертали в інтернат, звідки я знову тікала і бродяжила. Якось потрапила в реабілітаційний центр, і одна сімейна пара, чий син теж там лікувався, запропонувала пожити у них. Сказали, що буду їм за рідну дочку. Насправді ж використовували мене як служницю. Потім господар зі своїм братом напилися і почали чіплятися. Я пішла і знову потрапила в інтернат.
З одного боку, в інтернаті добре - таки дах над головою, їжа, навчання. Але коли згадую жорстокість дітей... Частина моїх однокашників згодом потрапила до в'язниці, хтось бомжує, а хтось живе в гуртожитку і перебивається випадковими заробітками.
Час від часу зустрічаю колишніх кривдників. «Пробач, Ліза, - кажуть вони. - Забудь, що було».
Прихильність до собак у мене з'явилася ще з тієї самої буди, в якій мене знайшли, і залишилася назавжди. Я і в інтернатах з ними дружила, і коли бродяжила. Люди можуть обдурити або образити. А собаки - ніколи!
Одного разу, проходячи біля звалища, почула жалібне скиглення - хтось викинув маленького цуценя. Я підібрала і вигодувала його. Думала, що це дворняжка , а виявилося - породиста німецька вівчарка! Назвала її Джесікою, ми пробули разом кілька років. У той час в парку з собаками займався дресирувальник, і я, спостерігаючи за ним, видресирувала і свою Джесіку. Та так, що дресирувальник сказав: «Твоя вівчарка виконує команди навіть краще, ніж мої собаки». Джессіка була дуже красива і розумна, у мене багато разів хотіли її купити. Але хіба друзів продають?
Один час ми навіть разом працювали. На будівництві знадобилася сторожова собака, і нас взяли «на посаду» разом. Жили там же. Джессіка гріла мені ліжко, спали ми з нею в обнімку. Вона захищала мене від хуліганів. Раніше, коли я бродяжила, цигани запросто могли побити, познущатися і щось відібрати. А при вівчарці вже не сміли. Потім мені довелося відлучитися з будівництва на деякий час, і сторож Джесіку продав. Шукала я її і в Ужгороді, і в ближніх селах - безуспішно. Джессіка сниться мені досі. Це була найкраща собака ...
«Коли бродяжила, часто доводилося ночувати на горищах разом з кішками»
- Раніше, коли я бродяжила, часто доводилося ночувати в під'їздах і на горищах разом з кішками, - розповідає жінка. - Тому добре знаю і їх повадки. Кішки - незалежні, вони самі по собі, а собаки - вірні, віддані. Вони так часто виручали мене!
У дитинстві я потрапила в аварію (їхала в мікроавтобусі, в який врізалася машина) і сильно розбила голову. Коли лежала в лікарні, подружилася у дворі з собаками, навіть підставляла їм голову, щоб зализували рани. І ось подивіться (Ліза перебирає своє волосся. - Авт.) - Жодного шраму не залишилося! А одного разу собака врятувала мене від смерті. Ми гуляли на околиці міста біля військової частини, і я провалилася в залитий водою каналізаційний люк. Зачепилася за край, а вибратися не можу. Тоді покликала собаку, схопила її за хвіст, і вона витягла мене.
Ліза не тільки розуміє собак, а й спілкується з ними, причому на «собачій» мовою.
- Я навчилася цьому в дитинстві, коли проводила з собаками багато часу, - пояснює Ліза. - Ми гавкали один на одного, немов розмовляли, і пси мене розуміли. А ще у мене буває таке: коли відчуваю біду чи сумую, можу завити. І боюся блискавки з громом. Це, напевно, від собак передалося ... Одного разу під час дитячого походу в гори до наших наметів серед ночі прибігла зграя бродячих голодних і агресивних псів. Всі перелякалися, а я вийшла до собак і пояснила, що тут їм шукати нічого. І зграя втекла геть.
Ще про один приклад надзвичайних здібностей Лізи розповів її знайомий, житель Ужгорода Володимир Сергачев.
- Кілька років тому, коли ми з родиною переїхали в новий будинок, паркан навколо нього ще не стояв, - розповідає Володимир Сергачев. - Я поїхав у відрядження. Вдома залишилися дружина з дітьми. Ми тримали для охорони невелику собаку - дворнягу. Одного ранку дружина відкриває двері, а у дворі - величезний ротвейлер! Злий, гарчить. Вона спробувала його прогнати, навіть каміння кидала. Не йде! Два наступних дня дружина і діти пробиралися в будинок і на вулицю "з боєм" - махаючи палицями і кидаючи каміння. А потім ротвейлер поліз до нашої собаки і заплутався в ланцюзі. Дружина викликала міліцію. «Це не в нашій компетенції», - заявили представники правопорядку. Ротвейлер нікого не підпускав. Що робити, ніхто не знав. Тоді мені порадили зателефонувати Лізі, яка відразу зголосилася допомогти. Потім дружина розповіла, що Ліза безстрашно підійшла до ротвейлера, звільнила його від ланцюга і відвела з собою. Агресивна тварина, до якого побоялися підійти міліціонери, дозволило маленької тендітній жінці спокійно відвести себе з двору.
Про надзвичайні здібності Лізи я дізнався випадково. Ми належимо до однієї релігійної громади, один час я займався дозвіллям дітей, і Ліза допомагала. Якось ми пішли в похід з ночівлею. Серед ночі почалася гроза - грім, блискавка, сильний вітер! Ліза злякалася і несподівано ... загавкала. Я спочатку не зрозумів, подумав, що вона так жартує. А потім ми розговорилися, і я дізнався про її минуле, яке мене вразило.
З Лізою ми знайомі вже майже десять років. Зараз вона серйозна і відповідальна людина, на яку можна покластися. Хоч і виглядає, як маленька дитина.
«Раніше тварини мені допомагали, а тепер я їх виручаю»
Кілька років тому Ліза залишилася без батьків. Спочатку загинув батько - він був паралізований і згорів у власній хаті під час пожежі. Сусіди розповідали, що будинок у п'яному угарі могла підпалити мати, однак правоохоронці кваліфікували подію як нещасний випадок. А два роки тому померла і мати - її знайшли в Ужгороді під пішохідним мостом. Ліза дізналася про це лише після похорону ...
Останнім часом жінка зайнята в релігійній громаді - допомагає інвалідам, займається господарством, вигулює домашніх тварин.
- Нещодавно про мене написав місцевий інтернет-сайт , так що я тепер нарозхват, - посміхається Ліза. - Різної роботи помітно додалося, але найбільше я люблю возитися із собаками. Колись вони мені допомагали, а тепер я їх виручаю. Можу навіть сама, до приїзду ветеринара, зробити укол. Та так, що песики навіть не відчують: поглажу, приголублю, помасажуйте те місце, а потім раз - і готово! Знаю «особисто» багатьох бродячих собак в Ужгороді. Коли зустрічаю їх, граю з ними або пригощаю чимось смачненьким.
А ще Ліза дуже любить подорожувати.
- Кілька разів ми з нашою громадою їздили в Ніредьгазу (місто в Угорщині на кордоні з Україною. - Авт.), - каже жінка. - Побували в зоопарку і аквапарку. Мені для цієї поїздки закордонний паспорт зробили. Ой, як там красиво, а скільки різних звіряток!
Ліза живе у своєї хрещеної матері неподалік Ужгорода, але мріє про свій невеликому будиночку. Вона навіть знайшла в Інтернеті виставлені на продаж обшиті деревиною дачні контейнери.
- Такий будиночок можна поставити на моїй ділянці в Розівці, на місці згорілої батьківської хати, - ділиться своєю заповітною мрією Ліза. - Він невеликий, але для мене як раз. І тоді я змогла б посадити навколо овочі та фрукти, завести курочок та іншу живність. От було б добре! Вартує будиночок чимало - від 35 тисяч гривень, але частину грошей я вже зібрала. Вірю, що коли-небудь моя мрія збудеться ...
P.S: Коли матеріал готувався до друку, стало відомо , що після передачі про Лізу Стерчо на центральних телеканалах їй запропонували попрацювати в Києві і паралельно спробувати отримати педагогічну освіту. Ліза погодилася. Вона вже в Києві.