Жителька Тячівщини виростила п’ятеро дітейТрадиційно друга неділя травня в Україні – День матері. Тож є чудова нагода розповісти про Христину Голубку з Великої Угольки на Тячівщині, яка разом із чоловіком виростила шістьох дітей, причому всі п’ятеро синів – знані науковці. До речі, зовсім недавно, 24 квітня, жінка відсвяткувала 85-ліття.
А починалося все так. «Зашлю до тебе сватачів», – шепнув їй на вухо Михайло, запросивши на танець у центрі села (так колись веселилася молодь). «Чекаю», – усміхнулася до нього карими очима Христинка. Бо цей легінь припав їй до серця: виростав напівсиротою з мамою і сестричкою. Поневірявся по наймах, щоб прогодувати всіх. А вона хоч із заможної сім’ї, та було їх у батьків 9! Теж привчена змалку до роботи: помагала менших няньчити, обіди варити, а весна-осінь – то копання, сінокоси…
Побралися закохані в далекому 1951 році. Йому – 21, їй – 19. Вже у 1953-му первісточка Марійка звеселила хату голосним криком, через два роки перший синок порадував Голубків – Іванко. Дітки росли, батьки господарством обзаводилися. Був і сад, і корови, поросята, вівці, коні – без них ніяк у піднебессі, куди лише возами чи саньми взимку мішки з продуктами вивозили. Садили ріпку, квасолю, дині, сіяли мелай та овес. Все своє, як у кожній сільській господі. Всім цим літньої пори метка Христина займалася, і за грибочками зранку не забувала побігти, а ґазда повесні брав вацки на плечі – й у світ, щоб восени привезти і грошей, і зерна.
Сім’я, нівроку, поповнювалася – народилися сини Василь, Степан, Володимир та Михайло. У дубовій колисці набиралися сили й наслухалися мамчиних коломийок. Росли здоровими, сильними й вольовими, як той Менчул, що від їхньої оселі – рукою подати. Дорога туди була нелегкою. Та не раз із батьком прудкі й енергійні хлопчаки прошкували на полонину: чи то за яфинами, чи коня звести, до овець піти. Там у колибі з вівчарями переночували, а раненько – додому, на Прислуп (присілок В. Угольки).
Старші підросли, у школу пішли. Ще восени-навесні з великими потугами долала малеча ті 3,5 кілометра туди й стільки ж назад. А взимку, коли сніги вкривали Грунь білим покривалом до метра висотою, батько з лопатою торував їм путик, чекав, якщо снігопад не припинявся. Електрики не було, довгими вечорами блимав вогник лампи чи ломпоша. Ой, важка то була наука! Порадилися батьки й віддали Іванка до школи-інтернату, бо ж хлопець день і ніч у книжках сидів. Отак пішов першим із хати старший з-поміж синів.
А тут сватачі нечекано завітали. «Віддайте за мене Марійку», – просив Петро Спащук із сусіднього присілка Карпиново, бо вподобав роботяще дзвінкоголосе дівча з порядної сім’ї. Журилася Христина за доньку, але не стала перечити. «І близько буде», – втішала себе.
Минали роки. Іванко закінчив Ужгородську школу-інтернат із математичним ухилом і вступив у Львівський медичний інститут. Василя і Степана віддали в Хустську школу-інтернат (нині гімназія), затим обоє вступили у львівські вузи, стали економістами. Коли ж підросли Володимир та Михайло, спочатку навчалися в Буштинській школі-інтернаті, згодом Іван забрав їх у Львів, де сам працював лікарем. Влаштував у тамтешню школу-інтернат, опікувався ними, за рідного батька був. Вони в місті Лева теж здобули фах економіста.
Хоч училися хлопці далеко, на канікули дорога вела їх до чарівного Прислупа-Груня, що приворожує несказанною красою у будь-яку пору року. Влітку старші дзвеніли косами в саду, малі йшли з худобиною на пасовище. А як прив’яла від сонця трава – розкидали, щоб сушилася. Трудилися в поті чола, бо батько в далеких світах заробляв на хліб і до хліба, а ще скромну дещицю вділяв, коли йшли на навчання. Особливо хлопці любили коней, на яких не раз носилися верхами грунів. Все вони вміли, все хотіли знати, бо тутешні умови давали їм жагу до життя, силу і волю. А головне – невсипуща мамка зігрівала їх сонячним усміхом, ніжною любов’ю. Незгасаюча енергія так і нуртувала з її щирого, доброго серця. Попри безкінечну домашню роботу, навіть коли їй за 80 перетягло, вона все ще до лісу, прошкувала, щоб назбирати біляків, червоняків чи підберезовиків.
А недільного дня чи на храмові свята одягала дітей у білі сорочки й прямувала з ними в село, до церкви. То було незмінне правило для сім’ї. На Богородицю щороку з няньком чи мамкою ходили пішки в храм на відпуск у Широкий Луг, що за декілька кілометрів, часто – до храму на Мираво (с. Мала Уголька) та в Угольський монастир. До речі, дві материні сестри, Соломія та Магдалена, були тут черницями, навідувалися до Голубків на Прислуп, вчили дітей Божому слову.
«Най береже тебе Бог!» – із таким благословенням проводжала мати щоразу своїх кровиночок у далеку дорогу. Й чекала вісточок від кожного. Раділа, що помалу родина розросталася. І вже традиційно на Свят-вечір та Великдень у батьківську оселю приходили всі шестеро зі своїми половинками, онуками, згодом правнуками. Наповнювався дім радісним галасом, шумом, сміхом. Її, невгамовної, вистачало на те, щоб напекти, наварити всілякої смакоти. А ще – поговорити з кожним, потішитися їхнім успіхам, бо ж досягли таких висот, яких їй, простій горянці, і збагнути важко.
Як же не гордитися люблячій матері, якщо Іван захистив дисертацію, став доктором медицини. Василь, окрім аграрного інституту, закінчив ще й Львівський університет ім. І. Франка, здобув другий фах – юриста, викладач одного з вузів. Степан – доктор економічних наук, професор київського вишу при Мінфіні.
Володимир захистив кандидатську дисертацію. А найменший, Михайлик, якого носила під серцем у 45 літ, здобув аж чотири вищі освіти: й економіст, і юрист, управлінець та фінансист. Викладає у Львові, завідувач кафедри обліку фінансово-економічної діяльності. А в душі – поет, часом вірші виливаються на папір ніжною лірикою. Всі сини займаються науковою роботою, автори багатьох публікацій як в українських, так і зарубіжних виданнях. Дякує Богу Христина Іванівна й за красивих, розумних невісток та роботящого зятя. До слова, трьох онучок назвали її іменем – Христина.
Діти ж гордяться, що їхній мудрій славній мамці у 2007-му Указом Президента України було присвоєно почесне звання «Мати-героїня». Над усе піклуються про неї. Щоб цивілізувати життя батьків, Степан у 1989-му навіть електролінію організував провести на Грунь.
Та сумно стало на серці у Христини Іванівни з того дня, як у травні 2010-го не стало її вірної половинки. Підступна хвороба зламала сильного чоловіка у 80.
Залишилася вона сама в порожній оселі. Донька щодня навідувалася, допомагала поратися з господарством, та й мобільний не давав сумувати – сини розраджували. Врешті Михайло та Василь умовили її поїхати з ними. Марія ж забрала корівчину (бо так веліла мати). Три роки жила у Львові в Михайла. І до Степана в Київ їздила, побувала також у гостях у Івана, Володимира та Василя. До матері навідувалася донька. Коли ж здоров’я почало підводити (далися взнаки ще й давні травми – кілька років тому горіла літня кухня, де ночувала Христина Іванівна, тож назавжди залишилися рубці від глибоких опіків), попросила, аби відвезли її сини на Прислуп. Бо здається їй, що цілюще гірське повітря, свіжий вітер із Менчула, настояний аромат столітніх ялиць та буків, а ще п’янке цвітіння саду стане ковтком здоров’я і сили. Рада її поверненню, Марія пригнала до батьківського двора корівку, порося, курей і залишилася з матір’ю, а її чоловік ґаздує на двох обійстях. І ожив знову Грунь, коли на Великдень з’їхалися сюди сини з родинами Голубків…
Ольга Фіца, газета
"Новини Закарпаття"
На фото: Подружжя ГОЛУБКІВ із синами