Подорожі бувають різними – з метою і без, з кимось чи на самоті, до країн самураїв чи просто вглиб себе. Дмитро Комаров та оператор проекту «Світ навиворіт» Олександр Дмитрієв завітали до Закарпаття. Гості міста поділились з ужгородцями тревел-лайфхаками, цікавими історіями та ексклюзивними кадрами – справжніми перлами, які не ввійшли до ефіру. Згадували про кубинців та папуасів, а глядачі тим часом вручали їм під сценою... сало.
– Як ви познайомилися з Олександром? Це був професійний дует з першого погляду?
– Знайомство журналіста та оператора – завжди історія. Це відбулося на Ельбрусі. Сашко знімав ролик про нашу гірську подорож і віддавався зйомці на повну. Я був приємно здивований таким «пірнанням» в роботу, а згодом, коли шукав оператора до проекту – з ним сконтактував. На той час Олександр працював на 5 каналі, але на мою пропозицію відгукнувся. Пригадую як сьогодні: ми домовилися зустрітись на Петрівці біля МакДональсу; обговорити деталі та подивитись його портфоліо. Я зізнаюсь, чекав дещо більшого, тому й зробив 2 тур. Запросив на проби до… лісу, де вигадував кадрові пастки. Я ліз у кущі і він лазив за мною. Я з них вилазив і він біг попереду, аби зняти це спереду. У процесі зрозумів, що Сашко теж такий навіжений і ми точно спрацюємось. Що мене вразило, його не цікавила матеріальна сторона проекту. Він був насамперед, як і я, «за ідею». Ми команда із 2 людей і однієї камери, які пірнають в зйомку із головою; часом навіть в болото!
– Що вам найбільше подобається у вашому тандемі?
– Я й Олександр на одній хвилі. І це добре, бо за три роки співпраці я все ж не знав, що він не вміє плавати (сміється – авт.). По суті, на зйомці, ми майже не спілкуємось і розуміємо одне одного жестами. Гадаю, у нашій роботі є місце взаємній віддачі. Буває, я повинен зробити йому укол, а він – наздогнати для мене варана. Часом оператор сідає в найнесподіваніші позиції, аби показати всю повноту зображення. Так як камера у нас одна, ми робимо максимум дублів, щоб показати різні ракурси.
– То скільки ж ви, загалом, відвідали країн?
– За 7 років їх назбиралося всього 12. Насправді це небагато. Ми не займаємось колекціонуванням. У нас є сезони в Камбоджі, Індії, Кенії, Танзанії, Ефіопії, В’єтнамі, Індонезії, Мексиці, Болівії, Кубі, Непалі і Японії.
– Від мандрів не втомилися?
– Знаєте, після першого року зйомок здавалось, що 5 років для зйомок – вистачить сповна. У мріях воно по-іншому; коли ти фантазуєш, мрієш собі, як подорожуватимеш, досліджуватимеш і скуштуєш на собі цей світ навиворіт. Проте таких вакансій не було; я сам собі організував цю роботу. І от, оп, удача! Вийшло на диво! Та насправді це складно. Адже, коли ти за 120 днів експедиції можеш змінити 100 ліжок і в 100 різних місцях ночувати, це втомлює. Але я не жаліюся. Загалом 7 років вже пройшло. Гадав 5-ти достатньо, а тут і 8-ий пішов. На нашій планеті близько 200 країн. Будь-яка з них – ідеальна для зйомок. Зрештою, на мій вік вистачить.
Коли ти глядач і дивишся на ведучого через блакитний екран телевізора думаєш: «Класно собі влаштувався! Подорожує за чужий кошт, пізнає світ. Життя – кайф і можна тільки позаздрити!».
– Це правда! Насправді ж усі так думають.
– І я про це! Мало хто знає, що це 15 робочих годин на добу без вихідних по 100-120 днів. Уявіть собі ситуацію: позавчора я ще був у Східному Тиморі (різниця між нами 7 годин і там температура повітря більше 30 градусів). В ту ніч я спав у літаку, а вчора вже ночував вдома. І от прокидаюся з «синдромом мандрівника» і не розумію, де я. Гадки не мав, з якого боку ліжка мені треба встати. А сьогоднішню ніч я провів в потягу Київ – Ужгород. І ось так 3 дні – 3 види вражень. Часом такий калейдоскоп створює відчуття втечі від реальності. І ти не розумієш, де ти і яким чином.
– Чи є у вас традиція щось залишати в країнах, куди хотілося ще повернутися?
– Знаєте, я завжди сподіваюся на країну, куди прямую і вірю, що вона сама мене підхопить і поведе. Так і відбувається. Локація створює найкращий сценарій. Є традиція, їдучи, говорити країні «дякую» за те, що в будь-якому разі все відбулося цікаво. Залишати? Такого нема. Є банальні речі – монетку кинути у фонтан чи забути що-небудь. Забути щось цікаво. Потім неодмінно повертаєшся.
– Що ж ви забули?
– Це було у відпустці в Індії 5 років тому. Я залишив шорти вдома в індуса. Пройшов час, я дійсно повернувся. Знайшов його адресу. Ми зустрілися і мій товариш дістав з шафи паперовий пакет. Пакет, на якому написано «Dima, Ukraine». Там і лежало моє придане. (сміється – авт.). Так приємно було. Три роки у нього пролежали. Буває й таке, що забуваю щось спеціально. Я коли летів транзитом через Балі у відпустці – зустрів там сходознавця, який мені допомагав. Ось він уже підвіз мене в аеропорт, я забираю речі і усвідомлюю, що пакет з кросівками і шльопанцями не влазить. За хвилину я віддаю йому цей пакет, він питає «для чого», а я кажу: «Бери, давай. Хочу це залишити. А коли приїду наступного разу, то знатиму, що уже маю тут кросівки та швидкоходи!».
– Кумедно. До речі, як щодо подорожей Україною? Чи є такі куточки, де ще ви не бували?
– Усі великі міста я відвідав, а ось найцікавіше – це дослідити маленькі селища та села. Ми з батьками, певно, років 10 тому придбали сільську хату в Черкаській області. Тоді це коштувало копійки (хата-мазанка, їй більше 100 років), а зараз, буває, їздимо туди відпочити. І, знаєте, я такий кайф там отримую. В хаті піч, за хатою ліс починається. Будьмо відвертими, людина сама створює місце. Але музеї й театри – вони безликі. Ми їдемо за спілкуванням. Якщо тебе добре зустріли, поспілкувались, а назад дали хусточку у дорогу, тоді поїздка вдалась.
– Ким бачить себе Дмитро Комаров через 5 років?
– Безперечно телевізійником, який намагатиметься трансформувати те, що бачимо зараз по телевізору. Ми намагаємось щось змінити, удосконалити; гадаю, порівнюючи перший і крайній сезони, цю тенденцію видно неозброєним оком. Зараз у нас, в світі, відбуваються різні неприємні речі. Я намагаюся подавати інформацію так, аби максимально відволікати від того, що болить глядача зараз. У мене насправді є ще купа проектів, які хотілося б втілити. Час покаже.
– Що б ви порадили мандрівникам, які мріють подорожувати, але не мають достатнього коштів для цього?
– Гадаю зараз найкращий час вивчати Україну. І далеко не кожен ужгородець знає добре навіть свою область. А ви були в кожному селі? Знаєте, який транспорт сполучає те чи інше селище? Для таких випадків у мене є окремий сценарій: придбати квиток туди, куди є. І експромтом прямувати туди.
– Ваші побажання для палких шанувальників програми «Світ навиворіт»?
– Найперше ужгородцям та й, узагалі, всій Україні найперше бажаю кохання та подорожей. Робіть те, що любите і фанатійте від того, чим займаєтеся. Коли ці дві речі співпадають та гармонійно поєднуються, тоді ваше життя буде щасливим. Після поїздки в Непал у мене катастрофічно змінилися цінності. Та й коли бачиш усміхнених людей, котрі живуть в день за 1 долар... Хочеться спитати, чому? А відповідь проста: минуле пройшло, а завтра ще не настало. То чому б зараз не насолоджуватися вашим сьогодні?