Не всі відразу й упізнали в ньому Євгена Гріна – скромного автора віршованих і прозових текстів, із якими приходив у місцеве творче об’єднання. Виявилося, він служить у зоні АТО в складі третьої Національної бригади України.
Зараз Євген завершив службу, в його записниках – сотні віршів і задум роману про війну, в якому опише все так, як було, а не так, як подають у газетах і соцмережах. А для початку пропоную інтерв’ю з цим неординарним чоловіком. Випадково ми вийшли на контакт якраз напередодні його 40-ліття. Буває ж таке!
Женю, будь ласка, розкажи коротко про себе: де вчився, де працював, поки не почалася війна.– Народився 23 листопада 1976 року у Виноградові. Під час навчання у Фанчиківській середній школі відвідував гурток юного кореспондента при районній газеті, де часто публікувався. До та після строкової служби в армії працював у колгоспі, потім оператором газових котелень, далі – монтером кабельної продукції на фірмі «Джентерм». Останні роки їздив на заробітки. В 2011-му видав перший свій роман «В облике синего дьявола», а в 2012-му збірку «Чорний гумор, або Фіглі по-чорному». У травні 2015-го пішов добровольцем у зону АТО і звільнився восени 2016 року.
Ти добровільно пішов у військкомат. Як до цього поставилися вдома?– Батьки не дуже зрозуміли мого рішення. Мама взагалі почала розмовляти зі мною тільки через два місяці після мобілізації, коли стало ясно, що вже нічого не змінити. А впродовж усієї служби вони щодня підтримували мене по телефону.
Які твої перші враження від служби в Нацгвардії?– Початок служби був дуже важкий, тому що ми потрапили під командування нацгвардійців, які протистояли Майдану. Мовляв, через вас ми стільки пережили, на голих матрацах спали і т. п. Командири прискіпувалися буквально до всього й суворо карали. Багато з них були вихідцями з Донбасу. Це вже з часом якось стосунки утряслися…
Але зараз, сподіваюся, більшість у Нацгвардії становить патріотична частина?– Все не так просто. Люди, про яких я говорю, свій вибір зробили. Вони не перейшли на бік сепаратистів, а залишилися на боці України. Щодо фронту, то з перших днів заїзду безпосередньо в зону АТО потрапили на передову в селі Кримське Луганської області. Там було дійсно гаряче. Але хлопці швидко згуртувались, і ми всі стали, наче одна родина. У день обстріли траплялися нечасто, зате тільки-но сутеніло, починалася катавасія. І так щоночі до самого ранку.
Під час бою страшно не було. Страшно ставало після нього, коли думав, що цієї хвилини тебе могло вже й не бути.
Коли були найважчі для тебе бої?– На початку липня 2015 року, коли відбивалися від ворожого ДРГ, та на початку серпня того ж року, коли нас накривали «саушками» 152-го калібру.
Ми всі були вражені історією твого знайомства з дівчиною, яка їхала з Севастополя у Хмельницький лікуватися. Під час відпустки ви разом приїхали у твоє рідне село Дротинці. Чи має ця історія продовження?– Звичайно, історія зі Світланою має своє продовження. Після того, як демобілізувався, вона разом зі мною приїхала на Закарпаття.
«Чорно-білий світ. Я тут живу. Він не омріяний, проте він справжній», – сказав ти. Але світ може бути справжній на війні, а в тилу він сіро-буро-малиновий і ще 50 відтінків сірого. Чи важко переходити на цивільні рейки?– Пристосовуватися до цивільного життя після того, як побував на війні, де переоцінив усі життєві цінності й узагалі дивишся на цей світ зовсім іншими очима, трохи складно, в кожного це виходить по-своєму. На адаптацію потрібен певний час і, звичайно, підтримка родин. Багато допомагають військкомати та соціальні спілки, що надають безкоштовні путівки до різноманітних санаторіїв та реабілітаційних центрів.
Ти слідкуєш за долею демобілізованих побратимів. Як складається їхнє життя?– Чесно кажучи, велика частина хлопців дуже важко відходить від перенесених випробувань. Часто «рятуються» алкоголем. Тому коли я говорю про адаптацію в санаторіях, про психологічну допомогу – то це не загальні слова, а саме те, що їм потрібно негайно.
Інколи читаю в Фейсбуці, мовляв, повернуться солдати з АТО й поговорять із злодіями при владі своєю мовою. Ти згоден із цим, чи все-таки порядок мають навести цивільні, поки військові захищають країну від зовнішнього ворога?– Хотілося би, щоб там, наверху, політики так само переживали та турбувалися про свою країну, як і хлопці на передовій, які щодня ризикують життям заради її майбутнього, а не просто відбували свої крісла й напихали кишені. Адже Україна – вона одна для всіх, і її варто цінувати.
Ти зрідка бував удома. Чи відчув якісь зміни, якщо не зовні, то в настроях людей? Чи відчув зміни в собі?– Якщо раніше ганявся за заробітками та всілякими дріб’язковими радощами, то зараз на першому місці – рідні люди. Настав той час, коли ти повинен показати їм усю свою любов, яку не показував раніше.
Як ставляться до військових на Донбасі, в Центральній Україні, у Виноградові?– Місцеві мешканці в зоні АТО, чесно кажучи, розподілилися на дві половинки, одна з яких підтримує нас, інша – ставиться вороже. Вдома, звичайно, люди нас підтримують, і тільки одиниці дивляться скептично.
Як будуватимеш життя надалі?– Зараз деякий час відпочиваю й готую до друку наступну книжку. Це буде збірник віршів, привезених із зони АТО, – «Журавлі». В цих поезіях містяться всі переживання та описуються події, що насправді відбувалися з нами.
Про що мрієш?– Напевно, щоб дійсно вже скінчилася війна й у нашій країні запанували мир та спокій. Щоб більше чоловікам не треба було залишати своїх дружин, матерів та дітей, а тим більше – повертатися додому в трунах.
Запитував Василь ГОРВАТ,
газета "Новини Закарпаття"