Біля воріт Часлівецької загальноосвітньої спецшколи-інтернату мене зустріла дівчинка. Довідавшись, до кого я прийшла, повідомила, що чекає маму: вона повинна приїхати нині. Коли я розповіла про це директору інтернату Михайлу Михайлочку, той гірко зітхнув. У школі не одна дитина щодня чекає маму. А ті не приїздять роками. Ці діти переважно з неблагополучних сімей.
…Раніше цей заклад мав статус школи-інтернату для дітей-сиріт, а також позбавлених батьківського піклування. Вже п’ятий рік таких тут не приймають. Тепер це загальноосвітня спецшкола-інтернат І-ІІ ст. обласної ради для аномальних дітей, яким потрібне корекційне навчання. Їх тут – 70. 15 з них ще залишилися з правовим статусом дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування.
33 роки працює у цьому закладі Михайло Михайлочко, 14 з них – директором. Колектив педпрацівників – стабільний. Усіх – 43 (23 – вихователі і 20 вчителів). Понад 25 років працюють у школі і два заступники директора – Одарка Товт та Ганна Пізняк. І Одарку Василівну, і Ганну Юріївну діти дуже люблять. Старші почувають себе у школі господарями. Відразу впадають у вічі чистота і охайність усіх приміщень, оздоблення інтер’єрів і що найголовніше – гостинність дітвори. І хлопці, і дівчата готові супроводжувати вас по школі, розповідають, чим займаються, що читають, які концерти готують.
– Ми працюємо за різними програмами,– розповідає Михайло Іванович. – Прагнемо допомогти дітям відчути смак і потяг до нормального життя. Намагаємося надати конкретну допомогу кожному. Знайти своє місце у житті, повернути бажання вчитися, набувати нових навичок, зберегти фізичне і психічне здоров’я. Сказати легко, але яка щоденна титанічна праця за цими лаконічними словами! Це відомо лише тим, хто постійно віддає часточку свого серця для зцілення вразливих дітей. А вони такі різні, і знайти індивідуальний підхід до кожного, дати бодай промінчик надії – ось у цьому і полягає педагогічна майстерність.
Ці діти скривджені життям. Вони рідко чули у своєму короткому житті добре слово або регулярно і смачно харчувалися. Були позбавлені чуйної уваги дорослих, крім тієї, коли батько чи мати посилали їх по чергову пляшку, а потім винагороджувалися цукеркою. Дехто зазнав і насильства з боку рідних, не відаючи при цьому, що зовсім поруч існує інший світ.
– Коли у ранньому віці дитина бачить навколо себе тільки чорнуху і зворотний бік життя, – продовжує директор школи-інтернату, – на будь-яке зауваження реагує неадекватно, ображається, замикається в собі. Не секрет, що проблемні діти далеко не завжди здатні засвоювати знання у звичній формі. Тому кожен сприймає інформацію так, як йому легше, хоча уроків для них також ніхто не відміняє.
Але як яскраво розкриваються ці діти на тих заняттях, які їм особливо до вподоби. Наприклад, на малюванні, вишиванні, репетиціях художньої самодіяльності. У школі часто влаштовуються виставки дитячих робіт. Треба бачити, з якою цікавістю діти розглядають доробки одне одного. Сперечаються і переконують у своїй правоті інших, навіть вчителів і вихователів.
Присутність директора відчувається всюди. Діти не бояться заходити до нього в кабінет, з радістю чи бідою. Знають, що уважно вислухає, дасть мудру пораду
Цього року в школі-інтернаті – 8 випускників. Усі навчатимуться у спеціальній групі професійно-будівельного ліцею, здобуватимуть професію маляра.
Ми побували на так званій годині трудового десанту. Діти пололи петрушку, капусту. Раділи, оглядаючи чисті грядки.
Відчувалося, що живеться дітям тут добре, але що їх чекає після закінчення школи – сказати важко. На різні свята високопоставлених гостей не бракує. І приходять вони завжди з подарунками, гостинцями, але коли потім треба дати випускнику робоче місце, житло – допомогти нікому. Хоч є, безперечно, і винятки. Наприклад, випускнику школи Миколі Балогу пощастило: Мукачівська міська рада дала хлопцю і соціальне житло, і забезпечила робочим місцем на заводі.
Майбутнє випускників – це проблема не лише директора школи – інтернату. Болить і те, що дітей, які потребують виховання і навчання саме в такому закладі, з кожним роком все більше і більше. Цього року в першому класі тут навчається 9 діточок, а на наступний – вже є 14 заяв. Про що думали так звані батьки перед появою дитини на світ? Вочевидь, не про маля, а про гроші, які отримають від держави для своїх потреб. І буде в Часлівецькій спецшколі-інтернаті, напевно, два перших класи. І знову стоятимуть біля воріт нові діточки в очікуванні матерів. Нагодовані, одягнені, але яким так не вистачатиме неньчиної ласки…