До Ужгорода Грицько (він же колишній ялтинський телевізійник Олександр Кособоков) приїхав не сам. Його супутниками на шляху від Криму через Луганськ до Ужгорода стали вірні йому близькі: дружина, вагітна донька і зять.
«Ужгород» поцікавився причиною такого рішучого кроку клоуна-музиканта, і Грицько залюбки погодився з нами поговорити:
– Отже, Олександре, розкажіть, чому обрали саме Ужгород.– Приїхали ми сюди місяць тому. Переїзд був вимушеним, оскільки не хотів залишати вагітну доньку в зоні бойових дій. Ще місяць тому в Луганську вже було зрозуміло, до чого йде ситуація, тому й вирішили убезпечити себе від зайвих стресів. Можливість переїзду до Ужгорода з’явилася, коли зятеві запропонували тут роботу. Варіанти були: або Київ, або місто над Ужем. Ми обрали друге, адже панорама Ужгорода з його історичним центром закарбувалася в моїй пам’яті ще з першого приїзду сюди.
– Клоун – це основна Ваша професія чи просто хобі?– Я б назвав свій рід занять – «халтура». Почалося все на рідній землі, в Ялті. Працюючи на телебаченні, у вільний від роботи час я одягав костюм клоуна і йшов розважати публіку на набережній. Спочатку про музику не йшлося: я крутив кульки і дарував їх перехожим, за що люди віддячували мені. Потім я почав грати на гітарі дитячі пісеньки, і це мене захопило. Така інтерпретація сподобалася і слухачам. Тепер же моє основне заняття – дбати про вагітну доню, яка вже за місяць повинна подарувати мені внука чи внучку. Коли ж маю вільний час, іду сюди і розважаю ваших земляків.
– Де добріші слухачі – на Сході чи тут?– Ви знаєте, більше кидали все ж там, на Східній Україні. Але водночас – там і принижували більше: будучи напідпитку, могли й носа червоного відірвати, і перуку зняти. На такий випадок ношу зі собою запасного носа. Тут же, навіть якщо й грошей кидають небагато, то все ж усі тобі раді! Люди доброзичливі, люб’язні, легко йдуть на контакт. Крім того, що цікавляться моїм життям, – і про себе багато розповідають. А це приємно.
– Чи є у Вас улюблені пісні, яким присвячуєте більше «ефірного» часу, граючи на набережній?– У мене всі мелодії улюблені. Я граю не те, що приносить гроші, а те, до чого душа лежить. А люди вже обирають, що їм більше до вподоби. У репертуарі є і романтичні мелодії для дорослих, та цей репертуар більше підходить для вечірньої пори, а я ввечері не граю. Вважаю, що клоун у сутінках надвечір’я вже не актуальний. Я повинен дарувати радість перш за все дітлахам, а дорослі й так знайдуть чим себе розважити.
– Ви добре розмовляєте українською. Звідки таке прагнення до вивчення мови?– А я на 50% українець: мама – українка, а батько – росіянин. Я ж, їдучи сюди, до україномовного міста, поставив собі за мету навчитися говорити по-українськи. Щодня вивчаю нові слова, прошу пояснити мені значення тих, які чую вперше. Так потроху й рухаюся.
– А чи сумуєте за кримською домівкою?– Я звик до кочового життя. Служив на Сахаліні, навчався у Харкові, по роботі теж об’їздив багато міст, тому для мене теперішній переїзд не став чимось таким, що б кардинально змінило мій спосіб життя. Мене, мабуть, можна назвати навіть кочовим клоуном, котрий у кожному місті, де буває, намагається віднайти індивідуальний підхід до аудиторії. Подорожуючи, ми знайомимося з новими людьми, знаходимо друзів і налагоджуємо контакти. А це дуже важливо для людини – бути часткою суспільства.
– Думаєте повертатися до Криму?– Так, звичайно! Вернутися хочу обов’язково, адже там рідна земля, там народилися і я, і мій батько. Тому про те, щоб переїхати кудись на «постійно», навіть мови бути не може.
Іннеса Манзулич