Відповідно до статті 269 Податкового кодексу України (далі – Кодекс) платниками земельного податку є власники земельних ділянок та землекористувачі. При цьому згідно з положеннями глави 15 Земельного кодексу України (далі – Земельний кодекс) юридичні особи, які засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Землекористування згідно з вимогами Земельного кодексу може бути постійним та умовах оренди. Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Зокрема, права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації;
в) релігійні організації країни, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;
г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»;
д) вищі навчальні заклади незалежно від форми власності;
е) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.
Особливу увагу необхідно звернути на те, що відповідно до пункту 6 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але згідно з Земельним кодексом, прийнятим у 2001 році, не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
Положення пункту 6 розділу Х щодо обов’язку переоформити право постійного користування Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним). З огляду на викладене такі суб’єкти господарювання також є платниками земельного податку.
Юридичні особи самостійно обчислюють суму податку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 16.06.2015 № 560, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов’язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Надалі таку довідку необхідно подавати за умови затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.
Ставки земельного податку визначаються рішеннями органів місцевого самоврядування, оскільки з 1 січня 2015 року плату за землю віднесено до місцевих податків як одну із складових податку на майно.
При цьому необхідно звернути увагу, що за відсутності рішення місцевої ради, плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю (пункт 12.3 статті 12 Кодексу).
Зазначену норму також необхідно врахувати для розрахунку суми земельного податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Рішення місцевої ради оприлюднюється до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування ставок податків та пільг. Копія прийнятого рішення надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники податку. Граничним терміном подання копії рішення щодо ставок земельного податку та наданих пільг зі сплати земельного податку відповідно до статті 284 Кодексу з 25 грудня року, що передує звітному.
Пільги щодо сплати податку для юридичних осіб також визначено статтею 282 Кодексу. Статтею 283 Кодексу надається перелік земельних ділянок, які не підлягають оподаткуванню земельним податком.
Порядок застосування пільг зі сплати земельного податку викладено в Узагальнюючій податковій консультації, затвердженій наказом ДФС України від 28.05.2015 № 379 «Про затвердження Узагальнюючої податкової консультації щодо застосування пільг зі сплати земельного податку, встановлених відповідним рішенням органу місцевого самоврядування».
Відповідно до статті 73 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» акти рад, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов’язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
Водночас нагадуємо, що загальні засади встановлення податків і зборів, зокрема ставок податку, податкових пільг, визначено статтею 7 Кодексу.
Крім того, рішенням місцевої ради встановлюються ставки податку у розрізі категорій земельних ділянок та користувачів (власників), але граничний розмір ставок земельного податку передбачено Кодексом. При цьому місцевим радам не надано право встановлювати індивідуальні пільгові ставки для окремих юридичних осіб або звільняти їх від сплати податків.