«Ужгород» продовжує публікувати інтерв’ю з членами оновленого виконавчого комітету Ужгородської міської ради. Цього разу – розмова з головою обласної спілки ветеранів війн, колишнім «афганцем» Михайлом Куцкіром.
– Як Ви пройшли до виконкому? Відомо, що охочих увійти до його складу було понад шістдесят.– Так, охочих було дуже багато. Я пройшов як голова афганської організації, точніше – обласної спілки ветеранів війн, котра належить до структури Всеукраїнського громадського об’єднання «Ніхто, крім нас». Від перших днів революції наші хлопці брали в ній активну участь, зокрема опікувалися охороною масових акцій та самих протестувальників. Наша організація об’єднує понад 3 тисячі закарпатців, в Ужгороді її членами є 450 ветеранів. Звісно, не всі з них були активістами Євромайдану, але багато хто допомагав.
– Яку мету Ви ставили собі, йдучи до виконкому?– Я, чесно кажучи, не думав, що сам буду членом виконкому, – хотів, аби був хтось із нашої організації. Але хлопці висунули мене. По-перше, через те, що я вже 9 років очолюю об’єднання, а по-друге – тому, що проживаю в Ужгороді. Моя мета – захистити інтереси соціально незахищених ужгородців, у тому числі, звісно, й ветеранів війн, 80% з яких мають інвалідність і потребують турботи. Ще однією метою було припинити той хаос, який творився в Ужгороді, коли виконком був ручний і ухвалював зручні для влади рішення.
– Як оцінюєте нинішній склад виконкому?– Не дуже позитивно. Мені, чесно кажучи, і тепер не зрозуміло, що у виконкомі роблять декотрі люди, яку частину громади вони представляють. Хоча ми здогадуємося, що вони обслуговують конкретно інтереси одного з колишніх мерів міста, який під час революції скомпрометував себе зв’язком із тітушками.
– Тобто Ви вважаєте, що у виконкомі склався певний табір людей, підконтрольних одному політикові?– Ну, дякувати Богу, поки що в роботі виконкому це не дуже помітно, впливу вони не мають. Мені подобається, що нині у виконкомі взагалі нема більшості, яка б грубо «протягувала» вигідні їм рішення. Кожен наче голосує так, як вважає за необхідне. Хоча мені здається, що одне рішення ці люди, підконтрольні колишньому одіозному меру, таки «протягли». Мова йде про діяльність загону з охорони правопорядку. Я не розумію, для чого якимсь непевним молодикам давати такі повноваження, адже вони мають право навіть дозвіл на зброю оформити!
– Ви сказали, що Вашою метою у виконкомі було припинення хаосу в місті. Нині бачите, що робота нового складу комітету приносить результати?– Так, хоча в місті ще твориться багато чого незрозумілого. Наприклад, мене обурює нахабне будівництво на вулиці Володимирській – біля стадіону «Автомобіліст». Там будують багатоповерхівку з усіма порушеннями норм, а ми – безсилі: замість того, щоб бульдозером усе це розвалити, мусимо діяти через суди.
Я бачу, що нова влада старається для міста. Хоч рахунки й заблоковані, вдається щось зробити. От і дороги тепер активно ремонтуються, і смітники нові встановлюють. І чую, що ужгородці все частіше кажуть: «Ті лише крали, а Щадей – хоч молодий, а працює». Тобто головне, що є рух у правильному напрямку.
– Працюючи у виконкомі, не відчуваєте браку досвіду?– Ні, не відчуваю. Багато років я працював у громадській раді при ОДА, 9 років очолюю громадську організацію, яка об’єднує чималу кількість людей. За освітою я психолог, тому з людьми мені працювати не важко.
– Як колишній військовик – що думаєте про нинішні події на Сході?– До війни я ставлюся дуже негативно. Ми в Афганістані навіть з бандами домовлялися, людьми іншої віри і світобачення. То як слов’яни між собою можуть не домовитися? Командування поводиться дуже незрозуміло. Нас, афганців, тому й не беруть на цю війну – бо ми би просто не стали виконувати їхніх тупих наказів. Ми б усе робили по-своєму, правильно. Я інвалід третьої групи, тож коли мене питають, чому я не на Сході, – відверто відповідаю, що жодну медкомісію просто не пройду.
– А поділитися досвідом з нинішніми новобранцями бажання є?– Звичайно, ми пропонували бути інструкторами, трохи повчити тих, хто нині проходить вишкіл на полігоні. Однак армійці нас до цього процесу чомусь відмовляються допускати. Певно, щоб ми не побачили, що вони не навчаються, а лише «паленку» п’ють. Зате мами тих новобранців регулярно ходять під ОДА і плачуть, щоб синів відпустили додому. Це неправильно. Нас, приміром, ніхто не питав, хочемо ми воювати чи ні. А те, що вони кажуть про ротацію, – взагалі повна дурниця. Заміняти вже обстріляних солдатів новачками – це крок до їхнього самогубства. У нас в Афганістані таке кілька разів робили, то всіх новачків уже за кілька днів розстрілювали.
– Тобто на цей час допомогти військовикам ви не можете навіть досвідом?– Виходить – так. Зате ми купили для наших закарпатських хлопців за 7,5 тис. гривень оптичний приціл. Коли вони приїздили до Ужгорода на похорони своїх товаришів, ми запитали, що їм треба. Вони попросили приціл. Потім, правда, виявилося, що цей приціл на їхню зброю не підходить, – тому тепер передаємо їм ще спеціальний перехідник для нього.
– Традиційно ми розпитуємо членів виконкому про їхні статки.– Мені нічим похвалитися, я живу досить скромно. З доходів – пенсія та частка невеличкого бізнесу – автомийки. Автомобіля не маю, квартира у кредиті.
БіографіяНародився у Сваляві 1966 року. Навчався у тамтешній ЗОШ № 3, а закінчував школу в селі Голубиному на Свалявщині, куди переїхав з батьками. Першу вищу освіту – медичну – здобув у Рязані, звідти й був призваний на військову службу. Рік і 7 місяців відслужив у Афганістані, був поранений. По поверненні на Закарпаття працював у лабораторії Свалявського хімзаводу. Отримав другу вищу освіту за спеціальністю «Психологія» в педагогічному університеті ім. Драгоманова. Вів власний бізнес. Нині – на пенсії, опікується розвитком хортингу на Закарпатті, є президентом міської федерації цього виду спорту, тренує дітей. Розлучений, має доньку.
Тетяна Літераті