«Я запитувала: «Чому ви нам допомагаєте?» Й чула у відповідь: «Бо так треба. Ти заслужила». Люди згуртовувалися, збирали допомогу, телефонували… Вчителі Назара, працівники селищної ради, мої колеги з Бичкова й навіть із Ясіня… Приходили до дверей реанімації зі словами: «Наша школа для тебе зібрала допомогу… Вчителі з власної волі… Знаємо, що потрібно синові, не можеш відмовити…» Було страшно, й водночас серце наповнювала надія, а в голові пульсувала єдина думка: «Ми не самі, ми не покинуті!..» І що я найбільше хочу зараз?..
Сказати «спасибі» й вклонитися Богові й людям – ми разом врятували цю дитину!»
Такими словами розпочинається чудесна реальна історія, яку розповіла Оксана Йосипчук, викладач Великобичківської музичної школи. Жінка незвично спокійна, лагідна й заглиблена у свій мистецький і духовний світ. Гарна синьоока гуцулка, вона навчає школярів грати на цимбалах і гітарі, любити свій край.
Коли Назар, син пані Оксани, важко захворів, біль цієї біди торкнувся не лише маминого серця. Його поділили десятки, сотні сердець… І Бог дозволив диво – хлопець одужав! «Я хочу подякувати Великобичківській селищній раді, особисто Йосипу Божуку, депутатам нашого селища за те, що підтримали нас. Адже я нікого ні про що не просила, окрім Господа… Якщо б у той день, коли потрібно було їхати на лікування до Києва, не надійшла допомога, – ми б самі вже не змогли зарадити тій біді… «Ви встигли, – сказали нам у столиці. – У вас було не так багато часу…» А напередодні, дорогою до Києва, я уві сні бачила св. Миколая…
Небайдужими виявилися перша вчителька, теперішні педагоги Назара – знайшли можливість підтримати матеріально й морально в той момент… Також дуже вдячна нашому священику – отцю Юрію, громаді церкви.
У цей непростий період нашого життя ми зустрілися з сестрами-мироносицями греко-католицької церкви, які несли службу у Великому Бичкові. Вони допомогли нам продовжити лікування в столиці, в медичній установі, куди потрапити важко! І завжди були поруч, молились і піклувалися про нас.
Назарові – 16! Вродливий, з гарним почуттям гумору, жвавий і веселий хлопець. Змалку й дотепер він вважає своїм покликанням служіння Богові й людям. Коли в Києві потрапили в духовну семінарію, одразу сказав: «Сюди поїду, буду тут вчитися». А раніше лікарі лише розводили руками… Дитина жила на уколах інсуліну… Я ще раз хочу подякувати всім добрим людям, які рятували мого сина! Нехай не буде сліз на Ваших очах, окрім сліз радості», – каже Оксана Йосипчук.
Записала
Оксана ГОЛОВЧУК, газета "Новини Закарпаття"
На фото: Назар (у верхньому ряду справа) з сестрами-мироносицями