Так, крім загальновідомого повір’я про те, що камінь, кинутий в озеро, викликає бурю, говорять, що озеро це було місцем, де зводили рахунки з життям десятки самогубців, які, тим самим, заключали договір з чортом і навіть ламали взимку на озері кригу. Ще говорять, що з дерева, вимоченого в водах Несамовитого робили найдзвінкіші трембіти.

Свято вірять у це жителі навколишніх сіл. Кажуть вони, що душі всіх людей, які на себе накладають руки (повісяться, втопляться) або заберуть у когось життя, потрапляють у Несамовите. Кажуть, що коли кинути в озеро камінь, тобто потривожити душі грішників, то з’являється з нього білий вершник на білому коні і починає навколо гарцювати. Де кінь ногою ударить — там відлупуються від скель великі шматки льоду. Тоді вискакують з водяної безодні душі грішників, напаковують той лід у великі міхи і розлітаються темними хмарами від Чорногори на всі боки. Де розв’язують торби — там гатить з неба град. А ще кажуть, що коли хтось помирає гріховною смертю, то його душа каменем летить у озеро. І тоді теж всі його мешканці громом і градом з озера вітають в такий спосіб поповнення.

Тільки жителі Бистреця, Дземброні, Зеленого та інших причорногірських сіл знають, яку шкоду їхнім невеличким присадибам приносить влітку град, що його народжує Чорногора. І тому ніхто з них в так звані громові свята не візьметься ні до якої, навіть домашньої, роботи. А коли вже гроза пройде селом, то вони з цікавістю роздивляються в кого яку шкоду град наробив. Та з гордістю вихваляються, що у тих, хто істинно вірить у бога, святкує у всі великі й малі свята і шанобливо ставиться до громовиць, — шкоди стихія не наробила ніякої. І не дай боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями, що пробував кидати камінь у Несамовите. За то гуцули по голівці не погладять.

А з озером так є: дуже часто в обідню спеку, коли на небі ані хмарки, через якихось 20-30 хвилин погода збіситься і така гроза з вітром насунеться, що не знаєш, чи ще доведеться побачити білий світ чи ні. Гуцули кажуть на це — шарга. То і вітер ураганний з холодним дощем та мокрим снігом, і град, і грім, і блискавка. Не позаздриш туристу, який потрапить у таке на Чорногірських верхах…Причаїлось на дні льодовикового кару Несамовите — спостерігає морським оком за чарівним світом Карпатських гір. І береже свої таємниці.

Буря від каменю

Свято вірять у це жителі навколишніх сіл. Кажуть вони, що душі всіх людей, які на себе накладають руки (повісяться, втопляться) або заберуть у когось життя, потрапляють у озеро Несамовите. Кажуть, що коли кинути в озеро камінь, тобто потривожити душі грішників, то з’являється з нього білий вершник на білому коні і починає навколо гарцювати. Де кінь ногою ударить — там відлупуються від скель великі шматки льоду.

Тоді вискакують з водяної безодні душі грішників, напаковують той лід у великі міхи і розлітаються темними хмарами від Чорногори на всі боки. Де розв’язують торби — там гатить з неба град. А ще кажуть, що коли хтось помирає гріховною смертю, то його душа каменем летить у озеро. І тоді теж всі його мешканці громом і градом з озера вітають в такий спосіб поповнення. Тільки жителі Бистреця, Дземброні, Зеленого та інших причорногірських сіл знають, яку шкоду їхнім невеличким присадибам приносить влітку град, що його народжує Чорногора.

І тому ніхто з них в так звані громові свята не візьметься ні до якої, навіть домашньої, роботи. А коли вже гроза пройде селом, то вони з цікавістю роздивляються в кого яку шкоду град наробив. Та з гордістю вихваляються, що у тих, хто істинно вірить у бога, святкує у всі великі й малі свята і шанобливо ставиться до громовиць, — шкоди стихія не наробила ніякої. І не дай боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями, що пробував кидати камінь у Несамовите. За то гуцули по голівці не погладять.

А з озером так є: дуже часто в обідню спеку, коли на небі ані хмарки, через якихось 20-30 хвилин погода збіситься і така гроза з вітром насунеться, що не знаєш, чи ще доведеться побачити білий світ чи ні. Гуцули кажуть на це — шарга. То і вітер ураганний з холодним дощем та мокрим снігом, і град, і грім, і блискавка. Не позаздриш туристу, який потрапить у таке на Чорногірських верхах…

Причаїлось на дні льодовикового кару Несамовите — спостерігає морським оком за чарівним світом Карпатських гір. І береже свої таємниці.

Було це давно

Повертався з торгів з Мадярського міста Сигіт додому один гуцул з Жаб’єго. Зблудив подорожній перед горою Шпиці і спустився в якийсь величезний котел. Застала його ніч коло невеликого озера. Прив’язав він свого коня до каменя, а сам із сухих дров наклав ватру, взяв кітлик і пішов набрати води на кулешу. Лиш зачерпнув раз, тут величезний гуркіт зчинився. Глипнув, а на протилежному березі такий собі панок котить у файній бричці, запряженій двома норовистими кіньми. Під’їхав до газди і питає:

– Що ви тут шукаєте так пізно?

– Хочу повечеряти і ніч тут перебути, бо тяжко в темряві горами додому добиратися.

– Та ви що, будете сухою кулешею з такої далекої дороги перебиватись та під корчем спати? Ходіть до мене, я недалеко тут жию та й Вас добре прийму.

Сіли вони у бричку та й поїхали просто в озеро. Вода розступилася, і показався великий красивий палац. Всі вікна залиті яскравим світлом, а з хоромів радісні співи і музика долинають. Запросив пан гуцула за стіл, що аж вгинався від різних заморських наїдків і напоїв. Лиш вдарило за північ, вогні погасли, а весела публіка вляглася спати. Тим часом на подвір’ї замку хтось не вгавав, відчувався рух. Чоловік подивився у вікно і побачив купу людей, які заготовляли з водяної поверхні лід.

– Шо то ви собі за таку роботу найшли серед літа? — дивується верховинець.

– Це душі померлих грішників заготовляють град, — пояснює панок. — Коли вони ще жили — то я їм підслуговував, а тепер до кінця світу вони мені служитимуть.

Зрозумів гуцул, що то нечиста сила до нього говорить і три рази перехрестився. Завирувало озеро, вдарило холодними хвилями об береги і викинуло геть на скелі гостя.

Довідка: Озеро Несамовите льодовикового походження, знаходиться у Рахівському районі Закарпатської області.

Воно розташоване у великому карі (льодовиковий цирк, впадина) на північно-східних схилах гори Туркул, на висоті 1750 метрів над рівнем моря. Злегка зігнута ванна повторює обрис крутого південно-східного схилу. Довжина озера 88 метрів, ширина — 45, площа 3 тис. кв. метрів. Живиться переважно атмосферними опадами. Взимку замерзає. Дно озера біля південних берегів вкрите валунами, у північній частині поширені піщано-мулисті відклади.