– Досить складно сказати, оскільки будь-яка особа, яка займається україністикою на західних теренах, так чи так мала справу з цією проблемою й мусила виробити власну позицію щодо неї. Окремі аспекти неорусинського руху я почав спеціально досліджувати років 10–12 тому, а з 2015-го Науково-дослідний інститут україністики ім. М. Мольнара реалізує наукові проекти з дослідження неорусинського руху як по лінії Державного фонду фундаментальних досліджень, так і МОН України.

Які події чи особи є відправною точкою русинського руху?

Любомир Белей– Все розпочалося ще наприкінці ХІХ століття, коли москвофільський рух на Галичині та Буковині потрапив у глибоку кризу, а натомість у повний голос заявило про себе українське національне відродження. Стало зрозумілим, що ніколи не збудуться мрії ні про «єдіную Русь от Попрада до Камчатки», ні про непорушність східних кордонів угорської корони. Це не на жарт перелякало як закарпатських москвофілів, так і офіційні угорські власті. Тоді-то місцеві москвофіли та угрофіли обрали спільну стратегію – переконати закарпатців, що вони зовсім інакші, ніж їхні сусіди по той бік Карпат.

Початком неорусинського руху можна вважати «Верховинську акцію». Один із її ініціаторів – Е.Еган, за свідченнями угорської україністки М.Маєр, яка досліджувала фонди Міністерства закордонних справ Угорщини, напередодні приїзду на Закарпаття два тижні інкогніто перебував у Галичині, де зустрічався, як він пише у доповідній записці, з «вождями русинського руху». У розмовах з ними він з’ясував, що ті мають плани об’єднати всіх русинів, які на той час жили в Російській імперії, на Галичині, Буковині та Закарпатті. А це несло пряму загрозу тогочасним угорським інтересам. Щоб не допустити українство за Карпати, було ухвалено досить детальну програму, спрямовану на відторгнення русинів закарпатських від русинів галицьких та буковинських. Ця програма мала як економічну, так і культурно-освітню частину. Результатом її реалізації стала газета «Недѣля», а також низка філологічних праць Г. Стрипського. З боку москвофілів сіяти зерна неорусинства взявся Є. Сабов.

У Чехословацький період влада хоч офіційно й визнала, що місцева народна мова є «малоруська», така сама, як і на Галичині, проте в школах обов’язково вивчали й російську мову, а ще було заборонено використовувати фонетичний правопис української мови, що вживався в УСРР та на Галичині й Буковині.

Коли у 1939 році хортистська Угорщина захопила наш край, регентський комісар тогочасного Закарпаття розпорядився видати граматику – не українську, і не російську, а русинську, яка мала увиразнити окремішність русинської мови. Граматику написав Іван Гарайда, котрий був серйозним ученим і, попри настирливі побажання влади, жодним словом не обмовився, що місцева народна мова не українська. Коли граматика була вже набрана, то регентському комісарові вона здалася не дуже відмінною від наявних українських. Тому він розпорядився, щоб увесь набір книжки розсипали й наприкінці кожного слова поставили «ъ» («єр»), оскільки на той час так ніхто українською мовою не писав.

У фондах Чехословацької академії наук мені вдалося відшукати листування вчених з Інституту Миклухо-Маклая з Чехословацькою АН з 50-х років ХХ ст., де вони пишуть, що у Східній Словаччині живуть не українці, а русини. В академії, як свідчать документи, були здивовані такими заявами, бо вони завжди знали, що тут живуть українці.

Отже, неорусинський проект існував з кінця ХІХ століття. На початку 90-х рр. ХХ ст., коли стало зрозуміло, що Союз розпадається й постане хай квола, але 52-мільйонна держава – Україна, то й з’явився запит на дезінтеграцію незалежної України. І тут уже виходить з тіні невідомий на той час персонаж Пол Роберт Маґочі, який очолив русинський рух і намагається дати йому псевдонаукове забезпечення.

Тобто з усіх боків Закарпаття, а отже, й Україну, оточують ті, кому вигідні русини?

– Так, чехи активно підтримували їх, доки не розпалася Чехословаччина. І словаки це роблять. Угорщина також підтримує неорусинство, хоча самих русинів, або точніше русинів-українців, вона засимілювала ще на початку ХХ ст. Нині в Угорщині є лише два села, в яких літні особи «розуміють по-руськи». Хоча в Угорщині є майже 300 тисяч греко-католиків. Оскільки угорці ніколи не були православними, щоб стати греко-католиками, то 300 тисяч угорських греко-католиків – це нащадки українців, яких удалося асимілювати завдяки ізоляції їх від решти українського етнокультурного простору.

«ЦЕ НАШЕ ВЕЛИКЕ ЛИХО, ЩО ВІД НАС УКРАЛИ САМОНАЗВУ»

Нерідко від корінних закарпатців можна почути упевнене: «Я русин, бо мої батьки, діти були русинами…». Що відповідати на такі закиди?

– Казати, що і я русин, бо всі ми – русини. Франко говорив, що він вигодуваний твердим руським хлібом. С.Бандера у метриці записаний як русин. Це наше велике лихо, що від нас украли самоназву. Перші – росіяни, чи москвитини. Русь була єдина, й була вона на території теперішньої України. Новгородський єпископ у 1252 році писав, що їде з Новгорода на Русь, тобто Новгород він не вважав Руссю. Ніхто ж не скаже нині, що їде з Новгорода в Росію… Росіяни вкрали від Візантії двоголового орла, а від українців – назву Русь, бо треба було претендувати на київську спадщину. Що було в ХІ–ХІІ столітті на місці Москви? Та болото. А в тогочасному Києві – понад 200 церков, дочка Ярослава Мудрого одружується з королем Франції, причому король-француз – неписьменний, а дочка руського князя –так, й у приданому привезла з собою чимало книг.

У Тараса Шевченка «Україна» вживається десятки разів, але немає «українець». У «Галицько-руських приповідках» Івана Франка «русин» вживається 50 чи 60 разів, а «українець» – раз! Бо «русин» була основна назва для галичан-українців. Тобто до кінця ХІХ – початку ХХ століття усі мешканці Галичини, Буковини, Закарпаття були русинами. Вулиця Руська є у Львові, Чернівцях, Ужгороді. Тому Грушевський пише «Історію України-Руси», починає привчати, що Україна – це та ж Русь. І.Франко спершу називає історію української літератури історією русько-української літератури. Коли прийшла радянська влада, то жителів Закарпаття записали українцями. Так само зробили в Галичині, на Буковині, бо поляки і румуни не визнавали етноніма українець. Місцеві жителі тут також були русинами до 1939 чи 1940 року.

Тому перше, що потрібно зробити, – це заборонити використовувати терміни «русин», «руснак», «руський», «русинський», «руська мова», «русинська мова» у значеннях «неукраїнець» чи «неукраїнський». Ніхто нікого не змушує бути українцем. Жоден австрієць не скаже, що він говорить по-австрійськи. То хто дав право особам, які використовують українську мову, зокрема, її говори, казати, що це не українська мова, а окрема слов’янська мова – русинська. Якщо хтось не вважає себе українцем, то має на це повне право. Однак це не означає, що він може привласнювати собі набутки української культури – назви «русинська, або руснацька, або руська мова».

НА ЗАКАРПАТТІ ВІДБУВАЄТЬСЯ ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ ЕТНОМОВНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ

Чим русинство загрожує Закарпаттю?

– Наслідки маємо у тій же Словаччині, де українська громада, розколота на українську й русинську, взаємопоборюють одна одну. Замість десятків українських шкіл у Словаччині залишилася одна. Але русинські, які би мали з’явитися, не з’являються. Торік до першого класу русинських шкіл пішов… аж один учень. У цьому році закрили спеціальність русинсько-лемківська філологія та російська мова, яка існувала у Педагогічному інституті в Кракові. Русинство – це дуже зручна, псевдодемократична форма денаціоналізації та асиміляції української меншини Словаччини, Польщі, Румунії. На Закарпатті відбувається те ж саме – дезінтеграція етномовного українського простору. Подивіться, чим неорусини займаються – заявляють про свою окремішність, хочуть автономію, відокремлення… Це ми вже чули в Криму й на Донбасі.

Чому Ви називаєте їх неорусинами?

– Для того, щоб відрізняти від русинства, яке належить до української культури. У книзі я намагався показати, що неорусинство – це технологія, майстерна, відточена. Уявіть собі, що виходить 5 чи 6 томів словника «русинської» по 800 сторінок кожен. Хто ж буде їх перечитувати? Сприймуть як русинський словник і скажуть, що Україна не хоче визнати русинів. А насправді там українсько-український словник. Або ж русинська енциклопедія на 1000 сторінок з українськими персоналіями, яких укладачі чомусь назвали русинами «з українською орієнтацією». Яка це українська орієнтація? Одного Олексу Мишанича вдостоїли – написали, що він українець, а всі інші – «української орієнтації». А в гаслі про фразеологічний словник автор пише, що фразема буває однослівна. Що це за науковий рівень! Але це профінансовано. І цей словник пішов у бібліотеки, школи. Наступний технологічний прийом – підміна понять совєтизація та українізація. Понад 10 тисяч закарпатців були засуджені за український буржуазний націоналізм і жодного – за русинський. Тобто те, що відбувалася насильницька колективізація, заборона греко-католицької церкви, насильні вивезення на шахти Донбасу – це все правда. Але це не українізація, а совєтизація. Така ж совєтизація (а, може, ще й жорстокіша) відбулася на Галичині та Буковині.

У неорусинському русі є просто обдурені особи, які люблять свою говірку, фольклор, прагнуть докопатися до істини, але потрапили в погану компанію, ставши жертвами технології. Але таких небагато. Переважна частина на цьому заробляє. У відкритих джерелах є дані про фінансування русинського руху. Наприклад, у Словаччині – це понад 400 тисяч євро в рік. Легше працювати русином, ніж робітником або вчителем.

У випадку Закарпаття звідки найбільше фінансової підтримки має неорусинство?

– Мені важко сказати, бо ніхто це не афішує, проте, судячи з відкритих джерел, можна говорити, що фінансування йде і з Росії, і з Заходу.

«В УКРАЇНІ КОЖЕН РЕГІОН САМОБУТНІЙ. У ЦЬОМУ НАША СИЛА – І МАЄМО ЦИМ ТІШИТИСЯ»

Закарпатці люблять говорити про свою батьківщину епітетами «унікальний», «особливий» та вживати інші слова, якими підкреслюють відмінність нашого краю від іншої України. 

– Це або від невігластва, або від дитячості, що моя хата найкраща, і машина в нас найліпша, і мій тато найсильніший. Це така інфантильність. Навіть якщо взяти етнічний склад, то теза, що Закарпаття найбагатонаціональніше, неправдива. Майже 80 % населення області становлять українці. Є угорці, румуни, словаки… Та якщо порівняти з Одеською областю, то Закарпаття в жодне порівняння не йде – і за кількістю національних меншин, і за їхньою чисельністю. В Україні кожен регіон самобутній. У цьому наша сила, і ми маємо цим тішитися. Закарпаття є самобутнім, як і Наддніпрянщина, Галичина, Полісся, Волинь. Вони теж мають свої говірки. До речі, були спроби створити ятвязьку мову на Поліссі, у той час, коли й русинську. Але там не було особливих замовників – і проект розпався. Проте газети вже писали, що Полісся – не Україна. Тобто в цих проектах немає нічого нового, зате потім маємо результат, як сьогодні в Криму чи на Донбасі.

Обкладинку книги оформлювали за вашою ідеєю?

– Відверто сказати, то свого часу мене дуже обурила обкладинка на книзі П.-Р. Магочі «Історія України». Шкода, що вона пройшла повз увагу українського читача – приватного й офіційного. Там у слові «Україна» перша літера – старослов’янський диграф «оу» – була стилізована у вигляді помаранчевої стрічки – символу СНІДу. Тому художник видавництва «Темпора» дотепно, як на мене, охарактеризував суть неорусинства.

Чи є вже відгуки на видання?

– Окремі відгуки є, але ще досить мало часу пройшло від появи книжки. Видавництво планує презентації в Ужгороді, Києві, Слов’янську, Львові та інших містах. Думаю, відгуки ще будуть.


Де можна придбати книгу в Ужгороді?

– У книгарнях «Є» вона вже продається по всій Україні. Видавництво обіцяло, що надішле й на Закарпаття.

Як зарадити поширенню неорусинства?

– Передусім у нас мала би бути нормальна державна програма. Були спроби у 1996 році, але тоді програма не спрацювала. Доцент нашої кафедри Борис Галас підготував програму у вигляді факультативу для школи «Барвистий світ народного мовлення: українські говірки Закарпаття», де у школі вчителі пояснювали би, яку цінність має говірка, а з іншого – що в кожному регіоні є свої говірки. Говірки треба вивчати, знати, пишатися ними, але не думати, що така говірка – це свідчення інакшості її носіїв.

Далі – судова заборона на використання етнонімів «русин», «руський», «руснак». Відповідну ухвалу було прийнято на конференції у Свиднику в 2016 р., за що на тогочасного директора Музею української культури, з яким ми виносили в резолюцію цей пункт, завели кримінальну справу. Ідеологи неорусинства розуміють, що у разі реалізації такого задуму маніпуляціям на етнонімі настане кінець.

Ну й, звичайно, потрібно підносити загальний культурний рівень людей, щоб вони бачили, розуміли, думали.

І ще, мабуть, фінансування припинити?

– Ми з вами того не можемо припинити, але це не матиме жодного ефекту, якщо вищеназване буде реалізовано.

Наталія Толочко – спеціально для Медіацентру УжНУ,
фото Віталія Завадяка