Цього тижня з полону луганських терористів вдалося звільнити трьох ужгородських армійців: Миколу Копчанського, Антона Шимка і В’ячеслава Пономаренка.
Ще 17-го червня БМП, в якому хлопці їхали забирати поранених у бою товаришів, поблизу селища Металіста на Луганщині потрапив у засідку сепаратистів. Бойову машину підбили з ручного протитанкового гранатомета (так званого РПГ). Вистрілів було два: один ущент розніс башту БМП, другий потрапив у механіка – бідолашного хлопця розірвало на шматки, а внутрішні органи розкидало по всій машині. Ця моторошна картина – останнє, що пам’ятають закарпатські військовики. Прийшли до тями вже тоді, як їх, контужених, витягли назовні бойовики. Закривавлених і розгублених одразу почали допитувати: хто, звідки, чому прийшли вбивати людей. Ці перші допити сепаратисти виклали в мережу Інтернет – звідти рідні та друзі й дізналися, що хлопці живі, але перебувають у руках бойовиків ЛНР.
«На відео Коля стояв на колінах, а мамі здалося, що в нього нема ніг»«Коля у нас хлопчик дуже спокійний, мовчазний, – розповідає майбутня теща Миколи Копчанського Наталія Нижегородцева. – Він хотів бути військовим, тому у 2011-му пішов на контрактну службу. Нині йому всього 22 роки, а вже таке пережив! Коли батькам Колі подзвонили його бойові товариші й розповіли, що їхнього сина взяли в полон, ми були просто приголомшені! Його батько має хворе серце, мама теж нездужає, тож ми з дочкою Машею (Колиною нареченою) почали обходити всі можливі інстанції. Були й у військкоматі, і в СБУ, в Червоному Хресті, ОДА, обласній раді, зверталися й у комітет з прав людини Верховної Ради.
За кілька днів побачили в Інтернеті відеоролики з допитами полонених. На трьох з’являвся і Коля. Спершу його зняли одразу після захоплення. З носа в нього, мабуть, через контузію, текла кров, він ледве йшов. На другому відео видно, як Колі надають медичну допомогу, а вся грудна клітка обмотана так, наче в нього гіпс. А на третьому – Коля стоїть на колінах у якійсь спортзалі, а до руки прикована гиря. Останнє відео викликало в мами хлопця справжній шок, бо їй здалося, що в нього немає ніг».
Крім цих страшних відеороликів, рідні не мали про Миколу жодної інформації майже місяць. Аж 13-го липня, приблизно о 22-ій, хлопець зателефонував рідним і сказав, що його та ще кількох полонених обміняли на захоплених раніше бойовиків. Загалом здоровий, лише ушкоджені рука, нога, живіт та порізана губа.
«Вижили дивом, бо двері БМП заклинило і хлопці не могли вилізти»«Мій син Антон по телефону говорив небагато, сказав лише, що все пережите – це просто жах. Йому – 23 роки, з них більш ніж десять успішно займається тхеквондо, має на рахунку чимало виграних поєдинків та змагань. Минулого року померла мама Антона. Це було для нас великим ударом. Тому, коли дізнався, що син у полоні й теж може загинути, – просто втратив сон, спокій і апетит», – розповідає батько Антона Іван Шимко.
Хлопець служив у Львові, а потім вирішив працювати в армії за контрактом. У зону АТО батько відпускав сина з великим острахом. Щодня вони зідзвонювалися – це було для них своєрідним обов’язковим ритуалом. Тож коли одного дня телефон Антона перестав відповідати, Іван одразу запідозрив недобре.
«Інформації в нас було дуже мало, звідки її можна отримати, ми не знали. Два тижні тому нардеп Шуфрич в ефірі одного з центральних телеканалів заявив, що закарпатських хлопців визволили, але то виявилося брехнею. Тепер уже можемо бути спокійні: Антон телефонував, сказав, що перебуває у Дніпропетровську, почувається добре. Про майже місяць у полоні говорив неохоче – самі розумієте: то не телефонна розмова. Розповів лише, що вижили дивом, бо двері БМП заклинило і хлопці довго не могли вилізти. Потім бойовики їх сильно побили – Антонові, зокрема, ребра зламали; відібрали документи, телефони, інші особисті речі. Всі хлопці в думках уже готові були до того, що їх розстріляють. Думаю, після всього пережитого з Антоном доведеться попрацювати психологу», – каже батько.
«Жили то в підвалі, то в душовій»Найменше інформації «Ужгороду» вдалося зібрати про третього полоненого ужгородця – В’ячеслава Пономаренка. Річ у тім, що він – сирота, батьки померли 2004 року, залишивши Славу і його старшого брата Олександра самих. 26-літній В’ячеслав теж служить за контрактом. Днями його показали в одному зі сюжетів випуску новин – на вигляд здоровий, і вже рветься до своїх товаришів на передову. Каже, що не буде відпочивати, доки його хлопці воюють.
Загалом, згадками про жахи полону визволені закарпатці діляться неохоче. Розповідають лише, що тримали їх у приміщенні Луганського військкомату – то в підвалі, то в душовій. Примушували рити окопи і давати інтерв’ю численним журналістам російських телеканалів.
Тетяна Літераті