Перша залізниця, яка з’єднала Ужгород з Ніредьгазою, була побудована в австро-угорські часи, у 1872-му. Але нині ми розкажемо не про той напрямок, а про дорогу, якою від Ужгорода можна було дістатися тодішнього польського кордону біля Ужка.
Той же Петро Сова у своїй книжці «Прошлое Ужгорода» писав: "Въ 1872 году былъ построенъ деревянный желѣзнодорожный мостъ, повліявшій до нѣкоторой степени на теченіе Ужа». Що ж це був за міст? Річ у тім, що в Ужгороді довгий час були дві зупинки залізничного транспорту: на місці сучасного вокзалу та на так званій малій станції. Сучасний вокзал (точніше, стару його частину) звели лише у 1904 році, тобто через 32 роки роботи станції. На початку минулого століття цей вокзал розташовувався у доволі незручному для пасажирів місці, на самій околиці Ужгорода, майже незаселеній і необлаштованій. В архівних газетах і пізніших років доводилося бачити замітки про те, як незручно гостям діставатися центру міста з цього вокзалу. Мовляв, влітку дорога від станції завжди в пильній куряві, через яку нічого не видно, а в дощові періоди вулиця перетворюється на суцільне болото, яким неможливо ані пройти, ані проїхати.
На противагу головній станції так звана мала була для пасажирів куди зручнішою. Знаходилася вона на березі річки, одразу за залізничним мостом (нині на його місці – транспортний міст біля Підзамкового парку).
Люди приїздили фактично у центр міста, могли звідти швидко піднятися Підвальним рядом (нині – вулиця Ольбрахта) або обійти Замкову гору вулицею Підградською. Це ж бо нині ця частина міста є доволі тихою і далекою від адміністративних центрів чи місць торгівлі, а в довоєнні часи, вважайте, зовсім неподалік працювали і три семінарії, і великий монастир зі школою, і гімназія, і міська управа (багато років міська управа працювала у будівлі нинішнього Торгового технікуму), і меблева фабрика «Мундус», і електростанція, в парку поруч діяв готель з рестораном, працював басейн, а трохи далі знаходилися спортивні майданчики ужгородських спортивних товариств і велике військове містечко. Одним словом, всього за 15 хвилин з малої станції можна було дістатися до усіх важливих місць Ужгорода.
Спершу залізниця закінчувалася на малій станції, але зовсім скоро її почали «тягнути» далі. Петро Сова писав: «Въ 1893 году построена была акціонернымъ обществомъ «Ungvölgyi helyérdekü vasut r. t.», «Ужанская желѣзная дорога», соединившая Ужгородъ съ Великой Березной. Эта желѣзная дорога потомъ была, въ началѣ нашего вѣка (1904), продолжена до Ужка и дальше въ Галичину». В угорських джерелах, зокрема в праці «Főrendiházi irományok» за 1892 рік, значиться, що з метою використання природних і лісових ресурсів у 1892 році був даний дозвіл на продовження лінії Зуго. Слід сказати, що саме так, угорською «Zúgó pálya», називали в джерелах кінця ХІХ століття цю лінію, яка проходила повз вулицю Зуго, назву якої потім переклали як Шумну. Як бачимо, залізничну гілку від малої станції в напрямку Великого Березного від самого початку прокладали не стільки з метою зручності пасажирів, скільки для того, аби легше вивозити з того регіону деревину. І все ж уже тоді передбачалося зведення зупинок у Нижніх і Верхніх Доманинцях, Невицькому, Кам’яниці, Перечині, Дубриничах, Малому Березному та Великому Березному. Лінію проектували так, аби на кожні100 метрів колії різниця висот була не більше 5-ти метрів. Вагони їздили з максимальною швидкістю у30 кілометрів на годину.
Як ми вже згадували, у 1904 році лінію продовжили від Великого Березного до Ужка. А у 1905-му дерев’яний залізничний міст в Ужгороді замінили залізним. Саме його можна бачити на старих листівках і фотографіях, хоч і не так часто, як інші мости Ужгорода. При цьому цікаво, що залізничний міст був зовні дуже схожий на центральний транспортний, той, на місці якого після Другої світової війни звели нинішній пішохідний. Саме міцний залізний залізничний міст зробив безпечним рух через нього навантажених важких вагонів. Він з’єднав два береги Ужгорода і велику залізничну гілку, яка проходила через місто.
Та якщо з мостом усе зрозуміло, то з будівлею малої станції усе набагато важче. Нині дуже мало хто з корінних ужгородців пам’ятає, де саме вона знаходилася. І лише знайдені в родинних архівах старожилів фотографії вкупі з архівними картами допомогли встановити точне її розташування. Отже, судячи з карт, споруда малої станції стояла одразу за залізничним мостом, перед підйомом на вулицю Підвальну (Підвальний ряд). Це була одноповерхова невеличка будівля, яку можна було бачити на цьому місці аж до кінця 60-х років минулого століття. У 60-х роках це була однокімнатна скромна зала очікування – всі інші кімнати будинку обладнали під квартиру сім’ї Феєш. Біля цієї споруди розташовувався менший будиночок, у якому квитки продавала касирка, яку всі місцеві називали просто Ержике-нейни. Навпроти цих будівель, неподалік від входу до міського парку, розташовувався також будиночок стрілочника.
На жаль, на фотографіях малу станцію видно лише з бокової частини будівлі. Коли ця залізнична лінія перестала функціонувати, мала станція стала непотрібною і стару будівлю знесли. Приблизно на її місці пізніше обладнали автобусну зупинку, яку пам’ятають старші ужгородці.
Але чому же зникла ця залізнична гілка? Першим ударом по ній стало руйнування залізничного мосту восени 1944 року. У той день, коли радянська армія підійшла до Ужгорода, угорські та німецькі військові, відходячи, підірвали всі три міські мости.
Найбільше постраждав той, на місці якого потім звели пішохідний, а найменше – нинішній міст Масарика. Залізничний міст залишився без двох прольотів і однієї опори. Його відбудували нашвидкуруч, підставивши під прольоти дерев’яні конструкції. Так він простояв доволі довго, хоча старші ужгородці згадують, що весь цей час він був хитким і зовні дуже ненадійним.
Так, коли по цьому мосту дуже повільно проїздив поїзд, уся конструкція загрозливо хиталася і скрипіла. Мабуть, уже в той час було вирішено не відбудовувати залізничний міст, а перенести залізничну лінію за межі житлової забудови. Колія біля малої станції стала непотрібною приблизно в кінці 60-х, з тих пір мостом користувалися лише пішоходи. Згодом же колії на мосту розібрали, почали пропадати з тротуару дошки, тож пішоходам доводилося ризикувати, аби перейти його без шкоди для себе.
Про остаточну руйнацію залишків цього мосту говорять різне: одні – що його знесло повінню 1959 року, що точно не відповідає дійсності; другі, зокрема про це в інтерв’ю згадував тодішній керівник міста Микола Руснак – що руйнівна повінь була у лютому 1967-го; треті – що велика вода розвалила міст у 1968-му. На жаль, жодній із цих версій не вдалося знайти підтвердження у радянських газетах тих часів.
Будівництво же нового мосту на цьому місті почалося у 1970-1971 роках, і робили його від початку автомобільно-пішохідним. Цей міст донині стоїть на Ужем, витримавши з часу свого зведення не одну велику повінь.