Міжгірцю Василю Іванині (на фото) долею судилося відчути порох війни в Афганістані. Повертався з бойових дій у ісламській державі в числі останніх із обмеженого контингенту радянських військ. На щастя, живим...
На строкову службу навесні 1987-го потрапив в узбецьке місто Термез. Маючи посвідчення водія, освоював БТР та опановував іноземні мови – пушту і дарі. А вже через півроку літаком приземлився в Кабулі. За розподілом потрапив у одну з гарячих точок – провінцію Баглан. Причому не до своїх, а в 12-ту афганську піхотну дивізію, яка охороняла важливий стратегічний об’єкт – електростанцію, або ж по-їхньому «бандіду». Зі своїх поруч був тільки сумчанин Віктор Сергієнко. Зрідка мав стрічі з радянськими зв’язківцями, офіцерами-радниками та перекладачами, з якими проживали в одному військовому містечку. Щоправда, можна було порозумітися з цивільними – афганськими інженерами, які навчалися в Москві.
Сюрпризом для Василя Іванини виявилася несподівана зустріч із однофамільцем, та ще й земляком, навіть далеким родаком. Полковник Юрій Іванина виконував обов’язки радника командира з оперативної обстановки саме в цій дивізії. Офіцер із досвідом підбадьорив юнака, порадив бути пильним повсякчас. Як-не-як, а доводилося пліч-о-пліч перебувати не зі своїми, а з чужими. Серед них були різні люди, котрі могли підставити в будь-який момент. Траплялося, що афганці перебігали на сторону противника. До радянських військ тут ставилися по-різному. Одні – як до агресорів, а інші лояльно.
Зі своїм БТР рядовому Іванині доводилося не лише стояти на варті електростанції. Часто його підключали до виїзду на бойові завдання. Обколесив половину території Афганістану, не раз потрапляв під страшний град куль і снарядів. Восени під час сутички отримав контузію та осколочні поранення в ногу й голову.
20 січня 1989 року – за кілька днів до остаточного виводу радянських військ із Афганістану – Василь Іванина літаком пересік кордон і ще три місяці дослужував у Туркменістані. Після демобілізації трудився в рідному селищі на заводі «Селена». Тепер виїжджає на заробітки, щоб сім’я мала на хліб і до нього. Дружина Люба та дочка Віра працюють у райлікарні.
У його нелегкій військовій біографії стався й курйозний факт. Після поранення був представлений до нагороди. Медаль «За відвагу» отримав із рук російського консула у Львові аж через… 20 років. «Головне – не нагороди, а здоров’я мати», – справедливо каже Василь…
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, газета
"Новини Закарпаття"