Боротьба за появу подібного видання велася перед тим пару десятиліть – фактично, починаючи з революції 1848 р. і перших видавничих спроб О.Духновича. Але і призвело це до цілого газетного буму в краї у 1860-х. Чимало з тих подій безпосереднього перегукуються із нашим сьогоденням.
Справа в тім, що багатонаціональна імперія Габсбургів 1867 р. перетворилася на дуальну Австро-Угорську монархію. Двома панівними націями у ній були визнані австрійці і угорці. Для всіх інших народів це означало посилення національного гноблення, асиміляцію до двох домінуючих етносів. Особливо скрутне становище склалося у наших предків, притиснутих до передгір’я Карпат, де не було ані якоїсь промисловості, ані транспортної мережі, ані якоїсь культурно-освітньої інфраструктури. Роль останньої виконувала заснована єпископом А.Бачинським мережа сільських шкіл, та після його смерті багато занепало-позакривалося. Оборонцем руської віри виступала церква, але саме у ній під тиском світської влади найсильніше розгорнулися асиміляційні процеси. У містах священики майже поголовно зрікалися у повсякденному житті рідної мови і переходили на угорську. Головним і практично єдиним оборонцем нашого народу того і кількох наступних років виступила преса, заснована нашою інтелігенцією – дуже нечисельною церковною, що залишилася вірною батьківським традиціям, і ще не чисельнішою світською. 1867 р. в Ужгороді відбувся найперший газетний був: на вісім тисяч мешканців постало аж сім газет – угорських руських. Пізніше подібні сплески повторювалися лише двічі – у чеську добу та на початку 1990-х.
Колись Ленін називав пресу не тільки колективним агітатором і пропагандистом, а й колективним організатором. Закарпатська же преса кінця 60-х років ХІХ ст. стала колективною фортецею нашого народного духу. Усередині наших замків під час воєнної небезпеки збиралися селяни з багатьох навколишніх сіл. Так і всередині цих кількох газет зібралися всі тодішні захисники руської ідентичності. Та це були своєрідні фортеці – не оборонні, а активно наступальні. У тій пресі було чимало парадоксального. Вона виходила російською мовою, але починала активно звертатися до живої народної говірки. Подала перші інформації про наддніпрянських українців (малоросів). Головне же – вона продемонструвала саму можливість боротися і перемагати. Так було закладено чи не найголовнішу підвалину закарпатської преси аж по сьогодні – працювати в інтересах не влади, а широких народних мас, стояти на сторожі саме їхніх інтересів.
А оборонятися було від чого. Австрійським законом 1865 р. було встановлено, що всередині сільської громади у зверненнях до начальства (нотаря) населення може вживати материнську мову, але в усі вищі інстанції слід було звертатися угорською або німецькою мовами. Не дивно, що вже 1864 р. ужгородський вчитель П.Янович відзначав: “Середніх закладів чисто руських у нас немає і тільки у трьох гімназіях має можливість шкільна молодь навчатися руській мові”.
1868 р. угорські власті прийняли закон №44 “Про національності”, який тільки формально надавав досить урізані мовні права не-угорцям. У наступні роки навіть ці не чисельні права були взагалі ліквідовані. Вже 1869 р. скасовано викладання історії та географії на неугорських мовах. 1878-1879 р. видано закони про кримінальне переслідування вчителів за здійснення “ворожої” лінії в школах, за строге покарання аж до багаторічного ув’язнення за “класове, релігійне і національне підбурювання”. Тоді ж викладання руської мови (фактично викладалася слов’янська богослужебна мова) у греко-католицьких школах було остаточно визнане необов’язковим, факультативним. 1881 р. її було виключено з числа екзаменаційних предметів на атестат зрілості. Якщо 1866 р. у закарпатських гімназіях було 286 русинів, то 1871 – тільки 130.
Угорський письменник Йожеф Етвеш тоді відзначав: “Для Угорщини не тільки немислимо, але навіть небажано запроваджувати у себе одноманітну культуру – навпаки, мадяри мають сприяти розвиткові самостійної культури у кожного народ, що входить до складу королівства”. Йому вторив депутат Л.Мочарі: “Загальна мадяризація є утопія, гнатися за якою означає піддавати небезпеці найважливіші інтереси держави”. Та ця позиція найкращих синів угорського народу не знайшла розуміння у владному середовищі буржуазії, дворянства і кліру.
Одним із засобів мадяризації на Закарпатті стала заснована 1861 р. в Ужгороді угорська газета «Кárpáti Hirnők» – 1861 р. Вона проіснувала менше року – не вистачало шрифтів. Тому спершу газета друкувалася у Шарошпотоку. Влітку 1861 Кароль Егер заснував друкарню в Ужгороді, але її матеріальна база лишалася слабенькою.1863 р. тут з»явилася нова газета «Felvidek» («Верховинський край»), 1867 – «Ungvári Kőzlőni» («Ужгородські вісті», їх видавали місцеві українці Стефан Ромжа і Стефан Дудинський, виходили до 1920 р.), «Ungvári Hirlap» («Ужгородські новини»).
Слід було відповідати на ці виклики. Тому 11 березня 1867 р.в Ужгороді на нараді «півчих і народних учителей єпархії Мукачевской» вирішено заснувати газету, а 16 квітня виходить її перший номер. Це був “Учитель”, котрий О.Рудловчак називає першою закарпатоукраїнською світською газетою. “Безпосередньою метою цієї газети, – проголошувалося у першому числі, – є вдосконалення народних вчителів…, висвітлювати розвиток європейської, частково угорської, а найголовніше руської культури народних шкіл, – так, щоб у цій газеті уміщені були і статті для дітей, і далі, щоб з народного училища випущені в недільній школі що-небудь для них зручного могли читати. А особливо, щоб учитель в недільні і святкові дні після вечірнього богослужіння в школі читав не писемному народові новини, і так народ був віднятий від шкідливих корчм”.
Редактор Андрій Ріпай завів на чотирьох сторінках газети рубрики «Педагогическое умничество», «Известія», «Почта», «Конкурс», «Литература». Видання містило практичні поради для сільських вчителів, друкувало повідомлення про вчительські наради. Тут же друкувалися поетичні твори закарпатських вчителів. Типовими статями були такі: “Метод изучать географию взглядованіем” чи “С какими обществами граничит наше село по морскому компасу?”
Газета різко виступала і проти мадяризації, така позиція газети забезпечила їй чимало ворогів. Ще більшою бідою були злидні передплатників.У вересні Ріпай зменшив річну передплату до трьох форинтів, але кількість «пренумерантів» зросла лише на шістнадцять чоловік. З листопада «Учитель» почав виходити тільки тричі на місяць.13 грудня вийшов останній, тридцятий номер. Найголовнішою причиною закриття стало те, що 1867 р. угорське міністерство освіти стало видавати “Журнал народних вчителів”. Його російськомовний дубляж безкоштовно надсилався до сільських шкіл Закарпаття. Правда, цей журнал виходив не довго, але фатальну роль в долі “Учителя” таки відграв. Через чотири роки Ріпай спробував відновити цю газету, проте невдало.
А.Ріпай став співпрацювати у новій газеті з більш широкою програмою. Це був заснований 13 липня 1867 р. в Ужгороді «Світ». Великою мірою його поява була пов»язана з тогочасними парламентськими виборами. Аби газета почала виходити ужанський піджупан Іван Ляхович ще 1864 р. оголосив випуск її акцій на суму три тисячі гульденів. Поступово було зібрано потрібну суму. Редакторами «Світу» були викладач класичних мов Юрій Ігнатко і Кирило Сабов, згодом їх замінив Віктор Кимак (усі троє – викладачі Ужгородської гімназії). Крім них, фактичну редколегію складали О.Гомічков, ігумен Малоберезнянського монастиря В.Терлецький, професор теології В.Ляхович, ректор богословської семінарії І.Мон док, консисторіальний нотар М.Стрипський, а також І.Данилович, А.Геревич, Й.Чосин. Дозвіл від уряду на друк газета отримала лише у лютому 1867 р. Тираж у перший рік видання становив 410 примірників, у наступний – 200. Газета мала тісний зв’язок з читачами, серед її рубрик виділяються “Корреспонденции”, “Новости”, “Смесь”, “От редакции”, “Почта со всеми”.
У перших же числах назва газети пояснювалася через євангельский образ “світла Христового”. Газета була органом товариства св. Василія Великого, тому на першій сторінці під рубрикою “Протокол” відображалася його діяльність. Власне історія перших років існування товариства була, як писала газета, “кальварією”, “терновим шляхом”. Політичні противники постійно зводили на товариство і його газету наклепи, звинувачували їх в сепаратизмі й антидержавній діяльності. Урядова преса усіляко дискредитувала товариство. Очолив гонителів сам місцевий єпископ Стефан Панкович. Він видворив товариство зі стін Ужгородської духовної семінарії. Не дивно, що товариство тануло. Якщо на першому річному зібранні було понад 500 чоловік, то надалі другому – тільки 55, на третьому – 60. Лишалися тільки найстійкіші.
Крім активної протидії мадяризації, в центрі уваги газети була кампанія за придбання Руського народного дому та відстоювання автономії Мукачівської і Пряшівської єпархій. У народному домі планувалося відкрити бібліотеку, читальню, друкарню, театр, дві лекційні зали та шкільний гуртожиток. За три місяці товариство зібрало на це 5492 гульдени добровільних пожертв. За 3700 гульденів купили приміщення – по сусідству з єпископським садом. С.Панкович заявив, що дім стоїть на його землі і відібрав собі. Тому подібні плани вдалося реалізувати тільки у 1920-х – товариством “Просвітою”, а згодом і обществом ім. Духновича.
У газеті публікувалися І.Раковський, А.Кралицький (псевдонім Аскольд), І.Сільвай (Уриіл Метеор), О.Митрак (Материн), Є. Фенцик (Владимир), О.Павлович. Газета регулярно друкувала їхні не тільки дописи, а й вірші. Також чимало було уміщено творів російської літератури – “Панночку-селянку” і “Заметіль” Пушкіна, “Портрет” Гоголя, “Асю”, “Записки мисливця” І.Тургенєва. Чимало віршів подавалося під різними ініціалами, не розшифрованими і досі. Саме у цьому виданні зародилася і закарпатська художня проза – нарисом О.Митрака “Путевые впечатления на Верховине” та повістю А.Кралицького “Сельський учитель”.
А.Кралицький подав також чимало краєзнавчих статей і нарисів про російських письменників. Він же видрукував і фактично перший на Закарпатті розгорнутий текст про Наддніпрянщину – “О малороссиняах и казаках”. Є.Фенцику належить величезне дослідження “Краткая история русского языка и словесности”, що друкувалося номера в номер, а також “О мифах, сказках, песнях или л народной поэзии русского народа”.
Коли під тиском єпископа К.Сабов мусив піти газети, її редактором став В.Кимак, котрий перетворив її вже на максимально бойову.
31 грудня 1870 р. в Ужгороді відбулося засідання вищого кліру, на якому прийнято рішення про закриття “Світу”, в усі парафії було надіслано “Извлечение” за підписом єпископа Стефана Панковича з вимогою розірвати зв’язки зі “Світом”. У цій постанові консисторії мовилося: “Оскільки зміст, дух, мета і напрямок пом’янутої газети суть зовсім протилежні її початковому призначенню, бо замість того, щоб мовою угорських русинів корисні відомості поширювати, безпристрасно пояснювати справи, що дотикаються церкви і вірників, обговорювати засади і способи народної освіти і виховання – приводить у збурення спокійні уми своїх читачів і способом збуджуючим діє до творення розколів”. Пізніше подібні звинувачування будуть висуватися десяткам закарпатських газет. Тоді ж єпископ прямо наказав священикам орієнтуватися виключно на угромовну пресу.
Проте журналісти “Світу” не змирилися. 1870-71 р. вийшло п`ять чисел сатиричної газети «Сова», спрямованої проти єпископа С.Панькевича. Це було і перше ілюстроване видання на Закарпатті. Воно виходило російською мовою, але під рубрикою “Разговоры” там друкувалися різні тексти і живою народною бесідою. Вже в першому числі опубліковано пародію на відомий вірш О.Духновича, спрямовану проти тих, хто зрікався своєї національності: “Я рутен был, но не буду, хоть родился рутеном. Скверный род свой позабуду, буду новым мадяром…”.
Газета виходила на восьми сторінках. Відкривала кожний номер велика карикатура під заголовком “Портреті славнейших рутенов”. На наступній сторінці друкувалися “Биографийки к портретам славнейших рутенов”. Серед останніх фігурували єпископ С.Панкович, його секретар Іван Квасович, клірики Олександр Неберегський, Прометей Нурсулуєвський. Серед рубрик були “Хроника новейшего века”, “Вести и слухи”, “Отрывки из театральных сцен”, чимало друкувалося і так званих ”дружніх відповідей”, тобто полеміки з ідейними опонентами.
Вже після першого числа єпископ звернувся до міністерства освіти вимогою звільнити редактора В.Кимака з викладацької роботи. Вдова Карла Єгера, що володіла єдиною в Ужгороді друкарнею, отримавши від владики великого хабара, відмовилася тиражувати четверте число (четверте і п’яте друкувалося вже у Пешті). Врешті-решт В.Кимака розпорядженням міністра освіти був звільнений зі своєї роботи в Ужгородській гімназії і переведений на південь Угорщини. Невдовзі він емігрував до Одеси. У горбачовські часи була спроба відновити у принципово нових умовах “Сову” як сатиричну газету, проте тоді вийшов тільки один номер.
Після розгрому “Сови” народна партія в Ужгороді фактично була обезголовлена. Товариство Василія Великого перейшло під контроль угодовців-зрадників, котрі вже не протистояли єпископу С.Панковичу і мадяри заторам. Літературне життя стишилося. Правда 1871 р. засновано газету «Новый світ», але вона через свою провладну позицію не мала того резонансу, що її попередники, та й суто професійно рівень її матеріалів був значно нижчим. У сімдесяті роки товариство перебувало, як висловився один з його членів, у стані глибокого обмороку. Нове пожвавлення громадсько-політичного життя сталося тільки на початку вісімдесятих, котрі ознаменувалися виходом однієї з найунікальніших газет в історії закарпатської та й загалом української журналістики – “Листка”.
Газети же кінця шістдесятих років були такими собі камікадзе, що свідомо пішли на самознищення заради відстоювання цілком конкретної ідеї. Їхній жертовний приклад, на жаль, не став надто вже наслідуваним у нашій журналістиці. Проте вони виявилися в потрібний час на потрібному місці. Без них наша історія могла бути значно трагічнішою і коротшою.
Сергій ФЕДАКА